Новини для українців всього свту

Monday, Jul. 22, 2019

До 150-ліття від дня народження Ольги Кобилянської

Автор:

|

Листопад 21, 2013

|

Рубрика:

До 150-ліття від дня народження Ольги Кобилянської

Історія реєструє людей, котрі проявили себе в житті оригінальними думками або блискучими ідеями, особливими вчинками чи подвигами. До таких постатей слід зарахувати Ольгу Кобилянську, котра народилася 27 листопада 1863 року в м. Ґура-Гумора на Буковині в тодішній Австро-Угорщині (тепер ці землі належать до Румунії). Її батько Юліян походив зі шляхетського роду з Наддніпрянщини, що мав власний герб. 

Мати Ольги Марія Вернер була з німецької родини, яка дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Із любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала дітей у пошані до українського коріння батька. 1868-го родина Кобилянських переїхала до Кимпулунга, де серед розкішної природи й минули дитинство та юність Ольги.
У Кимпулунзі дівчина відвідувала початкову народну школу, де навчання здійснювалося суто німецькою — офіційною мовою тогочасної Буковини. І хоча доводилося жити в німецько-румунському оточенні, батько подбав, щоби донька приватно вивчала й українську мову. Польська також використовувалася в родині. У школі на О. Кобилянську значний вплив мала її вчителька п. Міллер, яка стала для неї старшою подругою й прищепила дівчинці любов до книг. Із народної школи Ольга перейшла до дівочої так званої нормальної школи, де навчалася лише до п’ятого семестру, оскільки для оплати подальшого навчання доньки в батька забракло грошей.
За тогочасною традицією треба було подбати, щоб освіту здобули сини. Брат Ольги Степан став живописцем. Ще один брат Юліян прославився як філолог, автор кількох підручників із латини. Але Ольга не могла змиритися з таким станом справ і продовжила навчання самостійно, ставши врешті однією з найосвіченіших жінок свого часу. Крім літератури, вона захоплювалася музикою. У віці 13-14 років майбутня українська письменниця писала вірші німецькою, а згодом – й українською.
Завдяки наполегливій праці Ольга ввійшла в історію української белетристики як одна з талановитих письменниць. Сучасне літературознавство справедливо відводить їй найдостойніше місце серед українських модерністів, художні здобутки котрих засвідчили європейський рівень української літератури кінця XІX ст. Її називали гіркою орлицею за горде серце, пишною трояндою в саду української літератури – за неповторну шляхетну жіночність у змалюванні дійсності в яскравій метафоричності художнього бачення. Вона ж себе йменувала скромно та просто — «робітницею свого народу».
Своєю працею Кобилянська заслужила собі на передову позицію в українському письменстві, стала діячкою феміністичного руху, боролася за рівноправність жінок на Буковині та в цілій Україні. Тривалий час Ольга жила в м. Сучаві. Там познайомилася з місцевим парохом і українським письменником Миколою Устияновичем (1811-1885), який 1848-го став одним з ініціаторів «Собору руських учених». Він обстоював єдність Галичини та Наддніпрянщини; у 1861-1866 рр. був послом до Галицького сейму, а 1868-го – одним із співзасновників товариства «Просвіта».
Згодом О. Кобилянська жила в селі Димці, а 1891 року переїхала в місто Чернівці. Саме там вона брала активну участь у феміністичному русі, захопилася творами німецьких письменників, філософією Ніцше, зокрема його думками про плекання вищої духовності. Під тим впливом почала писати оповідання німецькою мовою й друкувала їх у віденських і берлінських журналах.
Українською почала писати твори, навіяні буйною фантазією й романтизмом і наділені пошуками краси та справедливості, під впливом Наталії Кобринської (1855-1920) і Софії Окуневської (1865-1926). І Кобринська, й Окуневська були піонеркою жіночого руху в західній Україні. Наталя разом з Ольгою й іншими сподвижницями заснувала наприкінці 1883-го в Станіславові «Товариство руських женщин». Хоч воно не проіснувало довго, усе ж його ініціаторка знайшла інші шляхи популяризації жіночого руху, головним чином через видавничу діяльність (альманах «Перший вінок», 1887).
1880 року українки Галичини надіслали петицію до віденського парламенту в справі допущення жінок до вищої освіти, а 1891-го в Стрию було організоване перше жіноче віче. У 1890-х виникають нові жіночі організації. Ольга Кобилянська ці товариства підтримувала та їм допомагала.
У Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії, жіночий рух розвивався вже в 50-х рр. ХІХ ст., а 1860-го жінки здобули, хоч і на короткий час, можливість вступати до університетів. Велику просвітницьку працю провадило Кирило-Мефодіївське товариство аж до його розгрому 1847 року. У цьому напрямку працювало «Товариство допомоги вищій жіночій освіті». Значним здобутком у розвитку жіночого руху було заснування Вищих жіночих курсів (Київ, 1878). У Києві був створений і перший український жіночий гурток Олени Доброграєвої (1884).
Важливим соціальним явищем емансипаційного етапу жіночого руху стала діяльність народниць. Їхня незалежна поведінка, активна життєва позиція, протест проти феодально-кріпосницької системи та патріархальної сім’ї створили ґрунт для зростання авторитету жінки в суспільстві. У 90-х рр. ХІХ ст. жінки вже активно долучалися до політичних партій, а початок ХХ ст. позначився збільшенням чисельності жіночих організацій різного спрямування. 1909 року формуються жіночі клуби, що розглядалися як самостійні організації феміністичної орієнтації. Київський український клуб був перетворений на шпиталь, де працювали українські жінки, здійснюючи одночасно національно-виховну роботу серед поранених. Таку саму харитативну діяльність провадили жіночі організації в західній Україні.
У Відні українські жінки заснували Комітет допомоги пораненим воякам. Багато їх працювало медсестрами. Яскравим прикладом такої діяльності можуть слугувати військові загони УСС. До Української центральної ради ввійшло 11 жінок. У вересні 1917 року в Києві відбувся жіночий з’їзд, на якому був заснований Український жіночий союз, видавався часопис «Жіночий вісник».
У той же час українські жінки вперше вступили в міжнародні жіночі організації. Із цією метою 1919-го в Кам’янці-Подільському було створено Українську жіночу національну раду, у якій гідно репрезентувала жіночий рух в Україні Софія Русова (1856-1940). Українські жінки брали участь у конґресах Міжнародної жіночої ради (Осло, 1920), Міжнародного жіночого союзу (Женева, 1920) і в конґресі Міжнародної ліґи миру та свободи (Відень, 1921). Українська жіноча національна рада стала членом цих міжнародних об’єднань.
Ольга Кобилянська хоча й не відзначалася міцним здоров’ям, але всіма силами сприяла розвиткові українського жіночого руху. Перші її літературні твори, написані німецькою мовою ще без чіткого уявлення, «що значить слово «література», припадають на початок 1880-х рр. Ранні оповідання Кобилянської «Гортенза», «Малюнок з народного життя на Буковині», «Видиво», «Людина з народу» не давали повноцінного матеріалу у виховному плані.
Вийти в широкий світ письменниці допомогли Леся Українка (1871-1913), Кобринська й Окуневська. Під їхнім впливом Кобилянська ясніше усвідомила собі культурну спадщину свого народу та свою роль. Головне – те, що Кобилянська почала писати рідною мовою. Одним із додаткових імпульсів до цього стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської, визначного українського діяча.
Саме тоді Ольга бере посилену участь у феміністичному русі. 1893 року вона приєднується до ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині». Кобилянська обґрунтувала мету цього руху у брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступила за рівноправність жінки та чоловіка, за право жінки на гідне життя. Вона порушує морально-етичні проблеми життя інтелігенції в новелах «Аристократка» (1896) й Impromptu phantasie.
Кобилянська продовжила розробляти цю тему в наступних творах і вивела три цілісних образи жінок-інтелігенток в оповіданні Valse melancolique (1898). Згодом вона повернулася до цієї теми в повістях «Ніоба» (1905), «Через кладку», «За ситуаціями» (1913). У її творах інтелігенція в широкому розумінні – це люди розумової праці, котрі діють у різних галузях культури, освіти, науки, охорони здоров’я, виробництва й мають для цього відповідну освіту.
Саме у творчості Кобилянської червоною ниткою проходять теми інтелігенції – від її ранніх оповідань і повістей до «Апостола черні» (1926). Та доволі велику увагу письменниця приділяє й відображенню життя в наших селах. Духовно обдарована від народження, Кобилянська глибоко відчувала багатство та красу природи рідного краю, розуміла її вплив на людину, цінувала фольклор і мистецтво. Згадуючи роки юності, вона писала, що бували цілі місяці, коли не пропускала жодного дня, щоби не піти чи не поїхати верхи в гори, відкрити там якийсь новий чарівний закуток, сполохати птаха, перебрести босоніж через спінений гірський потік. Тому й не дивно, що мальовнича карпатська природа присутня у творчості Кобилянської. До прикладу, відоме її оповідання «Природа» (1895), написане в німецькомовному й україномовному варіантах на основі вражень, отриманих під час прогулянок у горах. В оповіданні авторка описує зустрічі міської панночки та гуцульського легіня серед пишної природи, заглиблюючись у психіку героїв, указує на відмінність між ними, зумовлену вихованням. Хоч життя гуцула здається одноманітним, проте в ньому – більше духовного змісту, ніж у порожніх містечкових паничів, пише Кобилянська.
