Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

До 170-річчя від дня народження Карпенка-Карого

Автор:

|

Серпень 25, 2016

|

Рубрика:

До 170-річчя від дня народження Карпенка-Карого

Іван Карпенко-Карий
Аби говорити про корифея українського театру Івана Карпенка-Карого, треба згадати про все театральне мистецтво, яке своїм корінням сягає в глибоку давнину. Його найважливіші елементи існували вже в первісних обрядах. Таким, як ми його знаємо, театр зародився в Греції як частина релігійного обряду і це дало початок розвитку традиції. В Афінах перший театр збудували за 500 років до Р. Х.
На наших землях в епоху Київської Русі елементи театру були також пов’язані з церковними обрядами, а згодом учні київських Братської та Лаврської шкіл виставляли театралізовані видовища. Релігійного змісту драми інсценізували учні Львівської братської школи й Острозької академії. Одним із головних центрів театрального життя ХVII-ХVIII ст. була Києво-Могилянська академія, її професори були авторами драматичних творів, теоретиками театру, а студенти-бурсаки — акторами.
Перші театральні трупи народилися на Наддніпрянщині у XVIII ст. Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809) та Полтаві (1810) з’являються перші театральні будівлі. Становлення класичної української драматургії пов’язане з іменами Івана Котляревського, котрий очолив театр у Полтаві, та Григорія Квітки-Основ’яненка. У другій половині XIX ст. в Україні поширився аматорський театральний масовий рух. В аматорських гуртках розпочинали свою діяльність драматурги і режисери М. Старицький, М. Кропивницький і Карпенко-Карий. Надзвичайно важливу культурно-освітню місію здійснював театр в Україні під час злочинних Валуївських, Емських та інших указів, які забороняли розвиток української літератури.
Серед театральних мистців пригадаймо титана театрального життя, яким став Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич). Він народився 17 (29) вересня 1845 року в с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер — Кіровоградська область). В родині четверо з шести дітей херсонського землевласника Карпа Тобілевича стали двигуном розвитку театрального мистецтва в Україні. Це — Марія Садовська-Барілотті, Іван (сценічне псевдо — Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і наймолодший — Панас (Саксаганський). Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Разом із ними однією з провідних зірок українського театру стала також геніальна Марія Заньковецька і К. Соленик, котрий виділявся неабияким талантом, а інколи перевищував навіть Щепкіна. Будучи патріотом України він категорично відмовився йти на службу до російського театру і таких була більшість.
Тодішні діячі театру були наділені, як то кажуть, талантом від Бога, і стали ядром культурно-освітнього життя в Україні. Їхня безмежно жертвенна посвята і прагнення підняти національну свідомість народу в урай важких політичних умовах російській займанщини заслуговує на дивовижний подив і повне людське признання. Ці діячі добре розуміли, що в епоху поневолення народу, можна його скріплювати та допомогти йому жити в національному дусі можливо через могутню діяльність у т. ч. театру. Театральна мова, добра дикція акторів у поєднанні з рухами, часто в супроводі з музикою є унікальним засобом за допомогою якого зміст твору доходить до глибин людської свідомості, зворушує почуття і розвиває та закріплює національну свідомість.
Згадаймо, що в Галичині українське театральне мистецтво пробудилося в 1830-1840 рр. серед вихованців Львівської духовної семінарії, де були трохи сприятливіші умови i його діяльністю зайнялася «Бесіда» та «Просвіта». Російська заборона ставити п’єси українською викликала в народі спротив і своєрідний бунт серед українських патріотів.
Про цей період у нашій історії геніально дослідила і описала Софія Тобілевич. Вона між іншим у своїх двох ґрунтовних дослідницьких книгах «Корифей українського театру — Карпенко-Карий» і «Мої стежки і зустрічі» напрочуд гарно й яскраво описала історію театру, політичну обстановку та розповіла про корінний родовід Тобілевичів — провідних діячів українського театру в той час. Крім цього, у своїх працях дала в доступній формі характеристику акторів: Івана Карпенка-Карого (1845-1907), Миколу Садовського (1856-1933), Панаса Садовського (1859-1940) та їхній сестрі Марії Садовській-Барілотті, згадала про Заньковецьку, Старицького, Лисенка та значну увагу відвела батькові українського театру Михайлові Кропивницькому (1840-1910), на честь котрого цього року перейменували місто Кіровоград.
