Новини для українців всього свту

Wednesday, Jun. 19, 2019

До 130-річчя від народження та 40-річчя від смерті генерала Павла Шандрука

Автор:

|

Березень 27, 2019

|

Рубрика:

До 130-річчя від народження та 40-річчя від смерті генерала Павла Шандрука

Павло Шандрук

Кожен рік віддаляє нас від епохи, в якій жив і боровся легендарний полководець, генерал Павло Шандрук. Він здобув собі славу як серед чесних поляків, так як і серед нашого українського народу. Своїм героїчним життям виявив невмирущу мужність, вкладаючи свої безмежні зусилля в боротьбі за волю народів. Цей воїн ішов дорогами кривавої війни — через неймовірні випробування, через втрату друзів — з повною самовідданістю боровся за перемогу.
Радянська пропаганда змішувала ім’я генерала Шандрука з брудом, називаючи його зрадником і ворогом народу. Насправді все було з точністю навпаки. Павло Шандрук народився 28 лютого 1889 року в с. Борсуки (тапер — Лановецького район на Волині), в українській селянській родині. Навчався в духовній семінарії, закінчив Острозьку класичну ґімназію. А 1913 — Олексіївську (Алексєєвську) військову школу в Москві.
По закінченні цієї школи служив у 70-му Ряжському піхотному полку, в складі якого брав участь у Першій світовій війні: командував батальйоном, був помічником командира полку з господарської частини.
У тій війні з одного боку воювали українці в рядах російської армії, а з другого — українці в рядах Українських січових стрільців. І змушені були стріляти один в одного, боротися за чужі інтереси. Майже 3 млн українців воювали в складі російської армії. А близько 250 тис. — в рядах австрійської. Такими були доля була і біль бездержавної нації.
1916 року Шандрука призначають командиром батальйону 232-го запасного піхотного полку, згодом віг служив у 2-му панцерному відділені. Під час війни отруївся газами, одержав всі нагороди до ордену Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання в Російській імператорській армії — штабс-капітан.
У 1917-1920 рр. військовий опинився в Армії УНР. 9 лютого 1918-го вступив до 1-ї сотні 1-го Запорізького куреня Запорізького загону військ Центральної Ради. З 10 квітня по 2 серпня 1918 року — значковий 1-го панцерного дивізіону Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української держави. З 14 квітня — командир панцерника «Полуботок», з 29 квітня — начальник панцерного потягу, з 7 травня— командир автопанцерної батареї Окремої Запорізької дивізії.
А 2 серпня 1918 року через хворобу звільнився з військової служби. З 18 вересня — ад’ютант харківського місцевого коменданта. З 18 листопада — завідувач технічного відділу Харківської комендатури. З 19 грудня — командир 7-го Харківського панцерного дивізіону військ Директорії. З 11 січня 1919-го — в. о. харківського місцевого коменданта. З 5 травня — командир Окремого стрілецького Запорізького куреня Дієвої армії УНР, воював неподалік від міст Гусятин, Крем’янець, Почаїв і Тернопіль. З 9 червня — командир 9-го Стрілецького полку 3-ї дивізії Дієвої армії УНР. З 10 серпня — командир 1-го Рекрутського полку Дієвої армії УНР.
З 31 травня 1920 року — командир 4-ї стрілецької бригади 2-ї дивізії Армії УНР. З 24 квітня — командир збірного загону 2-ї дивізії Армії УНР. З 7 травня — командир 7-ї бригади Третьої Залізної дивізії Армії УНР.
З кінця 1920-го — в Польщі, разом із польською армією брав участь у поході на Київ. Після відступу наддніпрянської армії за Збруч у листопаді 1920 року був інтернований у Каліші (Польща).
Павло Шандрук — співзасновник військового журналу «Табор» і редактор збірника «Українсько-московська війна в 1920 р. в документах» (1933). 1925-го отримав ранг генерала-хорунжого від екзильного уряду УНР, а в 1927 року був призначений начальником штабу при його Міністерстві військових справ.
Звільнившись із полону в березні 1927-го — начальник 1-го організаційного відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. З серпня 1927 року до травня 1936-го— голова цього штабу.
