Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 22, 2018

До 170-річчя від дня смерті Михайла Лучкая

Автор:

|

Вересень 26, 2013

|

Рубрика:

До 170-річчя від дня смерті Михайла Лучкая

Михайло Лучкай увійшов у історію як учений-історик, мовознавець, культурно-освітній і церковний діяч. Прийшов він на світ тоді, коли його рідна земля перебувала в складі Австро-Угорської імперії. Закарпатці прагнули освіти й знань, але змоги такої в них не було, лише одиницям пощастило проявити себе в громадському житті. Михайло Лучкай народився 19 листопада 1789 року в с. Великих Лучках (тепер Мукачівського району) на Закарпатті, у збіднілій сім’ї священика місцевої парафії о. Михайла Попа та Марії Дзямко. Родина була багатодітною: крім старшого Михайла були сестри Марія, Катерина, Анна, Пелагія й брат Іван. 

Свій псевдонім «Лучкай» Михайло взяяв від назви рідного села. Початкову освіту здобув у місцевого дяка, був здібним учнем, вивчив основи віри та навчився писати й читати. Далі вступив у Другетівську гімназію в Ужгороді. По її закінченні в 1812-1816 рр. навчався у Віденській греко-католицькій семінарії Св. Варвари (Барбареум), заснованій ще в часи правління австрійської імператриці Марії-Терезії. Був одним із найкращих семінаристів, захоплювався історією слов’янства й вивченням іноземних мов, особливо слов’янських. На студіях товаришував зі семінаристами — вихідцями із Чехії, Сербії, Хорватії, Болгарії та з побратимами з Галичини.
У 1816-1817 рр. Лучкай допомагав священикові в рідному селі Великих Лучках, у 1817-1827 рр. працював бібліотекарем, архіваріусом і керівником консисторії Мукачівського єпархіального управління та виконував обов’язки директора міської школи в Ужгороді. 1826-го прийняв ієрейське свячення з рук єпископа Алексія Повчі, і тоді його було призначено парохом ужгородського Свято-Преображенського храму. Це справді був кафедральний храм УГКЦ Мукачівської єпархїї. У цьому соборі о. Михайло правив три роки й за той час не лише взірцево упорядкував церкву та парафіяльний будинок, але своїми проповідями й діяльністю пригорнув до Церкви багато нових вірних.
Крім суто релігійної діяльності о. Лучкай повністю віддавав себе науці. Він серйозно займався дослідницькою діяльністю, історією, фольклором та мовою й тим намагався доводити загальну русько-українську спорідненість. Був стійкий у своїх поглядах, немов Олександр Духнович, який писав: «Я Русин был, єсмь и буду, Я родился Русино?м, Честный мой род не забуду, Останусь єго сыном». Тобто, бути русином означало бути українцем.
Відомо, що українці Закарпаття пройшли складний, драматичний, але й прогресивний шлях. Саме такі діячі, як о. Лучкай, утверджували русько-українську національно-культурну свідомість. Століттями покоління закарпатців боролися за незалежність свого народу. І врешті 15 березня 1939 року перший сойм Карпатської України, обраний 12 лютого 1939-го, урочисто проголосив Закарпатську Україну державою.
Однак повернімося до нашої головної теми. Михайло Лучкай за сприяння князя Карла Людвика Бурбонського й з апробатою єпископа Алексія Повчі виїхав до Італії, де мав змогу побачити італійські міста й життя тамтешнього народу. Про своє перебування в Італії 1830-го він опублікував цінну працю «Граматика слов’яно-руська». Ця праця принесла йому славу й визнання серед тогочасних відомих мовознавців.
Відомо, що о. Лучкай старанно записував народну духовну спадщину, що знайшло своє відображення саме в «Граматиці слов’яно-руській». У своїй роботі він опублікував низку народних русинських оповідань: «Гарбуз і дуб», «Муж і жона», «Дикий і сільський чоловік», «Щука і Карло», «Лев і ведмідь», «Сойка між птахами», «Трубар» і інші. Знаходимо тут і русинські приказки, народні співанки, афоризми тощо. Написані вони тогочасною живою русинською мовою. Завдяки науковцям, зокрема професорові П. Лизанцю й доцентові Ю. Саку, «Граматика слов’яно-руська» була перекладена з латини й видана в Києві 1989 року.
1831-го Михайло Лучкай повернувся в Ужгород і тут працював плідно як архіваріус і бібліотекар єпархії. Саме ця посада уможливила йому опрацювання історії Мукачівської греко-католицької єпархії в Historia Carpatho-Ruthenorum Sacra et Civilis. Ця праця остаточно була написана в рукописі 1843 року. Михайло Лучкай доповнив її багатьма архівними документами, і тому вона стала науковим джерелом, до якого зверталися дослідники Андрій Балудянський, Іван Дулишкович і інші. Ця фундаментальна «Історія» була написана латиною, яка в ті часи була загальноєвропейською науковою мовою, бо ж о. Лучкай хотів, щоби з історією Закарпатського краю ознайомився весь тодішній науковий світ.
