Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, May. 25, 2019

До 115-річчя уродин і 20-х роковин смерті Степана-Мстислава Cкрипника

Автор:

|

Вересень 19, 2013

|

Рубрика:

До 115-річчя уродин і 20-х роковин смерті Степана-Мстислава Cкрипника

Із нагоди не лише ювілею варто зупинитися перед цією визначною постаттю, яка була знана як сильна індивідуальність, як людина, як богослов – високоосвічений, відважний у своїх розумних рішеннях. Він працював серцем, душею й великим розумом для добра Церкви та рідного народу. Можна без перебільшення сказати, що це був титан у нашій українській історії. Степан Скрипник мав відвагу формулювати непопулярні погляди, протиставляючись усьому тому, що було принизливе для українства, і боровся за правду та справедливість. Майбутній Святійший патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав І, у миру Степан Іванович Скрипник у загальноукраїнському значенні, жив повним життям і був за своєю поведінкою унікальною та неповторною людиною. Тому весь український народ пишається цією заслуженою особистістю, яку Україні, мабуть, подарувало саме Небо. Спробуймо ближче познайомитися із цим національно-релігійним велетнем. 

Степан Скрипник народився 10 квітня 1898 року в тодішньому центрі українського культурного життя на Лівобережжі — Полтаві, де минули його дитячі роки. Рід Степана по батькові Іванові виводився з козаків Миргородського полку, а мати Маріанна була рідною сестрою отамана Симона Петлюри.
Із молодих літ у формуванні світогляду Степана велику виховну роль зіграли родинні релігійні традиції. Серед його найближчих родичів було чимало духовних осіб: двоюрідний дядько – священномученик Сильвестр (Ольшевський) – став архієпископом Омським. Загалом сім його дядьків по материній лінії були священиками. Змалку Степан у супроводі батьків відвідував церкви й монастирі Полтавщини, подивляючи мистецтво архітектури, розпису церков і зворушливі богослужіння. У дитинстві він служив у церкві й чудово пізнав релігійні традиції, які стали фундаментом його майбутньої непохитної віри. Під час навчання в середній школі Степан вступив у таємний «Гурток українських середньошкільників у Полтаві», який під керівництвом П. Чижевського, П. Ризенка та Ф. Попадича вів патріотичну роботу серед учнівської молоді. За участь у відкриті пам’ятника І. Котляревському Степан був виключений із школи. Однак уже невдовзі він завершив середню освіту та продовжив навчання у військовій школі прапорщиків у Оренбурзі. Революційні події 1917-го й відродження України захопили магнетично його у свій вир.
У березні 1918-го Степан добровольцем вступив до 1-го кінного полку гайдамаків імені К. Гордієнка, у складі якого брав участь у боях проти червоних кіннотників. У липні того ж року був підступно заарештований німцями разом із С. Петлюрою, просидів у київській Лук’янівській в’язниці понад чотири місяці. Після звільнення знову воював на фронті аж до поранення в березні 1919-го. Підлікувавшись у шпиталі, хорунжий С. Скрипник перейшов на службу до Похідної канцелярії Головного отамана військ УНР С. Петлюри, де працював до 1921 року, тобто до закінчення своєї служби в Українській армії.
На жаль, після зради польською стороною союзного договору з Україною Скрипник потрапив до табору інтернованих у м. Каліші (Польща). Там він серйозно займався культурно-освітньою роботою. А звільнившись із табору, переїхав до Луцька й став працювати серед свого народу. За активну громадсько-просвітницьку діяльність восени 1922 року польська поліція заарештувала Степана й заборонила йому жити на теренах Волині навіть по виході з тюрми. Тоді С. Скрипник був змушений переїхати в Галичину, де почав працювати в коопераційному русі, який тільки народжувався в західній Україні.
Травневий переворот 1926 року в Польщі й прихід до влади Ю. Пілсудського українці сприйняли з надією на покращення. У той час С. Скрипник знову повертається на Волинь і продовжує свою культурно-освітню та релігійну працю. Саме 1929-го Степан скінчив курси у Вільному університеті Варшави й там же продовжив навчання у Вищій школі політичних наук, яку успішно закінчив 1930 року.
У цей період С. Скрипник одружується з галичанкою Іванною Вітковицькою, і в їхній родині прийшло на світ троє дітей: син Ярослав та дві доньки — Тамара й Маріана. Цього ж 1930 року С. Скрипника обрали депутатом до Польського сейму від Волині та Полісся. У сеймі він палко відстоював інтереси українського населення цих територій, яке польська влада намагалася насильно ополячити, руйнуючи православні храми та всіляко утискуючи православних українців. Зав’язав конструктивні зв’язки з іншими українськими депутатами, і разом вони захищали соціальні, національні, освітні права всіх українців, які опинилися під польською окупацією. Працюючи в парламенті, Скрипник одночасно брав участь в українському громадському житті. Він був членом президії Товариства імені митрополита Петра Могили в Луцьку та головою товариства «Українська школа» в Рівному, а також членом інших українських культурно-громадських організацій.
