Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 16, 2017

До 140-річчя від дня уродин Дмитра Антонича

Автор:

|

Листопад 16, 2017

|

Рубрика:

До 140-річчя від дня уродин Дмитра Антонича

Дмитро Антонич народився 14 листопада 1877 року в Києві у сім’ї відомого історика, археолога, етнографа та громадського діяча. Він із дружиною дали синові солідну домашню початкову освіту, належно підготували його так, що він успішно склав іспити і був прийнятий до 4-ї гімназії, однієї з найкращих у Києві.
У гімназії Дмитро виявив велике зацікавлення історією мистецтва та театром. 1897-го Антонович переїжджає до Харкова, де продовжує навчання у місцевому університеті. Разом із товаришами засновує там Українську студентську громаду та видавництво «Гурт». З його ж ініціативи 1898-го і 1899 року були скликані українські студентські з’їзди, на яких Антонович представляв харківську громаду і був одним із визнаних лідерів. 1899-го, коли у Харкові активізувався студентський рух, Антонович був серед провідників. Був і активним членом українського гуртка, заснованого Іваном Руденком. У 1894-1896 рр. Дмитро керував аматорським театром у селі Сидопівка Канівського повіту. А з 29 січня 1900-го разом із Михайлом Русовим, Левком Мацієвичем, Опанасом Андрієвським, Олександром Коваленком заснував у Харкові Революційну українську партію. Наприкінці січня 1900 року у Харкові з ініціативи Антоновича та його товаришів була заснована нова Революційна українська партія (РУП). Улітку цього року брав участь у з’їзді студентської молоді в Одесі, де його заарештували разом із усіма учасниками з’їзду, тому якийсь час провів у в’язниці. Однак це не збентежило юнака: наступного року Антонович засновує осередок РУП у Києві. Його перу належить відозва Київської української студентської громади, спрямована проти «культурників» («Панове товариші», 24 вересня 1902-го). Того ж року з ініціативи Дмитра Володимировича став виходити орган РУП «Гасло», який після арешту членів редакції упродовж півтора року редагував сам і був основним автором матеріалів часопису. Водночас написав та опублікував у виданнях РУП кілька політичних брошур: «Дядько Дмитро» (1900), «Власна земля», «Козаччина», «Страйк чи бойкот» (1902), «Доля працюючого люду», «Народня справа» (1903).
Восени 1903 року пройшла хвиля арештів провідних членів РУП. В грудні Антонович виїхав до Берліна. Коли повернувся на рідну землю, то заснував журнал «Селянин», який 1903-го (№ 1-8) та 1905-го (№ 1-4), а також газету«Праця» (№ 11-12, 1905), редагував особисто. Через неможливість виходу у Києві та Харкові редакції були перенесені до Чернівців. На їхню діяльність Антонович пожертвував значні суми власних коштів, одержаних у спадок від матері. Додатково Дмитро редагував у Чернівцях також газету «Гасло», а 1905-го — у Харкові газету «Воля». Працював у видавничому гуртку «Вік», який очолював Олександр Лотоцький. В серпні 1910-го Дмитро з родиною перебував у Флоренції, де народився його первісток Михайлик. Загалом у Дмитра Володимировича і його дружини Катерини Михайлівни було троє дітей: крім Михайла, ще донька Марина (1911-1997), котра запам’яталася як культурна діячка, літературознавець у канадській діаспорі, а також син Марко, які народилися вже у Києві.
Коли родина повернулася з Флоренції в Київ, Дмитро долучився до роботи київського Українського клубу. З 1912 року він став викладати історію мистецтва в Київській художній школі, будучи одним із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії. 1917-го чоловік приєднався до засновників Української академії мистецтв (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури) і став там одним із викладачів та членом Ради академії. З березня 1917 року він стає активним членом Центральної ради Української Народної Республіки, один зі заступників Михайла Грушевського. У жовтні 1917-го Антонович за дорученням Генерального секретаріату УЦР-УНР вирушив до Одеси, Херсону і Миколаєва з метою з’ясування питання про можливість українізації Чорноморського флоту. Після повернення до Києва був призначений генеральним секретарем Генерального українського секретаріату морських справ, був обраний депутатом Всеросійських установчих зборів від Подільського округу № 1.
З 23 грудня 2017-го по 14 березня 1918 року — міністр морських справ УНР. За його ініціативи 18 січня Мала рада затвердила запропонований ним проект українського морського прапора, що складався з двох смуг: угорі жовта внизу синя; на синій — злотий хрест і тризуб. 14 березня 1918-го Міністерство морських справ як окремий відомчий орган було ліквідовано і остаточно увійшло до складу військового міністерства, а обов’язки морського міністра перейняв на себе військовий міністр УНР, а Антонович призначили генеральним консулом Української держави в Швеції. У 1919-1920 рр. його перевели на посаду глави місії УНР в Італії.
1921 року Дмитро став одним зі засновників вищих наукових закладів. У 1928-1930 і 1937-1938 рр. працював ректором Українського вільного університету у Відні та Празі. Директор Музею визвольної боротьби України в Празі. У 1925-1945 рр. — голова Українського історико-філологічного товариства. Однак після закінчення Другої світової війни терор проти українців, зокрема, проти українських наукових патріотів і героїчно-визвольних змагань УПА російська комуністична імперія значно посилила.
Помер Дмитро Антонович 12 жовтня 1945 року у Празі. У своєму заповіті письменник просив, щоб над його могилою в пам’ять відспівати йому улюблені українські пісні, однак чехи відраджували це робити, знаючи антиукраїнські настрої російських окупантів. На похороні панував пригнічений настрій. Серед присутніх, котрі прийшли попрощатися з українським письменником і діячем, також були присутні сексоти, котрих послали чекісти, щоб прислухатись, чи принагідно не буде тут антирадянських виступів над могилою померлого українського діяча.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...