Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 18, 2019

До 125-річчя від дня народження о. Івана Лебедовича

Автор:

|

Вересень 03, 2015

|

Рубрика:

До 125-річчя від дня народження о. Івана Лебедовича

о. Лебедович

Усі ми хочемо визволення України. Всі хочемо, щоб Україна після визволення була країною сильною, достатньою, зі зразковим урядом і щоб її шанували в усьому світі. Але щоб до цієї мети дійти, не всі хочуть докласти своїх сил. Не досить хотіти та мріяти, щоб осягнути мету, треба безкорисливо і з любов’ю кожному з нас включитися в чесну та жертвенну працю на благо державних ідеалів.
Нещодавно я прочитав книжку о. Івана Лебедовича «Полеві духовники УГА» (Вінніпеґ, 1963), в якій автор розповів про 38 капеланів греко-католицької церкви, котрі у 1918-1820 рр. боролися за волю України. Ця праця не втрачає своєї актуальності і в наш час. Священик детально описує наших священиків, котрі у визвольній війні проявили нечуваний героїзм. З великою людською гідністю вони пройшли важкими дорогами тієї кривавої війни, через неймовірні випробування — на фронті, в шанцях, полоні, тюрмах і заслання в Сибіру. Навіть у в’язниці священики залишалися національно свідомими. Всюди, де вони перебували, боролися проти глуму, зневаги та робили неоцінений внесок у християнські цінності народу. Їхня безмежна жертвенність часто межувала з мучеництвом і готовістю віддати своє життя за правду та справедливість.
Іван Лебедович народився 2 вересня 1890 року в селі Горайці біля Чесанова на Любачівщині, в сім’ї Теодора й Анни. В родині було п’ятеро дітей: Іван — майбутній священик, Михайло — народний учитель, Єва — також учителька, Марія вчилася у вчительській семінарії, а наймолодший, Степан Лебедович, залишився на господарстві. Ця родина своїм корінням імовірно походила зі східноукраїнських земель. Коли вона примандрувала в Галичину — невідомо.
Отець Іван — справді яскрава особистість, на жаль, недостатньо вивчена й відома в сучасній Україні. Його книга прославляє тих, чий духовий досвід є найціннішим і найпотрібнішим як дороговказ минулого для сьогодення і на майбутнє. Це — той духовний скарб, що надихає на єдність і перемогу. Митрополит Шептицький у своєму звернені писав: «Як довго не буде між нами християнської єдности, так довго й найслабший противник буде від нас сильніший». Максим Рильський твердив: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани».
Нашим обов’язком є пригадати спадок, який ми отримали від попередніх визначних постатей, а отже — і від о. Івана Лебедовича, котрий із молодих років ревно служив Церкві та своєму народові. Він осягнув яскраву мудрість і талант, який віддав повністю своїм вірним. Іван закінчив початкову школу у рідному селі, але його додатково вчив родич Григорій Лебедович. Пізніше Іван вчився в Українській державній чоловічій гімназії в Перемишлі й успішно закінчив її 1910-го. Уже як гімназист Іван був активним молодіжним діячем. Заснував у рідному Горайці спортивне товариство «Січ», що діяло відповідно до статуту «Сокола» і навколо якого масово гуртувалася молодь. Хлопці та дівчата займалися спортом, а також виконували вправи на військовий лад, під проводом підстаршин, котрі служили в австрійському війську. Сам Іван був хорошим спортсменом, але згідно з родинною традицією вирішили, що він має стати священиком. Тому після середньої школи вступив на теологічні студії.
Три роки вчився в духовній семінарії у Львові і четвертий рік — у Перемишлі. Роки навчання пройшли для нього дуже швидко. Це був 1914 рік, початок Першої світової війни. Саме тоді в Австрійській імперії було проголошено загальну мобілізацію. Насправді семінаристів-богословів до війська не брали, але чимало священиків служило в армії, виконуючи релігійну та допоміжну місії. Слід пригадати, що за підступною ініціативою поляків у той час майже всіх українських священиків і свідому інтеліґенцію на окупованих ними землях було тоді ув’язнено. У Селиськах заарештували о. Теодора Савойку (майбутнього тестя о. Івана Лебедовича), відтак — двох його старших синів, і врешті — всю родину, навіть двох малолітніх дітей. Заскрипіли в’язничні ключі за о. Копистянським із Лубної, о. Пережилом із Кінського, о. Солтикевичем із Улюча, деканом о. Жарським із Глідна, о. Чайковським із Павлокоми, о. Гайдукевичем із Доброї-Шляхетської й іншими. Їм