Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 20, 2017

До 110-річчя від дня народження Григорія Бажула

Автор:

|

Січень 28, 2016

|

Рубрика:

До 110-річчя від дня народження Григорія Бажула
Григорій Бажул зі своєю дружиною Людмилою

Григорій Бажул зі своєю дружиною Людмилою

22 січня ц. р., якраз у День Соборності України минуло 110 років від дня народження Григорія Бажула. Майбутній бандурист народився 22 січня 1906-го в Полтаві, а свій земний шлях закінчив в австралійському Сиднеї 17 жовтня 1989 року, так і не дочекавшись здобуття Україною незалежності, про що мріяв усе своє життя.
Дослідникам історії української бандури та кобзарства наш земляк відомий першим своїм дописом «Про бандуру» у «Новій Україні» від 25 грудня 1942-го в окупованому німцями Харкові. Крім дописів до цього часопису Григорій виступав на Слобідщині як бандурист-соліст, його сценічним псевдом було «Келеберда». Це він разом із Леонідом Гайдамакою пробував створити капелу бандуристів у Харкові в часи війни, друкував статті в інших виданнях, в яких згадував про знущання та переслідування совєцькою владою українських культурних діячів, писав про тотальне знищення московськими большевиками кобзарів і бандуристів у 1930-х рр.
Після переїзду разом із своїми батьками з Полтави до Харкова 1911-го та здобуття агрономічної освіти юнак зацікавився кобзарським мистецтвом. Поштовхом стала почута гра сліпого кобзаря Павла Келеберди. Згодом Григорій записався до класу бандури Гната Хоткевича при Харківському музично-драматичному інституті. Долі обох кобзарів — вчителя Гната Хоткевича та його учня Григорія Бажула — подібні. Гнат за участь у керівництві політичним страйком 1905 року зазнав переслідувань і в січні 1906-го був вимушений переїхати в Галичину, де оселився спочатку у Львові, а потім — у Криворівні. 1912 року він оселився в Києві, де знову долучився до літературного та мистецького життя, а в лютому 1913-го став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя», продовжував концертувати з бандурою з серіями концертів «Вечір бандури» та читати лекції.
До большевицької окупації України і Гнат Хоткевич, і Григорій Бажул поставилися з великою недовірою та пересторогою. У 1920-1928 рр. Гнат викладав українську мову та літературу в Деркачівському зоотехнікумі на Харківщині, згодом у Харківському музично-драматичному інституті проводив клас бандури, а у 1928-1932 рр. став художнім керівником Полтавської капели бандуристів. Незважаючи на важку травму (потрапив під потяг 1934-го) Гнат Хоткевич був заарештований й особливою трійкою УНКВД по Харківській області 29 вересня 1938 року засуджений до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації». Вирок виконали вже незабаром — 8 жовтня.
Думається, що не випадково Платоніда, дружина Гната Хоткевича, передала на збереження рукописи свого чоловіка на зберігання саме Григорію Бажулу. З наступом Красної армії Григорій Бажул переїхав до Західної України, де виступав у складі ансамблю з українським поетом-модерністом і бандуристом, лікарем за фахом Зіновієм Штокалком (Бережаном), котрий написав пізніше «Підручник гри на бандурі» та «Кобзарський підручник».
Григорій Бажул еміґрував до Австралії 1948 року, там він став основоположником кобзарських колективів, створивши Ансамбль бандуристів імені Гната Хоткевича та школу гри на бандурі в Австралії. Згодом написав і свої дослідницькі праці «Кобзарське мистецтво в Австралії» (газета «Вільна думка» від 21 грудня 1969-го), «Альфа і омеґа мистецької одиниці в Сіднеї» (журнал «Бандура» № 13-14 за 1985 рік) та «З бандурою по світу» («Бандура» № 9/10 за 1984 рік). Однією з найцікавіших є його ґрунтовна праця «Гнат Хоткевич», що з’явилася в альманасі «Новий обрій» № 2 за 1960 рік, який виходив у Мельбурні.
Бандура Бажула роботи видатного австралійсько-українського майстра, уродженця селища Нові Санжари на Полтавщині Федора Деряжного, зараз зберігається в музеї кобзарського мистецтва в Переяславі-Хмельницькому, де також зберігається портрет бандуриста роботи його дружини, акторки та малярки Людмили Бажул.
На чужині Григорій і Людмила Бажули стали меценатами Рідного шкільництва. Чоловік разом із Федором Деряжним закликали активно інформувати Захід про стан життя в Україні та про неймовірні утиски, що їх терпів наш народ. Родина Деряжних на кораблі Goya з незначними пожитками та двома бандурами прибула до Австралії 1950 року. Однак, прискіпливі австралійські митники конфіскували другу бандуру імміґранта. Заохочений дружиною Марією, Федір почав виготовляти свої знамениті бандури вже з австралійських порід дерев для потреб українських бандуристів у Мельбурні, для Григорія Бажула у Сіднеї, а також для інших виконавців.
