Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Jul. 22, 2017

До 110 років від народження і 20 років від дня смерті Людмили Морозової

Автор:

|

Липень 06, 2017

|

Рубрика:

До 110 років від народження і 20 років від дня смерті Людмили Морозової

Життя Людмили Морозової — це ніби гра долі, в якій поєдналися радість і журба, добро і зло, любов і ненависть, слава і забуття. Так про неї писала Тамара Скрипка. Народилася Людмила 6 липня 1907 року в Києві. Її мати Тетяна походила зі шляхетної родини Зарембів із Полтавщини. Батько також народився в Україні, та його дід був німцем, а бабуся — француженкою. Людмилу й її нерідну сестру Анастасію виховувала мама. Про батька Людмила згадувала вкрай рідко. Відомо лише, що за фахом він був адвокат, колекціонував мистецтво, а в часи Гетьманату належав до оточення гетьмана Скоропадського, за що був розстріляний більшовиками.
1912-го Людмилу віддали в одну з найкращих шкіл Києва — жіночу гімназію Дучинської, яку 1919 року перейменували в 56-ту трудову школу, яку дівчина закінчила 1924-го. У гімназії викладала відома вчителька історії Наталія Полонська-Василенко. Між ученицею та вчителькою склалися дуже теплі взаємини. Людмила обожнювала свою Полонську, а коли вони розійшлися, їх єднало миле жіноче листування.
Професійну мистецьку освіту Морозова здобула у Київській художньо-індустріальній школі (1925-1927) та Київському художньому інституті (1928-1931). Роки навчання в цих мистецьких закладах припали на добу українського культурного відродження, яке недовго тривало в більшовицькій дикій займанщині.
Перші роботи мисткині у 1920-1930-х рр. вражали досконалістю імпресіоністської творчої манери. Вона любила творити гарні картини, які викликали естетичне задоволення. Однак більшовицька влада вимагала від мистецтва творити його під ідеологічні диктат більшовицької імперії. Треба було славити радісні радянські зміни. Було запроваджено так званий соціалістичний реалізм, який диктував як малювати і що малювати.
На тому тлі в мистецькій душі Людмили стало наростати творче роздвоєння, де є справжнє мистецтво, а де мистецтво для політики. Неустанна напруга, варварство, арешти, нищення передових людей науки, руйнування культурно-архітектурних цінностей викликало непокій.
Морозова невимовно пережила руйнацію та нищення святині Михайлівського Золотоверхого собору. Вона навіть намагалася рятувати залишки мозаїк, фресок та ікони, які більшовицькі варвари руйнували. Щовечора після роботи вона зі своїми однодумцями ходила та збирала шедеври людського мистецтва. Саме тоді інтелектуальне життя в Україні затиснули щільним зашморгом і не дозволяли стати на його захист освіченим особистостям. Зникали найвизначніші постаті, друзі, знайомі, руйнували те, що наше життя творило красивим і достойним упродовж століть.
У 1937-1938 рр. Людмила опинилася у складі археологічної експедиції у Сванетії. Після повернення з Вірменії поїхала у село Кирилівку на пленер і жила у родині Харитона Шевченка, племінника Тараса Григоровича. Свої роботи, створені в Кирилівці, Морозова присвятила 125-річчю з дня народження Кобзаря. У страшні роки сталінського терору мисткиня також була у розстрільних списках НКВД, однак доля дарувала їй рідкісний шанс уникнути репресій. І в серпні 1943-го вона разом із матір’ю залишила місто, де народилася, де пройшли роки її молодості, де пережила голод 1921, 1932-1933 рр. і воєнне лихоліття 1941-1943 рр. Спочатку виїхала до Львова, де долучилася до мистецького життя. На жаль, їй довелося назавжди попрощатися з Україною і переїхати на захід. Шлях на чужину пролягав через Берлін, Дрезден, Карлсбад, Пілзень, табори для переміщених осіб, Ашафенбург і Берхтенсгаден. З собою везла багато своїх картин. Під час бомбардування Дрездена пропало понад сто її полотен довоєнного періоду та на горе мисткині наприкінці 1950 року померла її мама. 1951-го вона переїхала в Нью-Йорк. Упродовж 22 років Людмила викладала живопис і рисунок в американській мистецькій школі. Належала до Літературно-мистецького клубу в Нью-Йорку, який належав Об’єднанню мистців українців Америки. Та чужина не давала повного вдоволення.
