Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, May. 26, 2018

До 170-річчя від народження і 100-річчя від смерті Олександри Єфименко

Автор:

|

Травень 10, 2018

|

Рубрика:

До 170-річчя від народження і 100-річчя від смерті Олександри Єфименко


На переломі ХІХ і ХХ ст. Олександра Єфименко (Ставровська) посідає одне з найпочесніших місць серед жіноцтва не лише України, а й усієї Європи. Вона народилася 30 квітня 1848 року в с. Варзуга Архангельської губернії в багатодітній сім’ї колезького асесора Якова Ставровського. В родині було четверо синів і дві доньки. Бідували, адже платні батька в умовах Півночі не вистачало. До того ж мати, добра і чуйна жінка, була людиною кволою і непристосованою до клімату Півночі. Тому 1860-го Ставровські переїхали до Архангельську.
1857 року Олександра вступила до жіночої гімназії, де старанно вивчала загальну історію, географію, математику, фізику, німецьку та французьку мови. За успіхи й зразкову поведінку її рік у рік нагороджували похвальними грамотами. Їй пощастило 1863-го отримати атестат з відзнакою і диплом домашньої вчительки. Тоді вона ступила на тернистий шлях науки: вивчила історію губернії, разом із вихованками опрацювала архівні матеріали про життя і звичаї жителів Півночі.
1870 року вийшла заміж за народника П. Єфименка, студента Харківського університету. За це її звільнили з роботи, а за подружжям встановили поліційний нагляд. Часто в них проводили обшуки, молодятам заборонили змінювати місце проживання.
Впродовж 1870-1873 pp. жінка все ж уклала словник місцевих говірок, збірник матеріалів про правові звичаї північних народів, надрукувала ряд статей, зібрала матеріали для ґрунтовних праць, які були публікувалися в газетах і журналах.
У вересні 1871 року Товариство допомоги літераторам і вченим звернулося з листом до начальника губернії: «Комітет товариства має честь покірно просити Вашу світлість повідомити про матеріальне становище оселеного за розпорядженням уряду в Архангельській губернії П. С. Єфименка, а також про доцільність надання йому допомоги з боку товариства». «Начальник губернії дав згоду, й Єфименки періодично отримували грошову допомогу. В грудні 1872-го подружжя за дозволом міністерства внутрішніх справ виїхало до Воронезької губернії, а в січні 1874-го їх звільнили з-під нагляду поліції.
У вересні 1874 року Єфименки переїхали до Самари, а згодом і до Чернігова. Відтоді Олександра пов’язує свої наукові праці з української тематикою. 1875-го ім’я додали до енциклопедичного словника Ф. Толля. 1879-го оселилося в Харкові. Там працювали такі видатні вчені, як мовознавець О. Потебня, математик А. Ляпунов, історик Д. Багалій та ін.
З ними Єфименки підтримували дружні стосунки. Вони налагодили творчу співпрацю й з ученими Києва, що був визнаним центром документальної розробки української історії. 1882 року було засновано часопис «Киевская старина», яка об’єднала наукові сили всієї України. Проживаючи в Харкові, подружжя організувало історичний гурток, який згодом перетворився на харківську школу. Вони познайомилися з культурно-освітньою діячкою і педагогом С. Русовою. У своїй книжці «Наші визначні жінки» вона захоплено писала про О. Єфименко, в котрої на той час було п’ятеро дітей: «Що то за ясний розум у цієї жінки і як він виявляється в усіх деталях її особистого життя!.. Вона така певна себе, так завжди заглиблена в книжки, в науку… Це була вчена жінка, але цілком самоук, яка сама взяла з сирих наукових матеріалів знання й освітлювала їх хвоєю ясною думкою». 1884-го Єфименко запросили на археологічний з’їзд в Одесі й обрали її головою юридичної секції.
Хоча за походженням вона була росіянкою, всі, хто знав її особисто, засвідчували шанобливе ставлення О. Єфименко до українства. Г. Хоткевич у своїх спогадах зазначав, що ця росіянка «зуміла стати гідною дружиною Петру Савичу й кровно зрозуміли і його, і його суспільність». А С. Русова писала: «Сама за походженням росіянка, вона вся віддалась проблемам українського народу і своїм талановитим пером показала в російській пресі несправедливе ставлення до його національних прав… Ця чужинка з далекої Півночі спромоглася так глибоко зрозуміти нашого південного, такого суто національного українського філософа, як Г. Сковорода, і її праця найкраще пояснює його філософію».
О. Єфименко не раз ставала на захист українства. 1880 року опублікувала в журналі «Слово» статтю з вимогою до міністра освіти Сабурова запровадити в українських школах викладання рідною мовою. Наступного року в журналі «Неделя» надрукувала статтю, присвячену українській культурі та інтелігенції. А 1906-го побачила світ двотомна праця «История украинского народа», що охоплювала період від найдавніших часів і до XIX ст. Ще через рік виходить книга «История Украины и ее народа», яка, по суті, була підручником для молоді.
За видатні успіхи Харківський університет присвоїв їй звання професора і почесного доктора історії.
Понад те О. Єфименко була однією з основоположниць жіночого руху в Україні — заснувала товариство «Трудящих жінок», де виступала з доповідями та лекціями, брала участь у роботі Харківського видавничого комітету, сприяючи швидкому випуску недорогих популярних книжок, організувала доповіді і давала лекції на Вищих жіночих курсів ім. Бестужева-Рюміна.
За словами Софії Русової О. Єфименко «захопила, зацікавила історією українського народу, виховала в них симпатію до нього й дала їм наукову методу для самостійних досліджень. Молодь скрізь шанувала її, горнулася до неї, бо відчула її велику, чесну душу». Лекції О. Єфименко були настільки популярними, що часто зали не могли помістити охочих слухачів.
Незважаючи на популярність Олександри її багатодітна сім’я жила бідно. 16-річна донька Ася важко захворіла й померла в психіатричній клініці, а молодший син Петро 1906-го за участь у студентському революційному русі потрапив до в’язниці. Великою радістю для неї були успіхи в навчанні, а потім у роботі старшого сина Тараса. Найменша донька Таня виявила небуденні поетичні здібності.
Наприкінці 1917 року О. Єфименко оселилася в одному з хуторів на Харківщині. Там занедужала, однак не припиняла роботу над підручником з історії українського народу. Він побачив світ уже після її смерті, 1919-го. Біль і трагізм заливає серце, що злочинна рука бандита обірвала життя Олександри й її доньки Тетяни. Сталося це в ніч на 18 грудня 1918 року. До її квартири вдерлися кати, котрі вміли лише вбивати.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...