Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 13, 2018

До 140-річчя народження Олександра Кандиби

Автор:

|

Грудень 05, 2018

|

Рубрика:

До 140-річчя народження Олександра Кандиби

В імені Олександра Олеся (Кандиби), обдарованого українського поета, великого вітчизняного патріота, провідника за волю України і співця її революційних змагань за державну незалежність зосереджена ціла епоха. Він народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля на Сумщині. В 11 літ із втратою батька закінчилося дитинство Олеся і перед ним постола сувора школа життя — Білопільська церковноприходська чотирирічка, яку потім згадував як «катівню», та сільськогосподарська школа на Харківщині. Олександр врешті закінчив Харківський ветеринарний інститут. Ще учнем хліборобської школи почав писати перші свої вірші. А ставши ветеринаром, не поривав з поезією.
Знаменною подією в житті молодого поета була його поїздка влітку 1903 року до Полтави на свято відкриття пам’ятника зачинателю нової української літератури Івану Котляревському. Ця незвичайна урочистість переродилася в своєрідну маніфестацією, в якій взяли участь корифеї літератури Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич та Олена Пчілка. Утиски українського слова на теренах Російської імперії призвели до того, що Олександр прийняв цілком свідоме патріотичне рішення: присвятити себе літературі. Так він поставив собі запитання: чого ж бракує українцям, аби стати вільними? І дав таку відповідь: віри.
Перші свої вірші друкував у журналах «Комета» та «Первоцвіт». Перша збірка його поезій «З журбою радість обнялась» вийшла 1907-го в Петербурзі. У 1907-1917 рр. поет видав п’ять поетичних збірок. Чотири з них назв не мали, лише порядкові номери.
У віршах «Іскра», «Лебедина зграя», «В болоті жаби рай знайшли», «На високій скелі ранньою добою» автор співає пісню «безумству хоробрих», проводить ту ідею, яку ствердила Леся Українка в одному зі своїх оповідань, змальовуючи метелика, що згорів, полетівши до світла, і кажана, що дрімав, заживо гнив у темноті, страхаючись вогню. А поезії «Сніг в гаю», «Ой не квітни, весно» й «Я більше не плачу» своєю будовою нагадують народні пісні.
Вже тоді поет зрозумів силу свого таланту і тому серйозно береться за поетичне ремесло, яким мобілізує суспільство. Вибух революції ще більше посилив поетичну діяльність Олеся. Його поетичний пафос борця та поетичний ентузіазм стають символом боротьби за свої національні права.
1907 року поет одружився з Вірою Свадковською, котра народила йому сина Олега, визначного українського поета і політичного діяча, науковця археолога. У 1907-1918 рр. Олександр Олесь видає збірки «Чужиною», «Кому повім печаль мою», історичний цикл «Княжа Україна», стилізований гуцульський цикл «На зелених горах», поеми «Щороку», «Весняну». Ось як оцінювала ранню творчість Олеся Софія Русова у своїй статті «Новини нашої літератури»: «Драматичні етюди Олеся — талановиті твори, які захоплюють читача своєю красою, чулим відношенням до життя. Але, як правдиві малюнки сучасного життя вони викликають сум, безнадійність і деякі, здаються надто блідими, еготично-часовими… Живого слова сподівається Україна від свого поета велетня, він має силу «угледіти і в час безчасся сонце крізь тумани», він перший чудо почує, як здригнуться крила білої чайки й готується вона летіти високо у вільну блакить й новими перлами появляються пісні Олеся не про трагедію одинокого серця, а про трагедію самітного в своїй боротьбі народу, якому тільки рідний поет спроможний може передати велике піднімаюче слово, слово пророче надії і віри».
1909 року виходить збірка Олеся «Будь мечем моїм», а 1911-го — збірка «Книжка третя».
На творчість Олександра Олеся позитивно відгукується Олександра Єфименко, їй дає високу оцінку Іван Франко. Вони переконані, що це талановитий художник слова і його творчість тісно пов’язана з життям і потребами народу.
1913 року Олександр Олесь відвідав Італію, з цієї подорожі написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику. Однак поет дуже відчуває національне поневолення українського народу і ця тема віддзеркалена у багатьох його творах. «Юнацькі пісні» (1915) Олесь присвятив синові.
1917-го поет захопився бурхливими подіями будівництва української державності, йому аж не віриться, що над поневоленим упродовж довгих віків краєм засяяло сонце свободи. Та сонце Олеся десь у хмарах загубилося, його призначили культурним аташе в Європі, так поет опинився за кордоном на довгі роки.
Еміґрація стала траґедією його життя. Олесь жив у Будапешті, Відні, Берліні, а чеська Прага стала його пристанню. За кордоном поет видає ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною («В вигнанні дні течуть, як сльози»). Автор критикує поетів з підсовєтської України («І ти продався їм, Тичино»). Уболівав і страждав через Голодомор 1932-1933 рр. в Україні, арешти та розстріли української інтелігенції. Трагедія, яка спіткала добре знайому родину Крушельницьких стала імпульсом до написання за кілька днів у січня 1935 року драми «Земля обітована». Не менш болісно переживав Олесь, коли угорські фашисти затопили в крові Карпатську Україну. Фактично його творчість можна умовно поділити на два великі періоди. Перший — між революціями 1905-го і 1917 року; другий — після 1919-го, коли поет опинився на еміґрації.
Залишилися неопублікованими збірки «Похмілля», «Маски», «Перезва. Ч. ІІ», «Падає листя», «Книжка без назви» та книги поезій XII і XIII, що охоплюють творчість останніх років життя. Створив Олександр Олесь на еміґрації і низку сатиричних п’єс («Вилітали орли», «Ревізор із Кам’янця»), лібрето до опери «Влада за кордоном», трагікомедії «Народний суд», «Шиночок на передмісті», «Фінал», «Темний ліс» тощо. Більшість цих творів загублені. Останнім спалахом творчості автора стала написана 1941 року драматична поема «Ніч на полонині», опублікована та поставлена в Пряшеві (Словаччина) 1964-го.
Передчасна смерть Олександра Олеся (Кандиби) настала 22 липня 1944 року у Празі. Вона стала важким ударом по українській інтелігенції й усьому народові. Похоронили покійного на Ольшанському кладовищі у чеській столиці. 29 січня 2017-го, після 73 років на чужині, Олександра Олеся та його дружину Віру перепоховали у Києві на території Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника. Їхні могили стали першими в Алеї почесних поховань представників української військово-політичної еміґрації, для них українська земля буде вічним пухом.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...