Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Aug. 20, 2018

До 125-ліття від дня народження видатного поета Павла Филиповича

Автор:

|

Вересень 01, 2016

|

Рубрика:

До 125-ліття від дня народження видатного поета Павла Филиповича

Павло Филипович

Коли настали жахливі 1930-ті рр., більшовицька влада повністю відмовилася від попереднього курсу своєї політики і знову вдалася до брутальних методів насильства та терору. В українських селах почали розкуркулення і примусову колективізацію, які викликали стихійний опір і «класову боротьбу» того селянства, яке ще залишалося після виселення сотень тисяч людей на Сибір раніше. Для придушення тих рештків провідники Комуністичної партії з Кремля спрямували в Україну близько 30 тис. «активістів». Їхнім завданням було відібрати в селян усі запаси врожаю та примушувати їх працювати в колгоспах. 7 серпня 1932-го видали закон «Про охорону соціалістичної власності», який за «присвоєння» селянами навіть жменьки зерна з колгоспного поля карав розстрілом або концентраційними таборами. Наслідком цих репресій в Україні до нового врожаю 1933 року лютував не випадковий голод, а цілеспрямований знищення більшовицькою владою українського народу. Тоді померло до 10 млн людей. Після ґеноциду українського селянства 1932-1933 рр. почався наступ на українську інтелігенцію.
Наприкінці 1934-го до розстрілу засудили діячів української культури Костя Буревія, Олексу Влизька, Григорія Косинку, Івана Крушельницького, Дмитра Фальківського й інших діячів із так званої групи 28. Після них ліквідували близько 90 письменників, 65-х заслали, понад 210 примусили замовкнути, а майже 100 із них втекли хто зна куди. Серед багатьох інших заарештованих поетів, науковців, критиків і літературознавців лиха година не оминула і Павла Филиповича. Коли арештували близьких, він знав, що рано чи пізно черга дійде і до нього. Так і сталося. В ніч на 28 квітня 1935 року під Москвою був заарештований Микола Зеров. 5 вересня схопили і Филиповича. Йому інкримінували участь у контрреволюційній націоналістичній організації.
У лютому 1936-го на закритому військовому трибуналі Київського військового округу разом із справою Миколи Зерова та Михайла Драй-Хмари, суд виніс вирок і призначив міру покарання Филиповичу — десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із конфіскацією майна. У квітні рідним ув’язненого дозволили побачення, що тривало всього десять хвилин.
На початку червня Филиповича разом із іншими членами «банди» етапували на Соловки. За спогадами Семена Підгайного у книжці «Українська інтелігенція на Соловках» (1947), «працював на тяжких фізичних роботах, виглядав змученим, розгубленим, як ніхто з його товаришів. Складалося враження, що тюрма й Соловки ні на кого не вплинули так, як на Филиповича. Він постійно перебував у стані глибокої депресії. Мало писав листів, часто не міг цього робити. Радше мовчки зносив ці каторжні дні, що так тягнулися поволі». Просив рідних присилати йому всілякі продукти харчування, найбільше сушених фруктів і часнику як засіб проти цинги. Можна собі уявити, наскільки такі речі були для нього корисними. У середині літа 1937 року пакунок несподівано повернувся з наліпкою «За відсутністю адресата»…
Павло Филипович народився 3 вересня 1891 року в селі Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині. Він був найстаршим із сімох дітей. Батько Петро Андрійович був священиком, мати Марія мала лагідну вдачу і була опікуном для своїх дітей. Павлова наука почалася у гімназії у місті Златопіль Чигиринського повіту, а середня — у знаменитій Київській колеґії Павла Ґалаґана, яку закінчив зі золотою медаллю 1910-го. Того ж року юнак вступив у Київський університет ім св. Володимира на юридичний, а через рік перевівся на історично-філологічний факультет. При цьому університеті залишився як професорський стипендіат, а з 1917 року і до арешту працював літературним критиком, поетом і перекладачем. Свої поезії писав російською мовою.
Державно-національне відродження українського народу доленосно вплинуло на свідомість молодого поета і вченого. Так із російського він перетворюється на українського поета. Писати виключно українською став на початку 1919-го. Перший твір було надруковано в київському журналі «Музаґет» — органі літературної групи українських епігонів символізму, до якої входили О. Слісаренко, К. Поліщук, В. Ярошенко, Ю. Меженко, Д. Загул і П. Филипович. «Музаґет» проіснував майже рік. Його змінив літературно-мистецький збірник «Гроно» 1920 року — орган однойменної групи, організованої за ініціативи Валеріяна Поліщука, де також були поезії Павла Филиповича, що потім увійшли у збірки «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925).