З творів С. Тобілевич дізнаємося, що псевдонім «Карпенко-Карий» поєднується з іменем батька й улюбленим літературним персонажем Гнатом Карим — героєм п’єси Тараса Шевченка з «Назара Стодолі». Додаймо, що наш ювілянт походив із родини зубожілого дрібного шляхтича Карпа Адамовича, управителя поміщицького маєтку. Початкову освіту Іван здобував у Бобринецькому повітовому училищі, де після закінчення школи працював писарчуком у містечку Мала Виспа. 1864-го переїхав до Єлисаветграда, де став займатися театральним рухом, там і одружився. За активну проукраїнську діяльність 1884 року був заарештований і засланий до Новочеркаська. Там, відбуваючи своє ув’язнення, написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), став автором п’єс «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна» та «Мартим Боруля». 1886-го у Херсонесі вийшов перший «Збірник драматичних творів» Карпенка-Карого. 1887 року Іван отримав дозвіл на звільнення і повернувся з дружиною в Україну, оселився на хуторі на Єлисаветградщині. 1888-го Карпенко-Карий вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, в якій здобув широку славу та популярність. Згодом виступав у трупі іншого брата — Панаса Садовського. З 1890-го він — член товариства українських артистів і того ж року написав комедію «Сто тисяч», а 1899-го — історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену Гайдамаччині.
У 1900-1904 рр. створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта» і «Житейське море». Кім драматургії Іван займався акторством та режисурою за традиційним методом. На тлі цієї традиційної театральної діяльності, вже після смерті Івана Карпенка-Карого в українському театрі почав діяти десь із 1918-го театральний авангардний театр «Березіль», яким керували Лесь Курбас і Гнат Юра. За ними на театральній сцені з’явилася ціла плеяда талановитих акторів — А. Бучма, М. Крушельницька, Є. Добровольська, О. Сердюк, Н. Ужвій, Ю. Шумський і багато інших. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість «Березіль» обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об’єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі 1925 року. Тут були вперше поставлені п’єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій» і «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Завдяки генію Леся Курбаса, котрий поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга та перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори В. Шекспіра, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Ф. Шиллера і Ж. Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п’єс європейських драматургів.
Та, на превеликий жаль, злочинна комуністична система в рамах дикого погрому українства знищила передових українських діячів науки і літератури, а разом із ними розстріляла Л. Курбаса і його численних однодумців.
Повертаючи до нашого ювілянта, годиться наголосити, що Карпенко-Карий в одній особі був взірцевим театральним діячем, взрізцевим чоловіком і добрим батьком для своїх дітей. Він дуже любив творчість Т. Шевченка, в п’єсі «Назар Стодоля» грав Назара, а його дружина Софія Тобілевич — Галю. На честь великого поета своїм дітям він дав імена героїв п’єси — Назар і Галя, а другу доньку назвав Ориною — іменем героїні з поеми «Невольник». 1906-го Карпенко-Карий занедужав і важко хворого вивезли на лікування в Берлін. Його творчий дух у театрі продовжував жити за допомогою акторів, котрих виховав. На завершення варто додати, що знаменитий рід Тобілевичів загалом, а Іван Карпенко-Карий зокрема, є династією театральних діячів, внесок якої в розвиток традиційного українського театрального мистецтва неможливо переоцінити. Смертельна хвороба передчасно звела Івана Тобілевича в могилу. Помер він 15 вересня 1907 року в Берліні (Німеччина), згодом тіло великого українського драматурга перевезли в Україну та поховали на кладовищі поблизу рідного хутора на Кіровоградщині. Нехай пам’ять про Івана Карпенка-Карого живе у нас вічно!

Ярослав Стех

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...