Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Mar. 24, 2019

До 120-річчя уродин письменника та поета Олеся Бабія

Автор:

|

Березень 16, 2017

|

Рубрика:

До 120-річчя уродин письменника та поета Олеся Бабія


Олесь Бабій народився 17 березня 1897 року в селі Середнє (тепер — Калуського району Івано-Франківської області). Там ще до війни діяло товариство «Просвіта», була читальня, чотирикласна двоповерхова школа, діяв хор, музикально-драматичний театр. До 1939-го в селі проживало 970 мешканців.
Там проминули дитячі роки Олеся, тут він закінчив початкову школу, середню освіту здобув у Львові. Після цього юнака забрали на службу до австрійської армії, з якої він перейшов до лав Української галицької армії (УГА), де боровся за волю свого народу. В УГА О. Бабій брав участь в боротьбі за Київ, але його схопили поляки, та з полоні йому пощастило втекти. Повернувшись до Львова, став займатися літературою. Разом із В. Бобинським, Р. Купчинським та Ю. Шкрумеляком організував групу поетів-символістів «Митуса». Бабій вже в молодих роках писав поезії і підписував їх псевдонімом Хмелик. До ранніх його поетичних творів належать вірші, написані під час наступу на Київ об’єднаних українських армій, наддніпрянської та галицької. Перші вірш був опублікований у газеті «Стрілецька думка» за 5 жовтня 1919-го, а ще раніше — покладений на мелодію «Сокільського маршу» Ярославенка, увійшовши до маршового репертуару військових українських оркестрів.
Під час визвольних змагань у жовтні 1918 року у Львові Бабій приєднався до тих частин, які проголосили Акт про створення незалежної Української держави. Він рішуче виступив проти глуму, чиненого поляками над українцями, котрі ліквідували україномовні школи, провадили парцеляції земель, які нічого доброго українському селянину не несли, крім поневолення.
Саме тоді з села еміґрувало до США шість українських родин на заробітки. Проти дискримінаційної політики санаційного уряду Польщі Бабій вів велику усвідомлюючу працю, використовуючи читальні товариства «Просвіта», публікував свої статті, в яких пояснював мету польської політики. Коли поляки ще більше посилили антиукраїнській терор, вступив до лав Української військової організації. Щоб уникнути арешту у 1924-1929 рр. був змушений виїхати до Праги, де здобув вищу освіту, а згодом захистив докторат із літературознавства в Українському педагогічному інституті ім. Драгоманова. 3 лютого 1929-го він став делегатом на Конґрес українських націоналістів у Відні. Захід тривав упродовж п’яти днів, були присутні понад 30 делегатів, які представляли в основному еміґрантські українські політичні середовища. Після гострих дискусій делегати прийшли до висновку, що боротьбу за самостійність України має очолити нова сила — «Організація українських націоналістів» (ОУН), якої Олесь Бабій став активним членом. Повернувся на рідні землі і став активно працювати в структурах ОУН.
1932-го він написав знаменитий програмний гімн ОУН «Зродились ми великої години». Ці безсмертні слова патріотичного гімну, визначили напрямок і ритм маршу майбутніх визволителів українського народу.
Того ж року Бабій разом із групою Осипом Бойдуником, Юліяном Вассияном, Євгеном Зиблікевичем, Степаном Ленкавським та іншими опинився на лаві підсудних під час процесу у Львові, де отримав чотири роки позбавлення волі.
Коли Олесь вийшов на волю, він зупинився у Львові, де його й застала Друга світова війна. У вересні 1939 року до Львова ввалилися червоно-большевицькі так звані визволителі. Але незабаром їхнє місце зайняли німецькі нацисти, одні і другі були окупантами. Бабій продовжував свою письменницьку працю. На той час уже вийшли його збірки «Ненависть і любов» (1921), «Шукаю людини» (1921), «Гнів» (1922); поема «Гуцульський курінь» (1927), «Поезії» (1923), «Прамати» (1923), «Під шум Прута» (1923), «За щастя оманою» (1930), «Перехрестя» (1930), «Остання офіра цісареві» (1937), повість «Перші стежки» (1937), «Дві сестри» (1938), «Останні» (1938), «Пожнив’я» (1939), а також публікації в часописах «Діло», «Неділя» і «Дзвони».
