Новини для українців всього свту

Friday, Jul. 19, 2019

До 175-річчя уродин Павла Чубинського

Автор:

|

Березень 05, 2015

|

Рубрика:

До 175-річчя уродин Павла Чубинського

Павло Чубинський

Україна знову переживає буремні події, згадані у гімні «Ще не вмерла Україна!» Ці слова стали для нашої Батьківщини щоденнoю поживою. З великою гідністю й славнем на вустах відстоювали національні права герої «Небесної сотні» на київському Майдані. Співають його наші воїни перед атакою проти аґресії лютого ворога — Росії. Яке ж велике значення мають слова гімну тепер! Ці слова написав Павло Чубинський, а музику створив о. Михайло Вербицький.

Павло Чубинський народився 27 січня 1839 року на хуторі (тепер — Чубинський) Київської області. З ранніх літ хлопець цікавився фольклором, історією, а особливо географією. Мріяв про далекі мандри, а ще – залюбки писав вірші. По закінченні 2-ї Київської гімназії продовжив студії на юридичному факультеті в Петербурзькому університеті, де познайомився з видатними географами Миколою Пржевальським і Миколою Миклухо-Маклаєм. Крім того, вивчав журналістику, працював серед українського студентства та брав активну участь у діяльності петербурзької української громади. Павло дописував до журналу «Основа», відтак познайомився з Тарасом Шевченком і Миколою Костомаровим.
Після мітинґу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він якийсь час живе на Чернігівщині. Однак невдовзі повертається до Петербурзького вишу і в рік смерті Шевченка захищає дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії». За неї Павло Платонович отримав нагороду та науковий ступінь кандидата правознавства.
Після цього він їде в Україну, там упродовж 1861-1862 рр. пише статті для «Основи». У цей період Чубинський почав також активно займатися культурно-освітньою працею. Намагався відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не отримав дозволу від влади. Приєднався до течії «хлопоманів». 1862-го в Києві Чубинський разом із Антоновичем, Житецьким і Тадеєм Рильським за підтримки Симиренків заснував кілька українофільських гуртків.
Павло Платонович здійснив три експедиції, протягом яких обстежив 56 місцевостей України, а також частину Бессарабії. Ганна Берло в часописі «Україна» за 1927 рік писала: «Чубинський завдяки своїй незвичайно палкій, енергійній вдачі ставав організатором і ініціятором у всіх справах». На жаль, в ті важкі роки переслідування українських діячів із боку царсько-російської імперії зросла. Пригадаймо, як 1846-го режим розправився з Костомаровим, Шевченком, Білозерським та іншими членами Кирило-Мефодіївського братства, яке займалося просвітницько-культурною діяльністю в Україні.
У вересні того ж року у Золотоноському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям», яка була спрямована на пробудження національної свідомості. Під впливом національного пробудження восени 1862-го Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», який став національним гімном українського народу.
17 січня 1863 року князь Долгоруков заарештував поета і дав розпорядження вислати його «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під суворим наглядом жандармів. Туди ж вислали народовця Петра Єфименка та його дружину, історика Олександру Єфименко й інших. Через рік Павло Платонович оселяється в Архангельську і працює там слідчим, потім — секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети та чиновником із особливих доручень при губернаторі.
За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки, торгівлю та звичаї в цьому краї, широко дослідив і описав північні губернії Росії. Крім того за результатами його експедицій було видано у семи томах дуже цінні «Труди». Він також надрукував збірку віршів «Сопілка» (1871).
Незважаючи на колосальну працю, ученому дозволили повернутися в Україну щойно 1869 року, де він працює секретарем в етнографічно-статистичній експедиції Російського географічного товариства в Південно-Західному краї. В 1875-1876 рр. йому довіряють посаду заступника голови цього експедиційного товариства. Чубинський докладає чимало зусиль для підготовки та проведення ІІІ Археологічного з’їзду в Києві, робота якого проходила з 14 серпня до 3 вересня 1874-го. Участь у з’їзді крім місцевих учених брали науковці Франції, Англії й Італії. Для багатьох із них то було перше знайомство зі стародавньою історією України. Читали свої реферати Остап Вересай, В. Антонович, Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Константинович, П. Іващенко, М. Дашкевич, І. Лучицький та інші.
