Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Nov. 15, 2018

До 120-річчя Юрія Горліс-Горського

Автор:

|

Жовтень 17, 2018

|

Рубрика:

До 120-річчя Юрія Горліс-Горського

Юрій Горліс-Горський — один із нескорених лицарів визвольної боротьби за волю України, за Українську державу в нашій історії ця знаменита постать становить вояка-легенду. Він не лише військовик і громадський діяч, а й знаний письменник і старшина Армії УНР.
Народився Юрій Горліс-Горський 14 січня 1898 року в селі Демидівка на Полтавщині. Коли грянула Перша світова війна, юнак додавши собі чотири роки, подався на фронт, де служив під командуванням князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея. Вже невдовзі Юрій став хорунжим 1-го Гайдамацького кінного куреню ім. Кармелюка, потім служив у 2-му Запорозькому кінному полку Запорозької дивізії Армії УНР. У цій військовій частині зустрів його зимовий похід і «трикутник смерті», коли між Любарем, Чорториєю та Мирополем українські війська опинилися в оточенні трьох ворожих армій. Саме Зимовій похід і привів Горліс-Горського до Холодного Яру, де він вступив у нову боротьбу вже під чорним прапором повстанців.
Власне цьому періоду присвячена його найвідоміша книга «Холодний Яр», яка вперше побачила світ 1934-го у Львові. Обравши прізвисько Залізняк, Горліс-Горський став осавулом 1-го куреня полку гайдамаків. Холодноярський період Юрія Лісовського цілком міг би стати джерелом для написання сценарію у найкращих традиціях голлівудських блокбастерів: битви, засідки, шпигунські пристрасті, ув’язнення, навіть вирок «смерть» і, звісно, кохання. Саме любовна історія є чи не найдраматичнішим розділом історичного роману. Адже Юрій Горліс-Горський поставив першим свій підпис під коротким вироком смерті, винесеним його коханій Галі, котра, знову ж таки заради кохання, зрадила холодноярців. За доносом дівчини всіх спійманих розстріляли. «Не хочу! Цього не буде! Ще є час… Виберу собі у штабі добрі большевицькі документи, візьму совєцьких грошей, що їх як осавул мав у своєму розпорядженні, й увечері, захопивши Галю, зникну з Холодного Яру. Замість неї віддам на смерть свою честь», — писав Горліс-Горський. Тоді його зупинила не честь, а спільна справа, яку не міг зрадити. Того самого дня під вечір вирок над Галею був виконаний.
«Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою не один череп… але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути», — міркував у своєму творі Юрій, котрий переконався, що гуманізм до ворога обертається новими українськими жертвами: так, він подарував життя полоненому начальнику міліції, відпустив його, а той «віддячив», викликавши телеграфом із Єлисаветграду полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для холодноярців, а сам Залізняк потрапив у полон. Побувавши в льохах Єлисаветградської ЧК, йому вдалося втекти.
Юрія Горліс-Горського без перебільшення називають людиною-леґендою. Навіть його поява на світ була незвичайною. Мати Юрія Людвіга Соколовська походила зі шляхетного польського роду. Батько Юрій Лісовський — офіцер російської імператорської армії, не знайшовши іншого способу одружитися з коханою жінкою, викрав майбутню дружину з батьківського аристократичного дому і вони народили Великого патріота України.
1923 року Юрія заарештували, довелося провести вісім місяців у буцегарні Вінницького ГПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини, і 16 грудня звільнили з-під варти. За завданням українського підпілля Горський дав згоду працювати в аґентурному апараті ГПУ, відтак провалив не одну чекістську операцію.
1924-го — знову арешт. Більшовики «оцінили» антикомуністичну підпільну роботу Юрія на Поділлі 15-ма роками в’язниці та психіатричній лікарні.
З Херсонської психлікарні герой утік у квітні 1931 року, дістався Рівного, а потім перебрався до Львова. У жовтневому 1932-го видавництво «Літопис Червоної Калини» надрукувало статтю Горліс-Горського «Холодний Яр», а з наступного числа почалася публікація журнального варіанту його найголовнішого твору. Першою книжкою, яку вдалося видати 1933 року, була Ave dictator. 1934 року видали повість «Отаман Хмара». У передмові до неї автор писав: «Маючи за плечима чотири роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою в Україні (з них вісім місяців із наказу своєї організації — в аґентурному апараті ГПУ), два смертних присуди і разом 97 із половиною місяців арештів ГПУ та більшовицьких тюрем, — я дозволю собі зробити підсумки». По гарячих слідах він написав цілий ряд цінних статей, а 1935-го у Львові вийшла друком його книжка «У ворожому таборі» та перевидання першої частини «Холодного Яру» (передруковане 1961 року у Нью-Йорку без змін Миколою Сидором-Чарториським, разом із другою частиною).
