Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, May. 28, 2017

До 130-ліття уродин і 50-ліття від дня смерті Богдана Загайкевича

Автор:

|

Травень 18, 2017

|

Рубрика:

До 130-ліття уродин і 50-ліття від дня смерті Богдана Загайкевича

Як педагог Богдан Загайкевич вважав, що мистецтвом виховання молодого покоління велике значення має як живе, так і писане слово. А жива мова в поєднанні з друкованим текстом допомагає удосконалювати виховний процес.
Богдан Загайкевич народився 5 лютого 1887 року в Тернополі, у вчительській родині. Був він на рік молодший від свого брата Володимира, відомого визначного громадсько-політичного діяча, посла до австрійського та польського парламенту, провідного діяча ЗУНР. Молоді роки Богдана були важкими. Богдан не мав і трьох років, як помер його батько — гімназійний учитель, а на дев’ятому році життя померла і мати. Тодішні діти немов почули Хоривський вогонь Мойсея і Божий поклик, який їх сподвигнув на великі подвиги науки, творчості та праці. Ще в гімназійні роки брати брали активну участь у патріотичних українських шкільних гуртках, добре вчилися і працювали, щоб здобути собі кошти на прожиття. Вони успішно закінчили Тернопільську гімназію вступили на студії у Львівський університет. Богдан студіював на філософському факультеті, а Володимир — на юридичному. Вчителями Богдана булу М. Грушевський, О. Колеса, К. Студницький, З. Кузеля й інші. Підчас студій він полинув у громадську працю. Очолював «Академічну громаду», був секретарем Товариства ім. Петра Могили та брав активну участь у «Пласті», «Просвіті», займався культурно-освітньою діяльністю. При тому Богдан виявив велике зацікавлення до старовини: він збирав монети, старі ікони та інші пам’яткові цінності і віддавав їх до Національного музею у Львові.
Він також дописував до таємних студентських журналів і після закінчення 1912-го університету отримав диплом учителя. Педагогічну працю розпочав в відомій Українській чоловічій гімназії у Перемишлі, першим директором якої був Григорій Цеглинський (1855-1912), відомий просвітницький і громадський діяч.
До цієї гімназії молодий педагог поїхав, щойно одружившись із Теодозією, з дому Сивак. Перша світова війна розлучила подружжя, Богдана покликали до австрійського війська. Він воював на італійському фронті і в грудні 1917 року був поранений, за фронтові заслуги був нагороджений залізним хрестом. Лікувався у Відні і там написав докторську працю з історії церковного мистецтва. Після падіння австрійської монархії проф. Загайкевич долучився до українських визвольних змагань і боровся за незалежну Україну.
Військовий штаб УГА призначив Богдана Загайкевича командиром 2-го Коломийського куреня, який боровся з поляками за звільнення українського Львова. Згодом з своїм загоном діяч проявив незвичайну бойову мужність у Чортківській офензиві, за що отримав підвищення до рангу сотника. Боровся героїчно і в «Чотирикутнику смерті», а згодом із армією генерала Галера та армією Денікіна сотник Б. Загайкевич із своєю військовою частиною пережив епідемію тифу і хворий потрапив у більшовицький полон, де дивом уникнув смерті.
Через польську зраду сотник Загайкевич опинився у польському таборі полонених у Стшалкові і там пережив нечувані муки, які завдавали полоненим українським воякам.
1922 року проф. Загайкевич з труднощами повернувся до свого улюбленого педагогічного заняття в українській гімназії в Перемишлі. Він активно діє в «Бояні», «Бесіді», «Соколах», «Січі», «Пласті», «Просвіті», Музичному інституті, Народному домі, «Українській щадниці» й інших організаціях. Всюди, де працював проф. Загайкевич, він залишав по собі добру славу, солідно і сумлінно виконував свої обов’язки. Він любив брати зі собою учнів і мандрував околицями Перемищини, Ярославщини, навіть заходив на Прикарпаття і збирав там пам’ятки українського церковного мистецтва, ікони й усе, пов’язане з українською культурою.
Зібрані експонати допомогли відкрити в Перемишлі музей «Стивігор», в якому Загайкевича обрали директором. Він організовував гімназистів на спільні походи на могили вояків УСС, УГА й УНР, котрі знайшли свій притулок в Пикуличах біля Перемишля. Тим походам заважала польська поліція, врешті-решт проф. Загайкевич був репресований. Але його захисником став рідний брат, адвокат і парламентарій Володимир Загайкевич.