С. Скрипник брав активну участь у церковних з’їздах духовенства, різних нарадах, а також був організатором масових маніфестацій, що відбулися 10 вересня 1933 року в Почаївській лаврі. Націоналістичні польські кола радше підтримували московські чорносотенні сили, щоб у їхньому володінні залишилася лавра, і не допускали до зміцнення українських Церков. Із таким становищем не мирився Скрипник. Він організував протести й по дві-три тисячі паломників за раз провадив на захист Почаївської лаври. Коли польський санаційнний уряд військово-каральними загонами пішов у липні 1938-го в дикий наступ на Холмщину та Південне Підляшшя, то зруйнував 91 церкву, десять каплиць, 26 домів молитви — разом 127 святинь. Крім того, три церкви було передано римо-католикам, а чотири храми – перетворено на морги на Холмщині та Підляшші. У той час Скрипник виголошував один за одним протести у своїх промовах у польському сеймі, засуджуючи насильне окатоличення православних українців. У цих виступах Мстислав не був самотній – різко виступав проти свавілля митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, який мав серед українців високий авторитет.
Варто підкреслити, що напередодні вибуху німецько-польської війни Скрипник мав відвагу заявити в сеймі, що українці не мають підстав проливати кров за Польщу, яка впродовж двох десятиліть була для українців мачухою. За дев’ять років роботи в парламенті С. Скрипник виголосив близько 20 промов, які стосувались українського питання, розвитку освіти, церковних проблем тощо. За цей час він став зрілим, досвідченим політиком, що згодом допомогло йому в боротьбі за відродження та розвиток помісної Української церкви.
Під час німецької окупації 1941року С. Скрипник очолював організацію допомоги та милосердя під назвою «Український допомоговий комітет». 1 вересня 1941-го в місті Рівному відбулося перше засідання Української ради довір’я Волині — громадського органу самоуправління на чолі зі С. Скрипником. До складу управи ввійшли визначні діячі, серед яких – відомий письменник У. Самчук, провідні діячі ОУН( б) Ростислав Волошин, Омелян Грабець, Сергій Качинський і інші. Того ж дня на засіданні Української ради довір’я на Волині створено «Тимчасову адміністрацію Української православної церкви», яку очолив архієпископ Полікарп (Сікорський). Відтоді Степан повністю віддається праці на релігійній ниві. Він досконало розумів, що Церква є верховною формою не тільки релігійної моралі, а також синтезою нації. Вона завжди відігравала одну з найважливіших ролей і ідентифікувалася з нацією. Зрештою, недарма кажуть, що нація без релігії гине, а Церква мусить служити нації. Зате обов’язком Церкви було, є й завжди буде необхідність дбати про розвиток і досконалість нації.
Був то складний і, водночас, напружений період у житті українців. 19 жовтня 1940 року на Холмському соборі Іван Огієнко був висвячений під ім’ям Іларіон) єпископом Холмським і Підляським, а наступного дня в Холмському соборі архієрейською хіротонією було найменовано Огієнка митрополитом. Між Іларіоном і Скрипником зав’язалася дуже корисна співпраця. Богослови виголошували сотні змістовно-виховних релігійно-патріотичних проповідей, багато з яких було надруковано, інші розійшлися в рукописних списках.
При Холмській єпархії було засновано друкарню й видавництво, а також велику єпархіальну бібліотеку, що налічувала десятки тисяч томів. Головний напрямок праці відбувався під гаслом: «Служити Народу — то служити Богу, і навпаки!» У Холмсько-Підляській митрополії було введено українську мову у Богослужіння, і на цій підставі зростала національна свідомість холмищан. На жаль, родину Скрипника навідало страшне лихо. Після вступу радянських військ до Львова за нез’ясованих обставин загинула його дружина Іванна. Він вирішив не одружуватися удруге, сам піклувався про дітей, а відтак постановив повністю присвятити себе Богові.
Степан Скрипник був висвячений на ієрея у квітні 1942-го, згодом постригся у ченці під іменем Мстислав, а 14 травня 1942 року, згідно з рішенням Собору УАПЦ у Кафедральному соборі Андрія Первозваного в Києві хіротонізований на єпископа. Відтоді він займається оздоровленням УАПЦ всієї української території, звільненої від більшовицької окупації. Єпископ Мстислав відвідує найважливіші осередки: насамперед на Переяславщині, потім – рідну Полтаву, Кременчук, Лубни, Хорол, Харків і інші центри Лівобережжя. Усюди знаходить священнослужителів, так потрібних після більшовицького спустошення, відправляє врочисті Богослужіння, на яких виголошує патріотичні проповіді для підняття духу вірних.