брехливо закидали москвофільство. На місцях в усій окрузі залишилися о. Калужняцький в Іздебках та о. Сікора — в Добрій-Рустикальній. Жорстоко поводилися з ув’язненими: їм заборонили навіть розмовляти між собою, морили голодом. Однак війна розгорялася, російські війська наступали, фронт посувався вперед. Чимало священиків і представників української інтелігенції додатково ув’язнили та вивезли до табору в Талергофі. У той час на всю Чесанівщину залишився тільки один священик — о. Юрій Черкавський у Дахнові. Всі інші були вивезені до таборів. У селі Люблинці неподалік Горайця в часи російської окупації парафію прийняв православний священик. Для свячень, до яких зголосилося більше богословів, тодішній капітульний вікарій о. митрат Кароль Волошинський запросив преосвященного Григорія Хомишина зі Станіславова.
Кінцеві свячення о. Івана Лебедовича відбулися 5 грудня 1915-го в катедрі Св. Івана Хрестителя в Перемишлі. Після висвячення першу душпастирську працю о. Іван виконував у Сяноці, де вчив релігії у п’яти школах. 1 листопада 1916-го він був призначений адміністратором парафії в Павлокомі, де пізніше, 3 березня 1945 року польський загін Армії крайової вимордував 367 українців. З Павлокоми в травні 1917-го о. Лебедович зголосився на польового духівника при австрійському війську.
Його призначили до Першої армії, штаб якої був у Семигороді. Там священик сповідав і відправляв богослужіння для окремих частин і займався прифронтовими читальнями, їх називали «Зольдатенгайм». Звідси вирушив на фронт, займаючи місце о. Михайла Комарницького, катехита з Перемишля. Навесні 1918 року перейшов до «фельдсуперіорату» до Перемишля і через два тижнів його послали на італійський фронт, у 77-й полк піхоти, що рекрутувався з околиць Самбора, Дрогобича та Перемишля.
У полку серед старшин майже не було українців, а були чехи, поляки, хорвати та німці. На фронті було обмаль харчів. І в березні 1919 року о. Іван був звільнений від своїх обов’язків. Через Відень він дістається до українського уряду і його призначають польовим духівником Першого галицького корпусу, який тоді квартирував у Радехові. Бойове хрещення пройшов в УГА і в липні 1919-го перейшов за Збруч. У бойових сутичках частина, в якій служив о. Іван, дійшла до Вінниці. Там пережив своєрідне «примирення» з більшовицькими загонами. Але незабаром перейшов до П’ятої сокальської бригади під командою Миколи Аркаса.
Саме цей підрозділ у квітні 1920-го використали у протипольській боротьбі в околицях Літина на Поділлі. Коли з ініціативи сотника Юліяна Головінського було остаточно зірвано «союз» із більшовиками, частини УГА почали об’єднуватися з військами УНР. На жаль, поляки пішли на змову з Москвою і підступно роззброїли українські військові частини, ув’язнюючи їх у таборах полонених.
У той час о. Лебедович занедужав і завдяки лікареві Барвінському вийшов на волю. Священик повернувся спочатку до Селиськ Березівського повіту, а згодом перевівся до с. Вiжомлi біля Судової Вишні. Працюючи в церквах, о. Лебедович розказував вірним про боротьбу та посвяту українського воїна, виголошував особливо приголомшливі проповіді, які у вірних будили глибокі почуття. Проте панотця навідало велике горе. 11 жовтня 1921-го при народженні доньки Роми-Лідії померла його дружина Наталія. Цю трагічну смерть о. Іван пережив болісно.
Він ререїжджає до Павлокоми, з 1922-го по 1944 рік служить парохом у місті Бірчі на Перемищині. Тут своєю наполегливою працею активізував українську діяльність на цій території. В Бірчі помер і його тесть — о. Теодор Савойка. З наближенням совєтського фронту о. Іван із донькою подався в еміґрацію.
Родина переїхала до Філадельфії, де о. Іван почав працювати в церкві Св. Миколая, а згодом перейшов до церкви у Форт-Ситі та Чесабі. Крім цього, о. Іван активно включився в суспільно-громадську та наукову працю в українських організаціях. Працював у НТШ, виданні «За український патріархат», земляцтві «Перемищина» й інших українських організаціях.
Кажуть, що нація без релігії гине, а Церква мусить служити нації. І цю істину феноменально зрозумів о. Лебедович, котрий своїм великим внеском в українську культуру виклав тривкий пам’ятник для майбутніх поколінь. Священик помер 24 червня 1981-го у Філадельфії, де й був похований.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...