Морозова була вродливою стрункою жінкою, з русявою косою, мрійливою та безмежно залюбленою в природу, з якої черпала красу для своїх картин. Прекрасна її картина великого формату — кобзар-бандурист сидить над Дніпром. Це своєрідне уособлення української вічної традиції. В картині «Полтавщина» блакитне небо з білосніжними хмарами віддзеркалює радість і тепло української землі. У її творах дуже часто з’вляються квіти, вони немов живі та свіжі. Всі портрети глибоко проникають у психологію людини. Промовистий її портрет жінки, який дозволяє пізнати душу, погляди й унікальну індивідуальність мисткині. Ця картина залишає дуже сильне враження — більшовицькі бандити забирають збіжжя в убогої матері з маленькими дітьми. Страх дітей перед катами ілюструє епоху Голодомору в Україні та ряд інших картин, що віддзеркалюють природу і життя в Україні.
Людмила була релігійною жінкою, але й любила до безтями тварин, яких намагалася годувати і ними насолоджуватися. У важкі хвилини зневіри вона писала Н. Полонській-Василенко: «Боже мій! Намагаюся ніколи не задумуватися, що сталося з нашим життям. Але я не нарікаю. Я дякую Господу Богу за кожну мить і кожну хвилину, за все… Живу спогадами, і моє щастя, що навіть у холод я волію бути в своїй хаті одна… Тут мені здається, коло мене є всі мої близькі і рідні. Тут можу малювати, молитися, думати» Або: «Весь час у сні бачу Київ і рідних, уже майже всіх неживі. Постійно думкою і душею літаю до Києва».
Морозова матеріально допомагала тим, хто повернулися в Київ після заслання. Більше десяти років листувалася і надсилала дарунки сліпому Раю Рєпіну, внукові Іллі Рєпіна, котрий залишився самотнім і був прикутий до шпитального ліжка в Регенсбурзі.
А 8-22 січня 1956 року в Українському літературно-мистецькому клубі, що розмістився на другому поверсі будинку на розі Дев’ятої вулиці і 2-ї авеню на Мангеттені відбулася перша виставка Людмили Морозової спільно зі скульптором Сергієм Литвиненком. Її творчість репрезентували 122 картини. Художник і мистецький критик Л. Кузьма вважав цю виставку ретроспективною, оскільки тут були роботи, привезені художницею ще з України. Головна тема картин Людмили Морозової — краса України.
Журналіст І. Кедрин переконливо писав, що після передчасної смерті М. Кричевського саме Л. Морозова стала найкращим представником імпресіонізму. Перелік групових і персональних виставок мисткині — вражаючий, гідне подиву й її працелюбство. Щороку художниця готувала по одній-дві виставки, здобуваючи все більше прихильників своєї творчості у США, Канаді й Європі.
1962 року Людмила придбала у Гантері (штат Нью-Йорк) будинок із одним акром землі та ділянкою лісу. Там створила затишне чарівне місце, яке назвала «Київським раєм». Там мріяла поставити капличку, але кімнату, город і домашнє довкілля спорудила на зразок підкиївської вілли. Тут плекала багато кольорових гарних квітів, яблунь і завела цікаву унікальну городину, створила прекрасні стежинки в городі. Тут її відвідували численні знайомі та друзі. В цій атмосфері Людмила створила від більше 300 полотен. Влаштувала великі виставки своїх картин. Продавши близько 150 робіт, здійснила вимріяну з дитинства подорож у Грецію — країну сонця та «неземної краси». Греція вразила Людмилу Морозову дивовижною красою мозаїк і фресок у церквах візантійської культури. Захоплена природою та культурою цієї країни, художниця жила там взимку та навесні 1965-1966, 1976-1977, 1984-1985, 1987-1988 рр. Навіть мріяла оселитися на острові Санторіні, де було багато церков і монастирів. «Живу ще цілком Елладою. Ця природа мисткині нагадувала її незабутній дорогий Київ. Весь острів засіяний церквами. Вважаю свою подорож до Греції дивом і дякую Богові за цей дар.
Аж тут СРСР став поступово розпадатися. Людмила душею хотіла повернути до свого улюбленого Києва — хоча б умерти на цій Шевченківській землі.
Російськомовна газета «Новое русское слово» вже тоді займалася пропагандою, називаючи Морозову росіянкою. Людмилині спростування, що вона «є українським малярем, що до кінця свого життя розділить участь свого народу, особливо в нещасті, і ніколи не вибрала б собі кращої долі» не давали належного результату. Зрештою донедавна цим грішили навіть українські науковці.
Переїхати на острів Санторіні, що так нагадував Київ із його церквами, художниці не судилося, і свою життєву дорогу вона завершила в Гантері 1 березня 1997 року. Ще за життя Людмила Морозова зробила заповіт поховати її прах на Байковому цвинтарі біля рідних і друзів. Але ця заповітна мрія не здійснилася — тіло художниці похоронене на цвинтарі у Берківцях біля Києва. Вічна їй пам’ять!

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...