Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

До 150-річчя від дня народження Володимира Леонтовича

Автор:

|

Серпень 18, 2016

|

Рубрика:

До 150-річчя від дня народження Володимира Леонтовича

Володимир Леонтович

Відродження української державності та національної самосвідомості українства зобов’язує пригадати всі ті визначні постаті, котрих не замовчували у тоталітарному режимі. До таких належить і Володимир Леонтович, котрий на зламі ХІХ-ХХ ст. входив у число найактивніших просвітницьких будителів нації.
Він народився 5 серпня 1866 року на хуторі Оріхівщина на Полтавщині (тепер — с. Оріхівка Лубенського району Полтавської області) в старому козацькому роді. Здобувши належну освіту, з ранніх років свого життя Володимир перейнявся долею свого народу, якому все своє зріле життя вірно служив.
Спочатку патріот належав до київської «Старої громади», «Просвіти», Товариства українських поступовців. Редагував та утримував журнали «Нова громада» і «Рада». Під час складного для української освіти періоду (коли діяли Валуєвський та Емський укази) Леонтович вимагав навчання рідною мовою, укладання українських підручників і присутності в шкільних бібліотеках книжок українського письма. Починаючі з 1906-го Володимир Миколайович був одним із видавців (разом із В. Симиренком та Є. Чикаленком) першої щоденної української газети «Громадська думка», а згодом — часопису «Рада».
У стилі письма дивовижно поєднував старе і нове: він точний, дисциплінований, традиційний, але водночас не протистоїть модернізму. Його творчість була помітним явищем не тільки в Україні. Уже першими своїми творами («Солдатський розрух», «Пани і люди», «Абдул Газіс») письменник привернув увагу літературної критики. Зокрема, Іван Франко зараховував його до числа першорядних митців слова, котрі дебютували в літературній царині 1890-х рр.
Літературознавець Сергій Єфремов, аналізуючи художні особливості моделювання життєвих реалій у прозі письменника, вирізняє такі риси авторського стилю, як прискіпливий аналіз навколишньої дійсності, майстерність творення образів, зауважуючи при цьому, що завдяки цим чинникам автор не лише висловлює свою громадянську позицію щодо сучасності, але й витворює образ майбутнього. У радянському літературознавстві ім’я цього письменника-еміґранта було забороне. Головною причиною усунення митця було те, що його як політичного еміґранта зарахували до числа так званих українських буржуазних націоналістів. І лише в 1960-х рр. з’явилася розвідка про письменника Й. Сірки. В 1990-х рр. чимало зусиль доклали для актуалізації творчої постаті белетриста Ф. Погребенник, Н. Шумило, І. Денисюк.
Володимир Михайлович займався громадсько-політичною діяльністю і проявив себе також блискучим проникливим літературним критиком. Художній доробок митця складають чотири прижиттєвих збірки оповідань, п’ять повістей, мемуари та цілий ряд розпорошених у періодичних виданнях творів малих форм. Пригадаймо його твори «Пани і люди» (1893), Per pedes apostolorum (1896), «Старе й нове» (1900, 1913), «Оповідання» (1918), «Спомини утікача» (1922), «Хроніка родини Гречок» (1922), «Ворохобня» (1931). У центрі оповідання «З життя моєї баби» — Катерина Адріянопольська, котра розпочала відбудовувати хутір Леонтовичів. У повісті «Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича» головним персонажем є удатний до праці на землі поміщик Михайло Ганкевич, прототипом котрого став Микола Леонтович, батько прозаїка. У біографічному оповіданні «Пан Лагода» літератор натуралістично оповів про свого хрещеного Олександра Івановича.
У своїх творах автор створив хліборобський образ світу, з притаманними йому просторовими параметрами (хутір), цінностями (родиною, власністю), наголошено на основних прикметах характеру нашого народу (працьовитості, доброті), ментальній рисі — інтровертності, якою наділені персонажі-українці. Порушивши тему праці на землі, автор мовив і про руйнування природного для хуторян способу буття, ставши одним із перших у національному письменстві, хто звернув увагу на згубний вплив російського колоніалізму та загарбницької політики більшовицької влади в Україні. Письменник як палкий українець-патріот відділяв себе і свій народ від російщини в творі «Спомин утікача», писав про себе як про землепоклонника, ідентифікуючи не зі зросійщеними поміщиками, котрих було чимало на Полтавщині, а з працьовитим українським народом. «Ми, сільські люде, приростаємо до землі, до рідного краю серцем… Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України, для мене центр світу — моя Україна», — писав він. У повісті «Старе й нове» прозаїк створив образ Лубен, які назвав Дубнями. Сучасний авторові лад міста яскраво прочитується в повідомленнях про розбудову, розвиток переробної індустрії, приватних швалень тощо.