Слід додати, що велике значення для Кобилянської мала також поїздка 1899-го в Наддніпрянську Україну. Вона побувала в Києві, познайомилася з родинами Лисенків і Старицьких, їздила на могилу Шевченка до Канева, потоваришувала зі славною поетесою Лесею Українкою, гостювала в родині Косачів на хуторі Зелений Гай під Гадячем.
Ольга Кобилянська глибинно вникала в соціальне життя різних груп населення в Україні. Наприклад, у новелі «Жебрачка» (1895) письменниця вперше показала людину з народу, котра опинилася без засобів до існування, живе з милостині. Ці теми проявляються як у ранніх творах письменниці, так і в пізніших. У «Людині» (1894), а ще більше в «Царівні» (1895) особисте щастя героїнь Кобилянської більшою чи меншою мірою пов’язується зі соціальними проблемами, активною позицією людини в житті, із необхідністю боротися з несприятливими обставинами.
У повісті «Царівна» ще більш відчутне розширене світобачення письменниці, поглиблення її реалістичної манери, використання засобів психологічного аналізу. Повість має складну творчу історію. Її написання й доопрацювання було тривалим (1888-1893), первісний текст був німецьким, пізніший — українським. Опублікувала цей твір газета «Буковина» (1895), того ж року «Царівна» вийшла в Чернівцях окремим виданням. У цій повісті письменниця виклала власні переживання з ніжністю усієї вразливої душі, передаючи їх через свою героїню Наталку, котра помирає, не зазнавши родинного тепла, її єдина радість — це зв’язок тільки з матір’ю-природою.
У середині 1890-х рр. письменниця поглибила своє знання селянського життя, і в тому сприяли її тісні контакти з мешканцями сіл, зокрема села Димки (згодом це село ввійшло в її творчість картиною страшного братовбивства в повісті «Земля», 1910). Україна — це традиційно хліборобська країна. Тож земля, ставлення до неї було мірилом духовної зрілості кожного українця протягом багатьох віків. Усі прагнення, усі свої надії на майбутнє хлібороб завжди спрямовував до землі. І звалася вона «матінкою», «святою».
В українській літературі тема землі займає провідне місце у багатьох письменників. «Факти, що спонукали мене написати «Землю», — писала Кобилянська, — правдиві. Особи майже всі до одної також із життя взяті». Сюжет повісті — простий, але страшний. Аби одружитись із коханою дівчиною, молодший брат убиває старшого, тому що в спадок йому мала дістатися батьківська земля.
Зі землею пов’язані усі персонажі. Івоніка Федорчук хоче одружити свого старшого сина з нелюбою Парасинкою тільки тому, що їхні наділи «граничать між собою, становлять одну рівнину, їх сила однакова». Старший син Михайло — спокійний, тихий, навіть покірливий. Але й він іде на конфлікт із батьками, бо кохає Анну, бідну батрачку. У неї, на відміну від Парасинки, землі немає! Михайло ж, хоч і любить землю, опинившись у цісарському війську, тужить за нею палкою любов’ю.
У повісті «Земля» показано характери селян, їхній зв’язок із землею, а також злидні жовнірського життя, тугу за домом, ріднею та любою дівчиною. Одуховлення землі творить тло для літературно-поетичної та художньої уяви й служить джерелом для смутку та радощів і для проявів найчистіших і найглибших тремтінь української душі. Так, між українським народом і землею існує дуже інтимний зв’язок. Народ черпає зі землі свої блага, а мистці – творчу наснагу. Повість «Земля» є видатним досягненням в українській літературі і вагомим внеском письменниці у розробку цієї теми у світовій літературній скарбниці.
Правдиву картину селянського життя Кобилянська подає також у новелах «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна». Письменниця намагається розширити сферу власних художніх пошуків, звертається до абстрактно-символічних тем і образів у творах «Акорди», «Хрест» і «Місяць». Пише майстерні художні мініатюри в модерністських журналах «Світ», «Українська хата» й у інших, висловлює свої думки в статтях про письменників і літераторів України.
Оригінальні та реалістично-романтичні тенденції творчості Кобилянської простежуються в одній із її найкращих повістей – «В неділю рано зілля копала» (1909). Кобилянська була на виставі драми Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», і там у неї зродився новий творчий замисел. Мотив сценічного зображення настільки захопив письменницю, що вона на тому тлі написала чудову повість. У ній письменниця вдумливо простежує зміст пісні, власне, одна з її сюжетних ліній пов’язана з коханням Гриця до двох дівчат і його трагічною смертю перед весіллям.