Політичні справи його зовсім не цікавили. Натомість, захопився модерною французькою поезією другої половини ХІХ ст. — Шарль Бодлер, Теофіль Ґотьє, Леконт де Лілем. Пізніше перекладав їх українською.
На початку 1920-х рр. Павло Петрович став співтворцем київської групи поетів, яку пізніше назвали «неокласиками». Значна доля творчої праці цих неокласиків належить саме Филиповичу. Дослідження «Шевченко і романтизм» (1924) була наповнена шевченкознавчими студіями, в яких чи не вперше намітилася широка та багатопроблемна програма вивчення Шевченка.
Павло Филипович був дуже простої та скромної вдачі. Показувати своє «я» не було йому властиво. Завжди розмовляв добірною українською мовою. Поетом себе ніколи не називав. Друзі, знайомі, приятелі та рідні Павла Петровича ніколи не бачили в його руках «Правди» чи «Ізвєстій». Він завжди читав «літературки» —газети, журнали, альманахи тощо з літературними творами українських поетів і письменників. У світ нічого незавершеного, недосконалого не випускав. Дбав про кожен свій поетичний рядок. Ретельно працював над кожним своїм віршем, які використовували в різних збірниках і програмних святкуваннях для відзначення, наприклад, 40-річної діяльності славетної акторки Марії Заньковецької (1882-1922). Мешкав у Києві, на Діонісівському завулку, недалеко від Покровського монастиря. Помешкання складалося з двох невеликих кімнат, стіни яких були цілком заставлені книжковими шафами та полицями з книжками. До квартири Филиповича часто заходили Бурґардт (майбутній Юрій Клен) та Зеров — завжди дотепний, повний гумору та енергії. Інколи приїздив з Романівки, де вчителював, Максим Рильський.
Розвідки Филиповича про Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, Олександра Олеся та Михайла Коцюбинського започаткували не опрацьовану добу найновішої історії української літератури. У дослідеженні «Смерті Каїна» І. Франка було пояснено деталі генези цієї легенди. 1929 року видавництво «Культура» випустило книжку-збірник історично-літературних статей, присвячених творчості першим трьом вищезгаданим.
Як поет і вчений д-р Филипович став професором Київського інституту народної освіти (ІНО), керівником Семінару підвищеного типу при ІНО, секретарем Історично-літературного товариства при Всеукраїнській академії наук (ВУАН) та співробітником Постійної комісії для видання новітнього українського письменства. Часто декламував свої вірші на різних літературних вечірках, що проходили в залі ВУАН, а частіше — в приміщенні Української всенародної бібліотеки, на розі вулиці Короленка та бульвару Шевченка. Крім вечірок, улаштовував скромні прийняття у своєму помешканні. За склянкою чаю чи чаркою вина присутні обговорювали справи виключно літературного життя та намічали подальші літературні виступи.
1930 року Павло одружився з Марією Михайлюк. Вона мала артистичний талант, розумілася на мистецтві, зокрема скульптурі. Не погано й сама ліпила статуетки. Але арешт чоловіка підірвав здоров’я жінки. Батьки на кілька місяців віддали доньку на лікування в Кирилівську психіатричну лікарню. Потім піклувалися про неї вдома. Восени 1938 року Марія Андріївна зникла. Марно шукали її по всьому Києві. Як виявилося пізніше, жінку схопили агенти НКВД, якийсь час тримали в Лук’янівській в’язниці, а на початку 1939-го вислали на п’ять років до Караганди (Казахстан), де сліди нещасної загубилися. Павла Филиповича у той час уже не було серед живих. Його розстріляли, разом із Миколою Вороним, Миколою Зеровим і Сергієм Пилипенком 3 листопада 1937 року.
Українська культура тоді зазнала великої втрати. Якби не арешт і заслання, Павло Пилипович ще збагатив би нашу поезію, літературознавство, критику багатьма мужніми думками та полум’яними словами, покладеними ним немов перлини на аркуші білого паперу. Заходами Олександра Филиповича, молодшого брата покійного поета й ученого, в Мюнхені (Німеччина) 1957 року під назвою «Поезії» було видано окрему книжку, щоб урятувати від забуття ліричні твори Павла Петровича.

Павло Лопата

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...