У 1950-х рр. на українських імпрезах та академіях маестро Деряжний часто виступав зі своєю бандурою та виконував власні композиції «Круча» та «Гомоніла Україна», також наш земляк захоплювався поезією. З 1966-го він почав працювати над бандурою нового типу, на якій поставив цілком пряму «обичайку». Цим новим типом бандури та виконанням на ній пісні «Ой Морозе, Морозенко» Федір заохотив до пісні та бандури свого сина Петра. З часом почала грати також й донька Ліда й уже 1971 року тріо бандуристів Деряжних виступило на телебаченні Ньюкасла в ході проведення концерту, присвяченому 20-літтю поселення в Австралії еміґрантів із Європи. 1979 року бандурист створив коротку програму для державного телебачення про свій спосіб конструювання бандури. З початком українського організованого життя в Ньюкаслі Федір став головою Спілки визволення України, й як довголітній член православної парафії Святого Василя в Ньюкаслі, склав першу пожертву на спорудження приміщення цієї православної церкви, де довгі роки виконував обов’язки члена контрольної комісії.
Як писав часопис «Вільна думка» Товариства збереження Української історичної спадщини в Австралії, «старші роки, пережиті муки відбилися на його здоров’ї», помер уродженець полтавського містечка Нові Санжари Деряжний 29 квітня 1982 року у лікарні австралійського міста Ньюкасл і був похований на українській секції сиднейського цвинтаря. Заходами Ніни Денисенко власну бандуру майстра, яку він привіз із Німеччини, купив австралійський уряд і поставив у відділі музичних інструментів у Технологічному музеї Сиднея.
Гідним продовжувачем патріотичної та мистецької справи Григорія Бажула, родин Китастих і Деряжних є український бандурист, дослідник кобзарства, композитор, дириґент Віктор Мішалов, батько котрого походить із села Березоточа поблизу Лубен на Полтавщині, й який свого часу закінчив музичний факультет Сиднейського державного університету, Сиднейський педагогічний інститут, а 1970 року вивчав гру на бандурі у Петра Деряжного та Григорія Бажула. На стипендію Австралійської ради мистецтв музикант побував у Північній Америці у П. Гончаренка, Г. Китастого, П. Китастого, В. Ємця та Л. Гайдамаки.
Ідучи непростим творчим шляхом свого тата, 1968 року Петро Деряжний став членом Ансамблю бандуристів імені Гната Хоткевича в Сиднеї, керівником якого тоді був Григорій Бажул. За короткий час Деряжний-молодший опанував харківський спосіб гри на бандурі та з батьком і сестрою виступав у тріо бандуристів, відтак став заступником керівника ансамблю сиднейських бандуристів і вчив нових членів ансамблю. В ансамблі Петро підпорядкував усі бандури до належного звуку так, як навчився від свого знаменитого батька. 1969-го за його ініціативи ансамбль дав свій перший самостійний концерт у Воллонґонзі на честь Тараса Шевченка. Ансамбль виконав пісню «Край Козачий», і це була одна з перших його композицій.
Петро Деряжний і його дружина Ніла часто виступали на радіо, телебаченні, фестивалях і концертах. Маестро опрацював велику кількість українських пісень для голосу, харківський і чернігівський стилі гри на бандурі. Серед нового покоління бандуристів він став першим в Австралії, хто виконав старовинні козацькі думи, а також написав музику для поеми Кучугури Кучуренка «Про Симона Петлюру» та кілька пісень на слова українських поетів в Австралії.
Пізніше подружжя Деряжних співало у хорі «Боян», а 1983 року на прохання членів хору Петро став його дириґентом. У п’яту річницю від смерті Володимира Івасюка (1984) він узяв участь у заснуванні Українського народного ансамблю імені Івасюка в Сіднеї та став його дириґентом. Колектив записав на платівку кілька пісень Івасюка у його хоровій обробці й оркестровці, уклав і гармонізував кілька музично-хореографічних монтажів на українську народну тематику та багато сучасних українських пісень для молодих голосів у супроводі народних і класичних інструментів. 1986-го Петро став дириґентом жіночого ансамблю «Суцвіття», з яким дав кілька концертів у Канберрі, Воллонґонґу, Ньюкаслі та мав чисельні виступи на Сіднейському фольклорному фестивалі й українських імпрезах та академіях.

Олександр Панченко

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...