У творі «Пани і люди» автор відобразив Оржицю другої половини ХІХ ст., яку назвав Горобці. З його творів переконуємося, що Володимир Леонтович був ключовою фігурою хліборобського життя Полтавщини і натхненною духовно-творчою силою свідомого українства.
Понад це літератор відомий, як культурно-освітній, громадський, державний діяч, юрист, хлібороб, промисловець і меценат. Він творчо і духовно належить до славетного роду Семеренків. Маючи вищу освіту, письменник трудився на землі, побудував цегельню, цукроварню, школу, утримував власним коштом учителя, організовував читання художньої та популярної літератури для селян, закуповував книги українських письменників у бібліотеки Лубенського земства, міркував про поліпшення освіти, культури в Україні. Упродовж 1888-1918 рр. працював у родинному маєтку як умілий керівник, економіст, агроном по дванадцять, а то й вісімнадцять годин на добу, дбав про добробут хуторян, обдаровуючи їх земельними наділами, адже, як вважав, кожен житель села повинен мати власність, а отже, й засоби для існування, можливість реалізуватися як господар, чинив як повноцінний член української громади, а не як сучасний зневажений народом олігарх. Згодом Володимир Миколайович став різким противником колгоспного ярма в Україні. А живучи на чужині, відстоював право українців на національне та державне самовизначення. Про це писав у повісті «Ворохобня», події в якій відбуваються в 1918-1919 рр. у селі Денисівці, що змальоване під вигаданою назвою Зорівка. Письменник часто на свій лад змінював назви місцевостей. Показав він село полтавської глибинки під час утвердження в ньому більшовицької влади як доленосного випробування, що спричинило зміну свідомості селян, способу їхнього життя та невільничої праці. Використавши факти з життя реального селянина й казкаря Родіона Чмихала, автор таким чином передав образ працьовитого та мудрого Редька Стукала, котрий є типовим представником українського села, не погоджувався з діями більшовицької влади, що заводила чужі для українських хліборобів порядки.
Таким же дієвим, волелюбним, патріотично спрямованим був і Володимир Леонтович, котрий не лише працював на землі, писав прозові твори, а й брав активну участь у громадському житті Полтавщини: обирався гласним Лубенського повітового та Полтавського губернського земств, почесним мировим суддею, присяжним засідателем Окружного суду, членом Центральної Ради від Товариства поступовців (1917), займав посаду міністра земельних справ у Раді міністрів Української держави за гетьманату Павла Скоропадського (1918), обстоював потребу запровадити викладання навчальних предметів у школах українською. Приділяв велику увагу часописам, на які призначав великі кошти.
За короткий час Леонтович розробив унікальний проект Земельного закону, одного з найдемократичніших у світі, який був би актуальним і сьогодні. 1919 року після поразки Української революції був змушений еміґрувати, жив у Болгарії та Чехії. Письменник мав особливий помірковано-реалістичний світогляд. Він ніколи не плекав марних ілюзій, його не захопив своєю ілюзорністю соціалізм. Це була надзвичайно нетипова, «незручна» людина у громадському житті, котра не йшла «в ногу з часом», але зайняла своє суверенне, значиме місце в історії літератури кінця XIX — початку XX ст.
Поряд із громадсько-політичною діяльністю діяч себе блискучим проникливим літературним критиком. Творча спадщина письменника багата, різноманітна і його діяльність. Останні роки він жив у Празі, де навіки 10 грудня 1933 року затихло втомлене серце патріота. Велику любов до України проніс Леонтович через усе своє життя.

Ярослав Стех

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...