Новини для українців всього свту

Wednesday, Jun. 19, 2019

До 135-річчя від дня народження Наталії Полонської-Василенко

Автор:

|

Лютий 13, 2019

|

Рубрика:

До 135-річчя від дня народження Наталії Полонської-Василенко

Історія України творилася подвижництвом багатьох непересічних особистостей. Серед інших до числа будівничих належить Наталія Полонська-Василенко — одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць, які складають золотий фонд української історіографії в царині історії Запоріжжя та Південної України. Її класичні археологічні студії були невід’ємним джерелом розвитком української історичної науки. Наталія дійсний член наукового товариства ім. Шевченка, академік Української вільної академії наук і Міжнародної академії наук у Парижі.
Вона народилася 13 лютого 1884 року у м. Харків. Її батько Дмитро Меньшов походив із дворянської родини, в якій більшість чоловіків були військовими. 1889-го сім’я переїхала до Києва і Наталя прожила в ньому аж до своєї еміґрації 1943 року.
1900-го вона закінчила Фундуклеївську жіночу ґімназію. До травня 1901 року займалася домашнім вчителюванням, цікавилася історією, певний час працювала у Київському училищі сліпих. 1904-го журнал «Киевская мысль» надрукував її першу статтю.
1907 року юнка вступила на історико-філологічне київське відділення Вищих жіночих курсів, яке успішно закінчила 1911-го. Вона зацікавилась археологією, співпрацювала з відомим українським археологом Вікентієм Хвойкою і брала участь у розкопках у Білгородці біля Києва. 1904 року Наталя познайомилася з поручником Сергієм Полонським і вийшла за нього заміж. На жаль, шлюб став невдалим і його розірвали у січні 1914-го. Полонська викладала на Вищих жіночих курсах, у приватній жіночій гімназії Н. Байкової та приватній чоловічій гімназії В. Науменка. Крім цього, входила до складу Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва, історичного товариства Нестора Літописця, комісії відділу «Старий Київ» при Київському художньо-промисловому і науковому музеї, Таврійської ученої архівної комісії.
1915 року склала екстерном іспити на історико-філологічний факультет Київського університету і вже 1916-го її призначили приват-доцентом університету, першою жінкою на цій посаді. Наприкінці 1916 року Наталія поїхала до Москви, де працювала під керівництвом археолога В. Городкова. Під час революційних подій 1917-го повернулася до Києва.
Працювала в Археологічному інституті, читала лекції з археології, історії матеріальної культури і слов’янських старожитностей та історії побуту України і Росії, проводила розкопки Десятинної церкви, стоянок і печер у Церковиці, та Литовській Віті, курганів у Китаєвому. 1920 року розпочалася реорганізація вищої школи і більшовики Археологічний інститут закрили, а все майно закладу та речі співробітників конфіскували.
У квітні 1923-го Наталія знову вийшла заміж — за академіка Василенка, але й цей шлюб склався драматично. У вересні 1923 року Миколу Василенка заарештували та звинуватили в керівництві таємною «контрреволюційною» організацією «Центр дій» і засудило до десяти років ув’язнення. Майже півтора року дружина добивалася амністії для чоловіка і досягла успіху. Але на подружжі залишився стандартний ярлик «УБН» (український буржуазний націоналіст) й у них відібрали помешкання. На допомогу прийшов академік Агатангел Кримський, котрий допоміг влаштувати Наталю позаштатним науковим співробітником Всеукраїнської академії наук (ВУАН), а згодом — реєстратором Центрального архіву давніх актів.
1927-го Полонська-Василенко відновила викладацьку діяльність як професор Київського художнього інституту. З травня 1929 року стала працювати в комісії, що вивчала соціально-економічну історію України ХVІІІ-ХІХ ст., а у травні 1930-го її обрали дійсним членом Археографічної комісії ВУАН, яку очолював Михайло Грушевський.
1930-ті рр. стали ще одним тяжким випробуванням для Наталії. В рамах «чисток» її звільнили з ВУАН, важким ударом стала смерть коханого чоловіка. 1937-го вченій дивом вдалося отримати посаду старшого бібліографа Інституту економіки Академії наук (АН) УРСР. Там їй спіткало нове кохання. Свою долю жінка пов’язала з відомим економістом та істориком кооперативного руху Олександром Моргуном.
У жовтні 1940 року Полонська-Василенко захистила докторську дисертацію на тему «Очерки по истории заселения Южной Украины в середине ХVІІІ в. (1734-1775 гг.)». Під час радянсько-німецької війни Наталія відмовилася від евакуації з Києва разом з АН УРСР. Можливо, саме тому й залишилась жива, оскільки Агатангел Кримський, Людмила Старицька-Черняхівська, Оксана Стешенко були «евакуйовані» так, що жоден з них не повернувся, а місцем їхнього поховання вказаний Казахстан.
20 жовтня 1941-го Полонська-Василенко очолила Археологічний інститут, а з грудня 1941-го — ще й Центральний архів давніх актів. Паралельно працювала над шкільним підручником з історії України, готувала монографію «Україна в ХVІІІ ст. (1734-1797 рр.)», упорядковувала збірку Магдебурзьких грамот українським містам.
У вересні 1943 року разом із чоловіком та деякими колегами виїхала спершу до Львова, а потім і до Чехо-Словаччини. У Празі долучилася до роботи Українського вільного університету (УВУ). При наближенні радянських військ до Праги у листопаді 1945-го разом із чоловіком переїхала до Мюнхену, де разом із іншими українськими вченими приступила до відновлення роботи УВУ. 1947 року її обрали дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка, 1948-го — Української вільної академії, а 1953 року прийняли до Міжнародної академії наук в Парижі.
На початку 1960-х рр. Наталя займається педагогічною роботою, а 1966-го її призначають деканом філософського факультету УВУ. Там вона творить свої численні праці — «Хмельниччина» (1947), «Палій і Мазепа» (1949), «Історія української церкви» (1949), «Гетьман Мазепа та його доба» (1959), «Українська академія наук» (1955-1957 рр.), «Перші віки українського християнства» (1963), «Український вільний Університет (1921-1971)», і найвеличніший пам’ятник її багаторічної науково викладацької роботи — двотомна «Історія України» (Мюнхен, 1973-1976).
Наталія не лише займалася творчістю, а й брала активну участь у педагогічній діяльності в УВУ, була великою підпорою у створені «Енциклопедії українознавства», якою займався В. Кубійович. Працюючи в умовах діаспори, вона стала видатним істориком України.
Ця сильна жінка пережила смерть трьох чоловіків і на старість залишилась самотньою. Останні роки Наталія перебувала у будинку для літніх людей у німецькому містечку Дармштадт. Її відвідували друзі, учні, знайомі, колеги. Для багатьох вона залишилася чудовою людиною і блискучим лектором, яка яскраво глибоко, і водночас популярно викладала свій предмет.
Померла Наталя Полонська-Василенко 8 червня 1973 року і похована поряд зі своїм чоловіком Олександром Моргуном у м. Новий Ульм (Німеччина). Валерій Шевчук у своїх спогадах про неї писав: «Дивовижна доля судилася спогадам видатної української жінки-історика Наталії Полонської-Василенко: почала писати їх у часи виїзду в еміґрацію, відразу ж по війні, і довела до понад тисячу сторінок, охопивши період від кінця XIX ст. до середини XX. З того були надруковані уривки в різноманітних діаспорних виданнях, а машинопис опрацьованих авторкою спогадів загубився так, що вона не могла його і сама повернути. Тим часом у щасливий спосіб у Мюнхені, на паперовім звалищі, було знайдено найранішу частину мемуарів, доведену до революції. Відтак упорядник цієї книги взявся воскресити загублену частину спогадів, зібравши те, що було розкидане по періодичних виданнях. Не все, звісно, вдалося віднайти, але результат пошуків вийшов вагомий, і ось тепер уперше має прийти до читача як книга. Можна сміливо сказати, що за своїм розмахом і обширом інформації, часто маловідомої чи й невідомої — це одна із найліпших книг спогадів, які знала українська література. І, відповідно, вона не може не викликати в читача посиленого інтересу».