В поемі «Гімн землі» автор простежував трактати роздумував над походженням земної кулі, про людську історію, життя та смерть. Він майстерно оперував засобами алегорії та цікавими поетичними парадоксами. У його поетичних творах вдало схрещуються елементи символізму та народної творчості, образ і мелодія зливалися в одну органічну цілість.
Письменник брав активну участь у громадському життю, виступав на конференціях і нарадах, пов’язаних із життям українців як на рідних землях, так і в діаспорі. Співпрацював з різними діячами, зокрема з Романом Купчинським. Їх з’єднували спільні долі і пережите, в них були наближені творчі зацікавлення. Вони однаково боролися за долю України, разом терпіли польський полон і ув’язнення. Обоє перед наближенням большевицького фронту 1944-го еміґрували до Німеччини, перебували у таборах для переміщених осіб у Карльсфельді та Мюнхені, де Бабій займався вчительською працею при таборових школах. А через чотири роки Олесь отримав згоду на подальшу еміґрацію і переїхав до США, де поселився в Чикаґо, а Купчинський — в околиці Нью-Йорка. Принагідно пригадаймо деякі популярні пісні Романа — маршова «Ми йдемо в бій», «Човен хитається», «Як із Бережан до кадри», «Ой чого ж ти зажурився, стрільче молодий», «Зажурились галичанки», «Ой у полі верба», які здебільшого пов’язані з епохою Українських січових стрільців. Обох письменників коло зацікавлень було надзвичайно широке. Їхня творчість перш за все окрилює їхню любов до Батьківщини.
Така доля була тодішньої української інтелігенції, такі велетні, феноменальні мислителі як О. Бабій, Р. Купчинський та інші, котрі непохитно стояли в захисті українства, подалися на еміґрацію. Сильніші характером, котрі залишилися, пішли на розстріл за те, що не погодилися з большевицькою ідеологією, інші потрапили в сталінські концтабори, а дехто пішов на службу завойовника.
Олесь Бабій на еміґрації ні на мить не переставав жити Україною. Його неустанно мучило гамлетівське запитання «Бути, чи не бути Вільній Україні», і він твердо відповідав: «Україна буде вільною!» досить прочитати такі його поезії, як «Жнива» (1946), «Світ і людина»(1947); «Повстанці» (1956), а також збірки малої прози, драматичні твори «Родинна тайна», «Воєнна любов», «Олена Степанівна», його цінну публіцистику та твори для дітей — все це твердий доказ його палких патріотичних поглядів і незламна любов до України. Живучи далеко в чужому оточенні, при зміненому підсонні, письменник ніколи не втрачав української душі. Він зразково зберігав національні почуття та докладав максимум зусиль, щоб українська діаспора не втрачала своєї національної гідності. На різних українських зустрічах поет нагадував: «Не забуваймо свого українського роду і своєї української душі. Бо наша майбутність нерозривно пов’язана з долею українського народу, а це — джерело нашого життя».
На схилі своїх років він уже не міг писати, дуже тряслися руку, але в них тримав завжди книжку і намагався читати та передавати прочитане. На жаль, стан його здоров’я неустанно погіршувався. І надійшов той останній день 2 березня 1975 року. Щоб гідно вшанувати покійного, похорон підготували Олесь Забродський, Богдан Білинський, Михайло Драгомирецький та інші. Після відправи у церкві св. Володимира й Ольги в Чикаґо похоронна процесія (16 машин) вирушила на цвинтар св. Миколая. Коли домовину спускали до гробу, Олесь Заброцький кинув на труну грудку землі з рідного села поета. На могилі залунала пісня «Видиш, брате мій», яка лунала над цвинтарем відлунням тихої журби і туги за померлим. На похороні були присутні письменник Роман Завадович, музикознавцеві, проф. Шуть, знавець церковної музики, проф. Мирон Федорів та інші. На поминках знайомі покійного ділилися спогадами про творчість і життя Олеся Бабія та наголошували, що покійний залишив тривку печать свого духа, який матиме позитивний вплив на розвиток нашого народу.
Після відновлення української державності творчість Олеся Бабія не тільки стає все популярнішою в Україні. 14 березня 1997 року на стіні середнянської школи з’явилася меморіальна дошка з барельєфом славетного земляка. А з нагоди його уродин і дня смерті в школі відбуваються урочисті літературні вечори. Вічна йому пам’ять!

Ярослав Стех

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...