Проте в повісті важливу роль виконує й життєва історія матері Гриця — циганки Маври, що дало Кобилянській змогу торкнутися морально-етичних норм, якими керувалися в циганському таборі. Так у повісті переплелося життя двох народів — українських гуцулів і циганів, і такі художні розважання допомогли авторці інтерпретувати фольклорний епізод і створити літературний шедевр.
У гірському селі зупиняється табір циганський, і виявляється, що дружина ватажка Раду молода Мавка стала матір’ю білого сина. За те її муж хоче вбити, а батько Мавки рятує її. Новонародженого хлопчика підкидають багачеві. Переживання Мавки, котра пішла, а точніше була вигнана з табору, перетворюються на жахіття. Вона ходить горами, збирає зілля та ворожить людям, не знаючи нічого про долю сина. А тим часом сина Мавки Гриця зустріла в лісі Тетяна, і той закохався в неї. І тут постає нове нещастя: Гриць одружується з іншою, а Тетяна чародійним зіллям отруює хлопця й божеволіє після свого ненависного вчинку. Кобилянська захоплює читача своїм сюжетом і аналізом психологічних переживань своїх персонажів. Повість стала популярною та була перекладена іншими мовами.
Іван Франко невипадково поставив Кобилянську на чолі «нової школи» в українській літературі: у її творах уперше поведінка людини пояснювалася внутрішніми, психічними імпульсами. Глибока таємниця людської душі відкрилася читачеві під пером письменниці. І тоді буденний потік життя зігрівся щирим почуттям, що надало її творам емоційної схвильованості. Твори Кобилянської, засновані на українському національному матеріалі, піднесли на новий рівень загальнолюдські цінності, а в першу чергу – нашої нації. Це ті якості мистецьких витворів, що переживають свого автора та надовго, може, й навічно входять у всесвітню художню скарбницю.
У творах Кобилянської періоду Першої світової війни та часів румунського панування з’явилися нові мотиви. В оповідання письменниці ввійшла тема війни: «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі» (1917), «Зійшов з розуму» (1923). У деяких оповіданнях і новелах повоєнного періоду Кобилянська повернулася до тих морально-етичних проблем, що були об’єктом художнього аналізу в її творах кінця ХІХ — початку ХХ ст. Так, мотиви «Землі» знайшли своєрідне продовження та поглиблення в оповіданні «Вовчиха». Письменниця наближається до символізму («Сниться», «Пресвятая Богородице, помилуй нас!»). У романі «Апостол черні» вона наділила буковинське духовенство, зокрема таких духовних пастирів, як о. Захарій, багатьма громадянськими та християнськими чеснотами.
Крім того письменниця провадила значний обсяг листувань, вела «Щоденник». Майже 70 років ці раритети перебували за кордоном, їх зберіг і передав до музею відомий американський адвокат Іван Панчук. Частина творів була написана німецькою мовою. Із них лише деякі були надруковані в періодичних виданнях; 1901-го вони вийшли окремою книжкою під назвою Kleinrussische novellen.
За митворами письменниці знято фільми: «Земля» (1954; у ролях — А. Бучма та Л. Швачко), «Вовчиха» (1967), «Меланхолійний вальс» (1990, режисер — Б. Савченко), «Царівна» (1994, режисер — С. Туряниця).
Іменем Кобилянської названо Чернівецький музично-драматичний театр, 1980-го їй було споруджено пам’ятник у Чернівцях і названо її ім’ям низку культурно-освітніх закладів, вулиць. Її твори часто перевидаються, і широко в Україні відзначаються її річниці.
1944-го в Чернівцях було відкрито єдиний в Україні Літературно-меморіальний музей письменниці, розміщений у будинку, де Кобилянська жила від 1925 року до самої смерті. У цьому музеї відбуваються традиційні літературні вечори під назвою «Гостини в Ольги Кобилянської». З 1973 року діє його філіал — музей-садиба в Києві. Сесія Чернівецької обласної ради оголосила 2013-й роком Ольги Кобилянської. Рішення про вшанування видатної пам’яті письменниці ухвалено з нагоди відзначення 150-річчя від дня її народження. Пріоритетною справою став ремонт музею в Чернівцях і музею-садиби в с. Димці Глибоцького району. У межах ювілейних заходів чиновники планували також упорядкувати заклади та вулиці на Буковині, які носять ім’я Ольги Кобилянської. Цікаво, чи впорається адміністрація зі своїми планами до 27 листопада, тобто до дня врочистого відзначення ювілею?

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...