Під час першого приходу більшовиків НКВС заарештував сина Богдана Загайкевича — Володимира і вивезли його в Сибір. 1942-го померла дружина вченого, це для нього великий удар. На нашу землю прийшли німецькі нацисти, котрі запровадили терор. З їхньою політикою проф. Загайкевич не погоджувався.
Він із глибоким співчуттям ставився до всіх скривджених, зокрема до євреїв, котрих нацисти знищували насамперед. Ризикуючи життям своїм і цілої родини, науковець переховував від Гестапо євреїв, зокрема свого вчителя Ізидора Шефлєра з дружиною. Одночасно допомагав і опікувався втікачами від радянського режиму, ставав на захист заарештованих, боронив від вивезення на примусові роботи до Рейху батьків, в яких були неповнолітні діти.
З наближенням більшовицького фронту проф. Загайкевич залишає Перемишль і з усією родиною подається через Прагу, Відень, Берхтенсґаден аж до Америки. Був це період, коли від загрози більшовицького режиму українська інтелігенція масово втікала в Західні країни. Прибувши у вільний світ, ця інтелігенція розгорнула національно-культурну, громадську та науково-релігійну працю. Проф. Загайкевич став дійсним членом УВАН і НТШ, займається науковою та видавничою працею. Співпрацює з такими часописами, як «Америка» у Філадельфії, «Свобода» в Нью-Йорку та «Фармер» у Вінніпезі.
Він — один із ініціаторів та співорганізаторів з’їзду перемишляків у Нью-Йорку, що відбувся 4 липня 1953 року. На цьому з’їзді проф. Загайкевич виступив з палкою патріотичною доповіддю про історію Перемишля, після чого його запросили до редакційної колегії, яку він і очолив. В результаті невтомної праці 1961-го, вийшла знаменита книжка «Перемишль — західний бастіон України». Жодне раніше видання про княжий Перемишль не мало такої популярності, як ця праця. Поява цього видання сколихнула не лише шанувальників цього старовинного українського міста. Навіть вороги цієї науково-історичної публікації вчинили незвичайний ґвалт. В своїй книзі проф. Загайкевич зумів настільки майстерно підібрати історичні матеріали зі сивої давнини і геніально співставити зі сучасністю, що книга стала джерелом українства на всі часи.
В листі від 22 лютого 1962 року до В. Лесняка проф. Загайкевич писав: «Над Перемиським збірником я працював поверх 5 років. В минулому році я справляв і поручив до друку збірник «Угнівщина». Тепер допомагаю редакції працю над Бережанщиною та співпрацюю з редакціями багатьма іншими реґіональними збірниками». Поряд із цим дослідженням учений опрацьовував детальну «Історію Лемківщини», темпи праці сповільнила лише недуга вченого. Богдан Загайкевич користувався такою великою популярністю, що декотрі дослідники назвали його титаном науки зі Західної України.
Варто пригадати, як 19 лютого 1967-го у Кренфорді (штат Нью-Джерзі) в будинку сина Володимира несподівано, без відома проф. Загайкевича та його родини зібралася близько 40 перемишляків, аби привітати свого улюбленого професора з днем іменин і 80-літтям від дня його народження, та побажати йому найкращих творчих успіхів.
Гості згадували різні цікаві епізоди з життя, жартували, співали і бажали довгих років життя і плідної праці ювілятові. Він, дякуючи за привітання, сказав такі слова: «Моліть Бога за моє здоров’я, бо я хотів би ще трохи пожити, ще дещо корисного зробити для нашого народу. Я видав книгу «Перемишль Західний бастіон України», але я майже підготував і нові видання до друку».
А 20 серпня 1967 року рознеслася сумна вістка, що Богдан Загайкевич помер у Кренфорді. Смерть професора стала болісним ударом по українській діаспорі. 24 серпня численна жалібна громада, яка прибула з різних місць США і Канади, представники різних українських організацій, після Св. Літургії відвезли тлінні останки покійного на цвинтар у Бравнд-Бруку (штат Нью-Джерзі), де й похвали.
Богдан Загайкевич залишив у глибокому смутку дві доньки, двох синів, сімох онуків і всю українську діаспору та друзів в Ізраїлі. Про його заслуги на похороні розповідав о. Федорук, котрий завершив релігійний похоронний обряд. Опісля промовляли Р. Смаль-Стоцький, П. Ямняк, проф. Міяковський, д-р В. Пушкар і генерал Павло Шандрук. Вічна йому пам’ять!

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...