У Харкові, під час Надзвичайного великого з’їзду, у Свято-Покровському монастирі відправляв Мстислав урочисту службу Божу, на якій відбулося поєднання з УПЦ митрополита Феофіла Булдовського, що дивом вижив під час більшовицького панування.
Однак активність єпископа Мстислава не подобалася німецькій владі, і 24 серпня 1942-го йому було заборонено перебувати на теренах Київщини. Щоб уникнути арешту, владика виїжджає на Волинь. У жовтні 1942 року єпископ Мстислав бере участь у Соборі єпископів УАПЦ у Луцьку, який через заборону німецької влади проходив нелегально. Тоді було підписано «Акт поєднання» між представниками Автокефальної й Автономної церков. Цей акт — важливе досягнення УАПЦ під німецькою окупацією, а одним із його творців був владика Мстислав. Однак це об’єднання не було до душі німцям, і вони почали репресії проти авторів цього документа. Найбільший гнів німецької влади звалився на єпископа Мстислава, якого вважали ініціатором об’єднання Церков. Тому, не подаючи причини, 12 жовтня 1942 року німці його заарештували. Тримали в ув’язненні в Чернігові, у Прилуках, у Києві, навіть погрожували смертю. Пережив єпископ Мстислав муки в гестапівських тюрмах. Був момент, коли 1943-го його посадили до камери смертників у Києві.
Завдяки клопотанню духовенства у квітні 1943-го єпископа Мстислава було звільнено з в’язниці київського гестапо за умови, що він не буде відправляти служби Божі та не виголошуватиме проповідей. Із наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає до Галичини, а згодом – до Польщі, де пробув до весни 1944 року. Там за дорученням митрополита Полікарпа в червні 1944-го єпископ Мстислав організовує евакуацію українських душпастирів і їхніх родин у Західну Європу. Ішлося про чималу групу українців, близько 700 осіб,
у тому числі десятьох православних єпископів, 150 священників, 30 із яких були греко-католицькими. Разом із ними Мстислав 1944-го еміґрував на Захід. Його подальша архіпастирська діяльність у 1944-1950 рр. була пов’язана з організацією церковного життя православних українців діаспори в Німеччині, Франції та Канади. 1950 року він переїхав із Канади до США, очолив УПЦ у цій країні — спочатку як архієпископ при митрополиті Іванові Теодоровичу, а після його смерті 1971-го став митрополитом УПЦ у США з приєднаними до неї єпархіями в інших країнах української діаспори. 1947 року Мстислава було обрано на Північноамериканському континенті першоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького й усієї Канади. З 1949-го владика очолив УПЦ в Америці та добився об’єднання з єпархією архієпископа Іоанна (Теодоровича) на Соборі в Нью-Йорку. Того ж року владику Іоанна було обрано митрополитом УПЦ у США, а Мстислава – заступником митрополита та головою Консисторії. З 1969 року Мстислав очолював УПЦ у США, а також у Європі й Австралії.
На увагу заслуговує той факт, що 1963-го і 1971 року Мстислав зустрічався з Константинопольським патріархом, у якого він домагався повернення УПЦ тих прав, якими вона користувалась до 1686-го — екзархату в складі Константинопольського патріархату. Починаючи з 1970-х рр. владика Мстислав виступав на захист українського священика, радянського політичного в’язня о. Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира), який демонстративно вийшов з ієрархії Російської православної церкви й оголосив про перехід до УАПЦ. Підтримував патріотичний рух в Україні та боровся за звільнення з тюрми політичних в’язнів. На релігійному полі владика видавав молитовники, матеріали до церковного співу, журнал для дітей «Церква і народ», богослужебні книги тощо. Серед багатьох досягнень владики слід відзначити й те, що він створив центр у Баунд-бруці біля Нью-Йорка, де збудував «Український Єрусалим», або «Український пантеон». Відтоді тут постав осередок усього життя Української православної церкви США. Сюди було перенесено консисторію й інші духовні установи. Ще в 1950-х рр. у Баунд-Бруці постав величний храм — Церква-пам’ятник, біля якої було відкрито православний цвинтар, де знайшли вічний спочинок визначні українські діячі А. Левицький, Н. Городовенко, М. Степаненко, С. Лазуренко й інші. До комплексу також увійшли музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, тут розмістилася Українська православна семінарія тощо.
