Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 6, 2019

До 130-ліття уродин і 50-ліття від дня смерті Богдана Загайкевича

Автор:

|

Серпень 03, 2017

|

Рубрика:

До 130-ліття уродин і 50-ліття від дня смерті Богдана Загайкевича

Як педагог Богдан Загайкевич вважав, що мистецтвом виховання молодого покоління велике значення має як живе, так і писане слово. А жива мова в поєднанні з друкованим текстом допомагає удосконалювати виховний процес.
Богдан Загайкевич народився 5 лютого 1887 року в Тернополі, в учительській родині. Був він на рік молодший від свого брата Володимира — визначного громадсько-політичного діяча, посла до австрійського та польського парламенту, провідного діяча ЗУНР. Молоді роки Богдана були важкими. Йому ще виповнилося й трьох років, як помер батько, а на дев’ятому році життя хлопця на той світ подалася і мати.
Діти немов почули Хоривський огонь, який їх повів їх на великі подвиги науки, творчості та праці. Ще в гімназійні роки брати брали активну участь у патріотичних українських шкільних гуртках, добре вчилися і водночас працювали, щоб здобути собі кошти на прожиток. Успішно закінчили Тернопільську гімназію і вступили у Львівський університет. Богдан студіював на філософському факультеті, а Володимир на юридичному. Вчителями Богдана булу такі визначні педагоги, як М. Грушевський, О. Колесса, К. Студницький, З. Кузеля й інші. Підчас студій Богдан полинув у громадську працю. Очолював «Академічну громаду», був секретарем Товариства ім. Петра Могили та брав активну участь в роботі «Пласту» і «Просвіти». При цьому виявив велике зацікавлення старовиною: збирав монети, старі ікони й інші цінності, які віддавав до Національного музею у Львові.
Дописував Богдан і до студентських таємних журналів, а після закінчення 1912-го університету отримав диплом учителя. Педагогічну працю він розпочав у славетній Українській чоловічій гімназії у Перемишлі. До гімназії молодий педагог потрапив, щойно одружившись із Теодозією з дому Сивак. Перша світова війна розлучила подружжя, Богдана рекрутували до австрійського війська. Він воював на італійському фронті і в грудні 1917 року був поранений, за фронтові заслуги отримав «Залізний хрест». Лікувався у Відні і там написав докторську працю з історії церковного мистецтва. Після падіння австрійської монархії проф. Загайкевич долучився до українських визвольних змагань і боровся за незалежну Україну. Військовий штаб УГА призначив Богдана командиром 2-го Коломийського куреня, який боровся з польськими аґресорами за звільнення Львова. Згодом з своїм загоном Загайкевич проявив незвичайну бойову мужність у Чортківській офензиві, за що отримав підвищення до рангу сотника. Боровся героїчно і «Чотирикутнику смерті», а згодом — із армією генерала Галлєра й армією Денікіна. На додачу сотник Загайкевич із своєю військовою частиною пережив епідемію тифу і хворий потрапив у більшовицький полон, де дивом уникнув смерті. В результаті польської зради, сотник Загайкевич опинився у польському таборі полонених у Стшалкові і там пережив нечувані муки, які завдавали поляки українським полоненим воякам.
1922-го проф. Загайкевич повернувся до української гімназії в Перемишлі. Працюючи там він долучається до українського життя. Активно діє в «Бояні», «Бесіді», «Соколах», «Січі», «Пласті», «Просвіті», Музичному інституті, Народному домі, «Українській щадниці» й інших організаціях. Всюди, де працював проф. Загайкевич, він залишав по собі добру славу і сумлінно виконував свої обов’язки. Професор любив брати зі собою учнів і мандрував околицями Перемищини, Ярославщини, навіть вдавався на Прикарпаття і збирав там пам’ятки українського церковного мистецтва, ікони й інші предмети української культури, записував старовинні пісні та легенди.
Зібрані артефакти стали експонатами музею «Стивігор» у Перемишлі, директором якого обради проф. Загайкевича. Велику увагу у своїй культурно-освітній праці він приділяв відзначенню роковин Шевченка, Шашкевича, Франка й інших визначних постатей України. А також організував гімназистів на спільні походи на могили воїнів УСС, УГА й УНР, котрі знайшли останній притулок у Пикуличах біля Перемишля. Тим походам заважала польська поліція, в результаті проф. Загайкевича репресували.