Важливою ділянкою у діяльності Павла Платоновича стала також підготовка до Паризького географічного Конґресу й виставки, де Україна була представлена на міжнародній арені в усіх географічних обсягах. Більшість експонатів для виставки взяли з музеїв, деякі надали аматори етнографії. Виставка мала великий успіх, і 1875 року Чубинського нагородили золотою медаллю.
Однак вороги українства М. Юзефович і В. Шульгін розцінювали цю діяльність як антиросійську та сепаратистську. Про це вони написали пасквіль та опублікували його на сторінках газети «Киевлянинъ». Після цього 17 травня 1876-го з’явився нечуваний в історії культури указ, спрямований проти української мови і письменства, підписаний царем Олександром ІІ в Емсі. Цей указ не дозволяв не лише друкувати, але і ввозити в імперію українські книжки, музичні твори, провадити сценічні вистави і лекції з української мови.
З 1876 року Павлові Платоновичу заборонили проживати в малоросійських і столичних губерніях імперії. За сприяння президії Російського географічного товариства він отримує дозвіл жити в Петербурзі. Там Чубинський затужив за Україною, розхворівся, і у нього стався параліч ніг, який до кінця життя прикував ученого до ліжка. Помер Павло Чубинський 17 січня 1884-го, похоронні відправи відбулися в Церкві Різдва Христового. Тіло поховали у Борисполі на Книшовому кладовищі.
За свої цінні наукові праці він одержав золоту медаль від Російського географічного товариства (1873), золоту медаль на Міжнародній виставці в Парижі (1875) й Уваровську премію Російської академії наук (1879). Та серед колосального обсягу виконаної наукової роботи одним із головних досягнень цього генія залишається, без сумніву, національний гімн «Ще не вмерла Україна», який став вершиною його творчих зусиль і вписався в тривку пам’ять українців навічно.
До появи офіційного в Україні виконували як своєрідний гімн на слова Юліана Добриловського (1760-1825) «Дай Боже, в добрий час» і твір Івана Гушалевича (1823-1903) «Мир вам, браття, всім приносим», визнаний Головною руською радою у Львові (1848) національним гімном галицьких українців. Карпатські українці співали пісню Олександра Духновича (1803-1865) «Я русин бив, есьм і буду». А на центральних і східних землях України роль національного гімну тривалий час відігравав «Заповіт» Тараса Шевченка. Також наш народ співав «Молитву за Україну» — написаний 1885 року врочистий музичний твір, відомий також під назвою «Боже великий, єдиний» (музика Миколи Лисенка, слова Олександра Кониського). Однак гімн «Ще не вмерла Україна» звучить найпотужніше.
«Ще не вмерла України і слава, і воля» вперше заспівали 10 березня 1865 року в Перемишлі на шевченківському концерті. Потім студенти Львівського університету співали пісню «Ще не вмерла Україна» на студентському вічі. В роки Першої світової війни Українські січові стрільці виконували цей гімн поряд з іншим — «Ой, у лузі червона калина».
25 березня 1917 року на вічі у Львові гімн «Ще не вмерла Україна» був урочисто виконаний у супроводі оркестру. Бурхливими оваціями супроводжувалося виконання «Ще не вмерла Україна» 11 січня 1918-го, після прочитання Михайлом Грушевським ІV Універсалу у Будинку Центральної Ради в Києві. Велично звучав гімн «Ще не вмерла Україна» у міжвоєнний час на заході України на всіх патріотичних зібраннях. У березні 1939 року сейм Карпатської України проголосив «Ще не вмерла Україна» своїм державним гімном, українську мову — державною, а прапором — синьо-жовтий із тризубом. «Ще не вмерла Україна» співали воїни УПА. Українці співали свій гімн навіть у таборі військовополонених.
Нарешті 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила Акт незалежності України, всенародно схвалений 1 грудня 1991-го. Однак офіційним гімном Української держави було визнано тільки музику Вербицького без слів, і тільки 4 березня 2003 року конституційна більшість парламенту затвердила текст Державного гімну України на слова Чубинського і музику Вербицького.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...