Дозволю собі нагадати цікавий епізод, який я із зворушенням пережив. Блаженійший Мстислав 20 серпня 1987-го брав участь у відзначенні 75-річчя «Пласту». Торжества проходили на пластовій оселі в Ґрафтомі (провінція Онтаріо). На цій зустрічі у своїй проповіді владика Мстислав виголосив пророчі та непомильні слова щодо розпаду тюрми народів СРСР. При тому Блаженний Мстислав там порушив низку інших проблем. Крім того він звеличав митрополита УГКЦ Андрея Шептицького та надзвичайно високо оцінив майбутнього патріарха-мученика УГКЦ Йосифа Сліпого. Як приклад він наводив мужність УГКЦ, яка перетривала жорстоко-брутальну московсько-комуністичну неволю та вкінці цілковиту ліквідацію 1946 року, але завдяки героїчному духовенству та вірним Церква вистояла й не здалася.
«Якщо всі наші Церкви будуть такими сильними духовно й об’єднаними, — сказав Скрипник, — тоді також буде такою сильною незалежна українська держава, яка вкоротці постане». Уже у відродженій українській державі 1990 року митрополит Мстислав спрямував всі свої сили та досвід на відновлення УАПЦ в Україні. 1990-го на Помісному соборі УАПЦ у Києві 92-річного митрополита Мстислава обирають першим патріархом Київським і всієї України.
Так судилось, що саме цій уже літній, немічній фізично, але сильній духовно людині довелося очолити перше в історії України патріарше управління Православною церквою. Із дивовижною енергією патріарх Мстислав на схилку свого життя взявся за справу відродження Української православної церкви та зміцнення суверенної української держави. За три роки патріарх вісім разів відвідав Україну, і цей факт свідчить сам за себе. Мстислав двічі побував у рідному місті. Після десятиліть розлуки Полтава двічі зустрічала свого вірного сина в травні 1991-го й у грудні 1992 року. У місті дивом зберігся батьківський будинок владики, якому – понад 200 років. Зараз там розташований Меморіальний музей святого патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника.
Мстислав — це справді одна з найвидатніших постатей у історії України. Хоча безбожницька Москва всіма можливими заходами й намагалася очорнити його високий церковно-національний авторитет. Совєтська пропаганда десятиліттями прозивала його «петлюрівсько-шляхетсько-гестапівським годованцем» і «буржуазно-націоналістичним зрадником». Усупереч цій брутальній пропаганді, народ прозрів і цінує високо патріарха Скрипника як духовного лідера нації. Він був вірним сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові та його Церкві. Це – людина безмежної щирості та доброти, немов біблійний Мойсей, його віра ґрунтувалася на незламній силі духу, відданості та витривалості.
…Сучасна Україна зараз перебуває в дуже критичній ситуації: державою керує промосковський президент Віктор Янукович, який тоталітарними засобами правління виразно прямує до ліквідації нашої державного суверенітету та створення колоніального стану повної залежності України від Москви. Дуже прикро, що країна не зуміла за 22 роки незалежности сформувати повноправну, свідому, політично зрілу українську націю, яка стала би солідною підвалиною нашої державності. У церковному житті диверсію перепровадить Московський патріарх Кирило (Гундяєв), налаштований відродити колишню Російську імперію. Що гірше — українські православні Церкви ще й сьогодні не можуть поєднатися, надіються на поміч чужих церковних центрів, які нас не лише не поєднують, а ще більше розділяють. А вже найбільше розчаровує те, що представники сучасної влади в Україні відкрито діють проти тих Церков і духовенства, які стоять на підвалинах українства. Єдиний патріарх УПЦ КП Філарет добре зрозумів слова Ап. Павла, глава 5;18, де сказано: «Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо неволі!» Ці слова зобов’язують до дій як світський, так і церковний провід і всіх громадян, які хочуть жити повноцінним життям на українській землі.
Китайська мудрість каже: «Якщо народ єдиний, його не перемогти», «Якщо в трьох є спільна мета, вони й глину на золото перетворять, якщо мета різна — і золото перетворять на глину». На нашому життєвому шляху стоять величезні випробування. Уся наша історія переповнена боротьбою зі зовнішніми та внутрішніми ворогами. І ми схиляємо голови перед Святійшим патріархом Скрипником, який своєю копіткою працею довів світові незборимість українського народу, що прагне жити за ідеалами справедливості та гуманізму. Помер блаженної пам’яті Святійший патріарх 11 червня 1993-го, на 96-му році життя, у м. Грісбі (Канада), а похований у Бавнд-Бруці (штат Нью-Джерзі, США). Величезна й незламна духом постать цього вірного сина нашого народу повинна посісти належне місце серед плеяди видатних українців, яких подарувала Україні Божа благодать.
Вічна йому пам’ять!

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...