1929 року Шандрук закінчив військовий радіотехнічний інститут у Варшаві, а в травня 1936-го його прийняли на контрактну службу до польської армії у ранзі майора. Служив у 2-му батальйоні 18-го піхотного полку в місті Скерневіце. Відбув навчання у Вищій військовій школі у Варшаві й у вересні 1938 року отримав звання підполковника.
Перед початком Другої світової війни командував 28-ю бригадою польської армії, відзначився у боях незвиклою мужністю. Друга світова війна неочікувано ввірвалася на польську землю і саме Павло Шандрук одним із перших зустрів грудьми всю міць німецького Вермахту. У важких боях 29-а бригада під командуванням Шандрука відступила до Томашіва Любельського, де її оточили переважаючі сили ворога. Дивізія «Вікінг» була готова повністю знищити залишки польської армії, проте бойові та дипломатичні заходи Шандрука врятував життя понад 3 тис. польських солдатів та офіцерів, котрі опинилися в смертельному котлі.
«Своїми тактично-військовими передбаченнями та відвагою, — писав 1965 року в «Паризькій культурі» Мар’ян Каміль-Дзєвановсьжкий, — П. Шандрук як командир зробив для порятунку польської армії значно більше, ніж будь-який інший воєначальник на фронті підчас Другої світової війни». Його героїзм і неймовірну самовіддану відвагу польський уряд у діаспорі відзначив найвищим польським орденом — Virtuti Militari.
22 лютого 1945 року почалося формування Української національної армії (УНА), військові сили, яку планували зосередити в Австрії. Передбачалося зібрати до складу цієї української визвольної армії всіх українців, котрі билися у складі німецьких збройних сил. З 24 квітня 1945-го Шандрук — командувач УНА, сформованої Верховним командуванням Вермахту на основі 14-ї дивізії«Галичина». Його призначили за пропозицією Андрія Лівицького, президента Української Народної Республіки в екзилі, та інших провідних політичних діячів. До формування УНА залучили й полковника Петра Дяченка, котрий у той час командував третім українським пішим полком і прибув до Берліна.
До кінця війни генерал Шандрук вивів дивізію зі східного фронту (Чехія) ще до капітуляції Німеччини і 8 травня 1945 року здався в Австрії американцям і англійцям. Після війни був у полоні, зажадав особистої зустрічі з генералом Владиславом Андерсом, котрий знав його ще з воєнних дій 1939-го, і, за клопотанням останнього його солдати не потрапили в полон до радянський військ, позаяк були оголошені польськими громадянами. Хоча генерал Андерс і поляк за національністю, але його дружина була українського роду, тому він ніколи не проявляв шовінізму супроти інших націй. Шандрук жив в еміґрації у Німеччині, з 1949-го — в США, підтримував дружні зв’язки з Андерсом. Саме останній 1965 року вручав Шандруку вище згаданий ордер Virtuti Militar.
Ось що згадував про цього генерала Тарас Бульба-Боровець в своєму творі «Армія без держави»: «Від українців до переговорів між німцями та іншими націями спочатку був уповноважений полк. Мельник. Потім, коли вже створився Український Національний Комітет, на голову Комітету та Головнокомандуючим майбутньої української армії при німецьких збройних силах був делегований всіма угрупованнями — генерал-хорунжий Павло Шандрук. Проти кандидатури ген. Шандрука висловилися українські монархісти, але вони були переголосовані. Монархісти пропонували на голову комітету та на головнокомандуючого нової армії бувшого Гетьмана Української Монархії з 1918 р. ген. Павла Скоропадського. Інші групи вважали, що на голову цього тимчасового комітету не можна пропонувати кандидатури людей, що в минулому чи тепер, займали чи займають якесь офіційне становище в українському громадсько-політичному житті. Потрібна невтральна особа, якою й був генерал Шандрук, який не належав ні до якої політичної партії».
Генерал народився в лютому і помер 15 лютого 1979 року в Трентоні (штат Нью-Джерсі), похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...