Згодом була написана й друга частина роману «У ворожому таборі» — «Між живими трупами» (про перебування в психіатричній лікарні). Юрій анонсував її вихід, а уривки з цього твору читав молоді в Західній Україні. Восени 1935 року виходять його спогади «Червоний чортополох (Червона армія в світлі дійсності): На основі матеріалів, оголошених та власних спостережень під час побуту в СССР», також про події 1931-1932 рр., в т. ч. про Голодомор. 1936-го у видавництві «Вікторія» виходить п’єса «Клянемося могилами героїв! (отаман Хмара)». Ні вона, ні «Червоний чортополох», ні «Живе обличчя червоного сфінкса» з того часу ніколи не перевидавалися.
Друга частина «Холодного Яру» побачила світ 1937 року у «Дешевій книжці». У переповнених залах «Просвіти» проводилися колективні читання. Останній раз за життя автора «Холодний Яр» видав львівський «Рекорд».
Горліс-Горський побував і на Закарпатті, де приєднався до визвольних змагань, і займався журналістикою. Після поразки Карпатської України Юрій якийсь час учителював у глухому закарпатському містечку, згодом перебрався до Румунії, а потім — до Югославії. Там на нього чекав виклик до Канади: українці Саскачевану запрошували знаменитого письменника оселитися в цій країні. Та поголоски про можливу війну Німеччини проти Радянського Союзу змусили його змінити плани: Юрій Горліс-Горський справедливо вбачав у цій майбутній війні шанс для України стати самостійною державою, тому й не міг відсиджуватися у комфортних умовах у Канаді.
Наприкінці 1939-го Горліс-Горський їде до Фінляндії, де формує загін із українців, котрі потрапили в полон під час радянсько-фінської війни. Подорож до Суомі він відобразив у статтях «Фінляндія» та «Подорожні зиґзаґи». Навесні 1942 року Юрій прибуває до Рівного. Майже відразу у рівненській газеті «Волинь», яку редагував Улас Самчук, з’являються спогади Горліса-Горського «Їх прийшло дванадцять». У червні 1942-го Горліс-Горський здійснив свою мрію — повернувся до Холодного Яру. Письменник оселяється в Олександрівці та збирає свідчення учасників холодноярської боротьби. У Мельниках Горліс-Горський відвідав батьків Петра і Василя Чучупаків і подарував їм свою книжку про холодноярців, зокрема, про їхніх синів.
З наступом Червоної армії починається рух на Захід. У Львові 26 листопада 1943 року у православній церкві Святого Георгія Юрій Горліс-Горський бере шлюб із Галиною Талащук. Через Австрію з дружиною перебирається до Німеччини й оселяється в таборі для переміщених осіб в Новому Ульмі, де 25 вересня 1946-го в нього народжується донька Леся.
Діяльний Юрій у Новому Ульмі розгортає активну політичну діяльність. Поруч із Іваном Багряним, Борисом Левицьким, Романом Паладійчуком та іншими він засновує Українську революційно-демократичну партію, проти якої здіймають галас декотрі члени Закордонних частин ОУН — без сумніву задіяна комуністична розвідка, щоб дискваліфікувати діяльність діяча. У таборі, де жив Юрій Горліс-Горський, ширилися чутки, що він запроданець, аґент більшовицьких, польських і німецьких спецслужб. «Посипалися погрози, — згадувала дружина Юрія, — у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки… Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи… Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наклепів і погроз».
А в таборі на фоні запеклої міжусобної політичної боротьби загроза життю почала зростати. Інтриги підсилювалися участю в них різних розвідок — англійської, американської, радянською. Остання охоче підливала олії до вогню, розпалюючи ворожнечу в українському еміґраційному середовищі.
Юрій Горліс-Горський мав надію покласти край цьому за сприяння шефа британської розвідки SIS Карла. Однак саме ця людина зіграла фатальну роль у долі письменника. 25 вересня 1946 року у Юрія Горліс-Горського народилася донька, яку назвали на честь Лесі Українки Ларисою. 26 вересня у полковника Дацька відбулася нарада, в якій брали участь генерал Омелянович-Павленко, полковник Долуда, директор видавництва «Українські вісті» Майсюра і сам Горліс-Горський. 27 вересня Городянин-Лісовський мав зустрітися з Карлом. На зустріч він виїхав потягом із Ауґсбурґу, де на нього чекав джип із «американцями». Борис Левицький і Роман Паладійчук тоді побачили його востаннє. Хто були ті загадкові «американці», досі невідомо. За однією з версій, це були табірні есбісти.
Борис Левицький намагався встановити обставини зникнення приятеля, а свої пошуки описав у «Вбивстві Горліс-Горського». За його версією, Юрка відвели до будинку, де той, намагаючись врятуватися з рук нападників, жбурнув у вікно крісло — хотів привернути чиюсь увагу, але йому на шию накинули зашморг і задушили живцем.
Своє розслідування провів директор видавництва Петро Майсюра. Начальник німецької кримінальної поліції розповів йому, що в каналізації Ауґсбурґу, біля бараків радянської місії репатріаційної НКВС знайшли труп, опис якого збігається з описом Горліс-Горського. Однак тим, хто розшукував Юрія, його не показали, як не повідомили, де його поховали. Нічого про загибель чоловіка не знала Галина, котра у день його зникнення лежала у лікарні після пологів. Вона все сподівалася, що Юрій повернеться. Та цього не сталося.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...