До 1962-го цей рукопис зберігався в науковій бібліотеці Ужгорода. Щойно згодом доцент Ю. Сака зробив переклад п’яти томів праці Михайла Лучкая, а переклад шостого тому був завершений іншими науковцями університету (2000-2010). Ця написана на високому рівні науково-мовознавча праця о. Михайла Лучкая стала нарівні з «Русинсько-латино-угорсько-німецьким словником», опублікованим у Буді 1840 року. Ще раніше, 1831-го, у тій же Буді було видано його «Церковні бесіди». Оригінал цієї праці тепер зберігається в бібліотеці Ужгородської богословської академії імені Блаженного Теодора Ромжі (1911-1947).
Працюючи на посаді секретаря Мукачівської єпархії, о. Лучкай брав участь у підготовці запровадження нового Григоріанського календаря в єпархії. Проект зміни календаря не увінчався успіхом. 1831 року Михайло Лучкай був знову призначений настоятелем ужгородського Преображенського (Цегольнянського) храму, де було відновлено діяльність церковно-парафіяльної школи, яка припинила існувати 1949-го, і знову введено традицію врочистого відзначення храмових відпустів на Цегольні.
Преображенські відпусти на Цегольні є величним храмовим велелюдним святом не тільки Ужгорода й Ужанщини, а й інших округів. На ці торжества до Цегольні збиралося понад 10 тис. вірних. Урочисту святкову Літургію відправляли єпископи єпархії в співслужінні зі священиками різних парафій і членами Капітули єпархії, а єпископ Олександр Стойка відправляв її щорічно. Поруч із Преображенським храмом о. Лучкай за сприяння цегольнянської вірниці Марії Башковської десь на початку 40-х рр. ХІХ століття збудував каплицю, і в ній же був похований у грудні 1843-го. Особливу пошану та повагу серед вірян і вчених здобув о. Лучкай, бо не лише мав великий талант до наукових справ, а й відзначався неабиякими організаторськими здібностями та чудовим даром проповідника. Уже тоді о. Лучкай був гідно оцінений багатьма науковцями, такими як Г. Геровський, У. Панькевич, В. Симович, В. Погорєлов і багато інших. На увагу заслуговує й те, що високо цінувала його працю «Руська трійця» — М. Шашкевич, Я. Головацький і І. Вагилевич.
Фундаментальними дослідженнями про нього є монографії В. Гаджеги «Михайло Лучкай», яка вийшла в Ужгороді 1929 року, і Д. Данилюка «Михайло Лучкай — патріарх Закарпатської історіографії» (Ужгород, 1995). Понад те 1927-го вдячні нащадки — школярі й інтелігенція Ужгорода – установили на каплиці, де похований Михайло Лучкай, меморіальну таблицю, яку освятили єпископ Петро Гебей і настоятель Преображенського храму о. Віктор Карцуб.
Із 1990-го по 2010 рік, коли ще до каплиці о. Лучкая був вільний доступ, панотці Юрій Федака й Василь Бушко в день Архістратига Михаїла (21 листопада) відправляли панахиди за о. Михайлом, покладали вінки та квіти до меморіальної дошки. Були це загальнонародні прощі.
Тепер каплиця Михайла Лучкая належить до нового греко-католицького Преображенського храму. На жаль, у 1953-1990 рр., за панування комуністів, коли була заборонена УГКЦ, каплиця о. Лучкая використовувалася як складове приміщення. Щойно 1990-го, після легалізації УГКЦ, каплицю було відновлено, і біля неї проводяться Богослужіння.
На завершення наших роздумів варто підкреслити, що на зламі XVIII і XIX ст.ст. Закарпаття дало Україні цілу плеяду культурно-освітніх діячів, учених європейського рівня, які прославили власні імена й ім’я свого краю далеко за його межами. До них належать І. Орлай, Ю. Гуца-Венелін, М. Балудянський, П Лодій, В. Кукольник. Ще десятки інших, як-от А. Бачинський, І. Базилович, А. Коцак, В. Довгович, Ї. Фогараші, стали справжніми сподвижниками національно-культурного відродження на Закарпатті.
Почесне місце серед них належить о. Лучкаю — ученому з європейським ім’ям. Його наукова спадщина — чудовий пам’ятник культури Закарпаття, вагоме надбання української історичної науки. Михайло Лучкай — мовознавець, історик, фольклорист, культурно-освітній діяч, неперевершений трудівник. Його «Історія карпатських русинів» стала найвизначнішим історичним твором, написаним на теренах краю. Важливість і цінність цього дослідження підкреслювало й багато відомих зарубіжних істориків.
Отець Лучкай підніс історичну науку на Закарпатті на якісно новий щабель. Його наукова спадщина вражає глибоким аналізом і становить високу наукову цінність. Можна сказати, що значення його наукової спадщини – величезне, воно засвідчує наявність на Закарпатті ще в давнину високоосвічених, інтелектуальних людей. В українській науковій критиці праці М. Лучкая вважаються найкращими з-поміж усіх, створених на західноукраїнських землях. Як провідник русинських ідей о. Лучкай завжди виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель і Наддніпрянщини. Опрацьовуючи статтю, автор не зміг віднайти давнього портрета отця Михайла Лучкая. Використано тільки малюнок художника й скульптора Михайла Беленя та портрет, написаний угорською художницею. Помер Михайло Лучкай 3 грудня 1843 року. Похований на території Преображенського храму, у капличці.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...