Ярослав Стех

До слова
Нещодавно вийшов тритомник Сергія Козака, журналіста, науковця і письменника, доктора філософії УВУ, «Історія української діаспори» (К.: Ярославів Вал, 2018). Це надзвичайно цінне історичне видання, в якому викладені важливі сторінки історії української еміґрації. Автор опрацював майже 37 тис. матеріалів еміґраційної преси, насамперед часопису «Українські вісті» (Німеччина-США, 1945-2000), завдяки яким зафіксована і збережена історія життєдіяльності української діаспори після Другої світової війни. Зокрема, до видання увійшли такі розділи: «Українська «планета Ді-Пі» (перебування українців у таборах для «переміщених осіб»)», «Партійно-політичне життя української еміґрації», «Українці в світі» (Австралія, Австрія, Арґентина, Бразилія, Велика Британія, Іспанія, Німеччина, США, Франція, Швейцарія, Швеція тощо), «Слідами нашої історії», «Голодомор в Україні (1932-1933 рр.) очима українських еміґрантів», «Політв’язні, дисиденти, правозахисний рух», «Українська мова, наука (НТШ, УВАН, УВУ), «Молодіжні об’єднання (ОДУМ, «Пласт», СУМ), українське студентське життя в різних країнах», «Імена і дати», «Преса», «Мистецтво», «Літературне життя», «Видавнича діяльність української діаспори», «Шевченкіана», «Спогади», «Щоденники», «Подорожі відомих осіб, котрі перебували в еміґрації», «Із церковного життя», «Чужинці про Україну».

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...