1942 року померла дружина Богдана, це був для нього великий удар. На нашу землю прийшли німецькі нацисти, котрі плекали терор. Ризикуючи життям своїм і всієї родини, Загайкевич переховував від Гестапо багато євреїв, в т. ч. свого вчителя Ізидора Шефлєра з дружиною, не заради матеріальних благ, а з безмежної доброти серця і справжнього людського гуманізму. Професор займався культурно-освітньою працею, організовував україномовні школи і співпрацював із Українським допомоговим комітетом, який очолював проф. Кубійович. Одночасно допомагав і опікувався втікачами від радянського режиму, захищав заарештованих, боронив від вивезення на примусові роботи до Рейху батьків, у котрих були неповнолітні діти.
З наближенням большевицького фронту проф. Загайкевич залишає Перемишль і з родиною подається через Прагу, Відень, Берхтенсґаден в еміґрацію до Америки. На жаль, його брат, адвокат Загайкевич важко захворів і 7 червня 1949-го помер у Мюнхені (Баварія), там і похований.
Це був період, коли від більшовицького режиму українська інтелігенція масово втікала в західні країни. Прибувши у вільний світ вона розгорнула національно-культурну, громадську і науково релігійну працю. Проф. Загайкевич став дійсним членом УВАН і НТШ, займається науковою та видавничою роботою. Співпрацює з часописами «Америка» у Філадельфії, «Свобода» в Нью-Йорку та «Фармер» у Вінніпезі.
Він — один із ініціаторів та співорганізаторів з’їзду перемишляків у Нью-Йорку, що відбувся 4 липня 1953-го. 1961 року вийшла знаменита книга «Перемишль — західний бастіон України». Жодне видання про княжий Перемишль не мало такої популярності, як ця праця. В листі за 22 лютого 1962 року автор писав В. Лесняку: «Над Перемиським збірником я працював поверх 5 років. В минулому році я справляв і поручив до друку Збірник Угнівщину. Тепер допомагаю редакції працю над Бережанщиною та співпрацюю з редакціями багатьма іншими реґіональними збірниками».
Поряд із цією працею вчений опрацьовував детальну «Історію Лемківщини», працю сповільнювала лише його недуга. Проф. Загайкевич користувався великою популярністю, декотрі дослідники називали його титаном науки зі Західної України. Варто пригадати, як 19 лютого 1967 року у Кренфорді (штат Нью-Джерзі) в будинку сина Володимира несподівано, без відома проф. Загайкевича і його родини зібралися близько 40 осіб, переважно перемишляків, щоб привітати свого улюбленого професора з 80-літтям і побажати найкращих творчих успіхів. Він подякував за привітання і сказав такі слова: «Моліть Бога за моє здоров’я, бо я хотів би ще трохи пожити, ще дещо корисного зробити для нашого народу. Я видав книгу «Перемишль Західний бастіон України», і майже підготував нові видання до друку».
А 20 серпня 1967-го поширилася сумна вістка, що Богдан Загайкевич помер у Кренфорді. Смерть професора була болісним ударом по українській діаспорі. 24 серпня численна жалібна громада, яка прибула з різних місць США та Канади, представники різних українських організацій, після Св. Літургії відвезли тлінні останки покійного на цвинтар у Бравид-Бруку.
Богдан Загайкевич залишив у глибокому смутку двох доньок, двох синів, сімох онуків і всю українську діаспору. На закінчення варто згадати лист, надісланий родині Загайкевичів від згадуваного Ізидора Шефлера з Ізраїлю. Там читаємо, що проф. Загайкевич був незвиклою постаттю в історії — як людина і вчений. Він наражав себе на неминучу смерть, переховуючи у себе кілька єврейських родин і врятував життя кільком єврейським дітям підчас німецької окупації Галичини. Автор листа додав, що він на колінах біля Гробу Господнього щиро помолився за душу великого українця. Ізраїльтянин дав покійному найкраще свідоцтво, на яке може претендувати світовий праведник.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply