Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 21, 2018

До 170-річчя уродин та 100-річчя від дня смерті Олександри Єфименко

Автор:

|

Вересень 13, 2018

|

Рубрика:

До 170-річчя уродин та 100-річчя від дня смерті Олександри Єфименко

Серед провідних жінок-учених кінця ХІХ-го та початку ХХ ст. одне з почесних місць належиться Олександрі Єфименко, письменниці, історику, педагогові й етнографу. Її дослідницький талант, глибинна історичного аналізу та широкий діапазон творчості склалися на заслужену славу вченої, якої здобула своєю наполегливою самовідданою працею.
Олександра Єфименко (в дівоцтві — Ставровська) народилася 18 квітня 1848 року в суворому Архангельському краї (с. Варзуга, Кольського повіту), в сім’ї дрібного державного російського службовця. Сім’я жило убого, але батьки прищепили доньці любов до праці й правди та пошану до людей і це стало головним девізом її життя. З раннього дитинства Олександра зазнала ціну напруженої праці — спочатку фізичної, а потім і розумової. 1857-го вона поступила до Архангельської жіночої гімназії, яку закінчила з відзнакою 1863 року. Одразу ж після закінчення навчання почала працювати в Холмогорському двокласному церковнопарафіяльному училищі для дівчат у Холмогорах. Незабаром познайомилася з Петром Єфименком, засланим із України, за активну діяльність у Харківсько-Київському таємному товаристві. 1870-го молодята повінчалися у холмогорській церкві. На чисельні прохання молодій сім’ї дозволяють 1873 року переїхати спершу до Воронежа, потім до Самари, 1877-го — до Чернігова, у 1879-го — і до Харкова, де Олександра стає активною діячкою Історичного товариства при Харківському університеті.
Працюючи в товаристві жінка багато друкувалася, передусім у «Києвской старине» і часописі «Детское чтение». У «Києвской старине» надруковані її праці «Копные суды в Левобережной Украине» (1888), «Архиерейский подарок» (1888), «Два наместника» (1889), «Двенадцать пунктов Вельяминова» (1889), «Бедствия евреев в Южной Руси XIX века» (1889), «Турбаевская катастрофа» (1891), «Очерки истории Правобережной Украины» (1894-1895) і ряд інших. Своїм вчителем в українознавстві О. Єфименко вважала Володимира Антонича.
1896 року вона зайняла перше місце в конкурсі на найкращий підручник із історії України; також написала «Елементарний підручник російської історії», що витримав сім видань (1911-1918). Вивчала Єфименко і культуру України. Активно виступала за присвоєння офіційного статусу українській мові, критикуючи царські укази, якими був заборонений друк українською мовою.
З молодих років Олександра завжди була оточена книжками, підручниками, студіювала численні неопубліковані документи, знайомиться з їхнім змістом і свої зауваги передавала зацікавленим авторам. Її рецензії завжди були переповнені обґрунтованими спостереженнями. Хоча за походженням Олександра була росіянкою, але своєю творчістю цілком віддалася українській справі. Часто в російській пресі виступала і критикувала політику царської Росії, яка дискримінувала українську націю.
Завдяки працям «Історія України», «Історія українського народу», «Южная Русь» Харківський університет визнав її професором і почесним доктором історії, хоча на цей час вона не мала офіційно завершеної вищої освіти. В Петрограді при кафедрі української історії вона організувала історичний семінар, де викладала історію українського народу. На своїх викладах Олександра розказувала про часи величі Київської держави за князів Володимира Великого (979-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054). Захоплювалася старовинною українською літературою, зокрема філософією Григорія Сковороди (1722-1794), періодом Козаччини. В своїй педагогічній і науковій праці мала повну підтримку і розуміння від Петра Савича Єфименка, великого патріота України. Його стан здоров’я був настільки кепський, що Олександра була змушена його працю забирати до дому і працювала за нього, щоб чоловік не втратив праці та заробітків, які були так їм потрібні на утримання сім’ї, в якій уже було четверо дітей. Крім хворого чоловіка Олександра мала додатково великі проблеми з хворою 16-літньою донькою.
Зате її радість приносили інші діти високими оцінками з школи. Незважаючи на велике обтяження в праці Олександра займалася активною громадською діяльністю. Була заступником голови Харківського видавничого комітету, організатором у Харкові історичного гуртка; виступала за жіночу еманципацію; читала лекції в Харківській бібліотеці. Подружжя разом напрацювало принципи землеволодіння.
Єфименко передбачала неминучий розвиток капіталізму в Росії. 1907 року Олександру Яківну Бестужевські вищі курси запросили на посаду завідувача кафедри української та російської історії. Було їй тоді 59 років. Сім’я переїхала до Петербурґу, матеріальна скрута відступила, діти почали нормально займатися навчанням.
Але 20 травня 1908-го Петро Єфименко помер. Поховала його в царській столиці, хоча він так безмежно любив українську землю. Та життя продовжувалося. 1910 року Харківський університет присудив Єфименко науковий ступінь почесного доктора історії (перша жінка в Росії отримала таке звання). З тієї пори починається її багаторічна педагогічна діяльність і глибинна дальша дослідницька праця. Коли настали державотворчі часи і визвольні змагання в Україні, родина повернулася до Харкова.
17 липня 1918-го сталася надзвичайна трагедія, п’яна комуністична банда увірвалася до маєтку і порубала шаблями проф. Єфименко разом із донькою Тетяною. Могила Олександри й її доньки розташована на території середньої школи села Бугаївка Вовчанського району Харківської області.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...