Новини для українців всього свту

Saturday, Feb. 22, 2020

До 100-років від дня народження Миколи Лукаша

Автор:

|

Грудень 25, 2019

|

Рубрика:

До 100-років від дня народження Миколи Лукаша
Микола Лукаш

Феномен Микола Лукаш — віртуозний перекладач із понад 20 мов світу, котрому був властивий пошук адекватної оригіналу української лексики, лексикограф, літературознавець. Відтворив із високою художньою досконалістю шедеври світової літератури. Дослідники його творчої зазначали, що такі, як Лукаш, народжуються раз на кілька століть і з ним, як із поліглотом, міг позмагатися хіба що Агатангел Кримський.
Микола Олексійович Лукаш народився 19 грудня 1919 року в «краю солов’їних симфоній» лівобережного Полісся, здавна славетному своїми чудовими рушниками сіверському містечку Крилевець (тепер — Сумської області) в сім’ї Олексія Яковича і Василини Іванівни. Свої лінгвістичні здібності виявляв змалку. Ще в дитинстві засвоїв ідиш, а якось утік із циганами, й буквально за кілька днів навчився їхньої мови. В семирічці опанував французьку, німецьку й англійську мови.
18-річний Микола вступив на історичний факультет Київського університету, підпрацьовував перекладачем в Архіві давніх актів. Сподобалася Миколі однокурсниця Фаїна, напівєврейка-напівгрузинка, запросила його до себе. А бабуся їй на ідиш: мало нам твого тата-грузина, ще цей гой! Лукаш відповів давньоєврейською, потім на ідиш. Бабуся остовпіла, а він гордо пішов геть. Одеситка Олена Біличенко вразила парубка так, що готовий був одружитися, але вона просто сміялася. Це так вплинуло на вразливого Лукаша, що він узяв академічну відпустку, викладав у школах Київщини. Поновився в університеті вже на філологічному факультеті. Більше ніяких експериментів із коханням.
Лукаш віддався перекладу «Фауста» Ґете. Жив на стипендію і свої невеликі заробітки. В архіві стародавніх документів вишукував папери, дотичні до Коліївщини, переписував їх і перекладав українською з польської та латини. Мало не задарма готував ці матеріали для Костя Гуслистого: той саме працював над книгою про Коліївщину. Зароблені кошти Микола Лукаш повністю витрачав на книжки.
У 1930-ті рр. букіністичні крамниці були заповнені «конфіскатом» засуджених письменників і науковців. Цінні книжки продавали за копійки, адже продавці не дуже тямили у вартості тих книг. Зате Микола знався на них чудово: зібрав усі десять томів «Історії України-Русі» Михайла Грушевського, «Исторические монографии» Миколи Костомарова, «Описание старой Малороссии» Олександра Лазаревського, твори Михайла Максимовича.
З початком війни Миколу погнали копати шанці довкола Києва. Потім був Харків, звідти пішки до Кролевця. Підчас авіанальоту отримав страшне поранення йому пошкодило ногу. І нова леґенда: до хати важко пораненого 22-річного хлопця зайшов офіцер-угорець і сказав, що недовго тому залишилося мучитися від гангрени. На що Микола відповів йому рідною мовою. Вражений офіцер допоміг Лукашеві з лікуванням.
Після одужання Микола працював перекладачем у місцевій комендатурі, допомагав утікачам із примусових робіт. З поверненням радянських військ Лукаша мобілізували до війська на аеродром у Харкові, там зазнав другого поранення. Після одужання став викладати англійську та німецьку в Харківському педінституті іноземних мов та сільськогосподарському інституті. Страшенно переживав, що втратив переклад «Фауста» і відновив над ним роботу. Це був найталановитіший переклад України, який вийшов друком 1953-го.
Наступний Лукаша великий успіх — 660-сторінковий «Декамерон» Боккаччо, перекладений з оригіналу. 1956 року він став членом Спілки письменників України (СПУ). Тричі Лукаша висували на здобуття Шевченківської премії і тричі його кандидатуру відхиляли. Понад те він переклав понад тисячу видатних творів світової літератури із 20 мов.
1958-го Микола повертається до Києва, працює в журналі «Всесвіт». Як згадує його небога Валентина, дядько завжди одягався дуже скромно, а обідати ходив до ресторану «Інтурист», бо тільки там міг чути чужу мову від самих іноземців, адже за кордон його не випускали. Через це навіть премію, яку німці присудили Лукашеві за найкращий переклад «Фауста», не зміг забрати
1973 року Лукаш одержав однокімнатну квартиру на вулиці Суворова. Усі меблі залишив безкоштовно сусідці.
Із собою взяв лише картотеку, письмовий стіл, кабінетний столик, книжки і друкарську машинку. З кухні зробив книгосховище. Попросив викинути газову плиту і засів за переклад «Дон Кіхота». З роками йому все дужче дошкуляв ревматичний біль у руках, не дозволяв тримати пера, друкувати на машинці. Але незважаючи на те, у березні 1973-го, одразу після засудження Івана Дзюби за книгу «Націоналізм чи русифікація?» перекладач звернувся з листом до голови президії Верховної Ради УРСР: «У зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича, прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання (5 років концтабору та 5 років спец поселення». За це його вигнали з СПУ.
20 років інтелектуал не міг друкуватися, не мав стабільного заробітку. Цей метод «приборкати вимушеним жебрацтвом» поліглот називав «злукашінням», до якого вдається кожен режим. Два десятиліття ерудит світової слави носив на барахолку безцінні книжки, ходив голодним. Нерідко його «випадково» зустрічав Григорій Кочур із Чернігівщини, запрошував почаркувати. Микола належну йому частку горілки виливав у фужер, примовляючи: «Ми з тобою не п’яниці, цяпати чарками нам не годиться».
Окремі впливові письменники на чолі з Олесем Гончарем вдавалися до можновладців, щоб якось полегшити долю Лукаша. 1987-го йому привернули членство у СПУ і лицар слова продовжив свої переклади. Все життя збирав матеріали для словника «Моя матюкологія», казав, що для означення жінки інтимної професії добрав 286 синонімів. Запам’ятався його козацький вислів «пане-брате» як переклад Herr Bruder в устах героїв «Фауста». Завдяки Лукашеві далекі герої Сервантеса чи Гейне розмовляють багатою українською мовою.
Його духовними друзями були українські діячі дисидентського руху, котрі розуміли його, а він їх. Лукаша цікавила літературна класика, а також іронічна, грайлива, жартівлива та фантастична творча тематика, в якій обов’язково з’являвся диявол і мотив спокуси, балансування на межі Божественного та пекельного.
З початком 1980-х рр. твори Миколи Лукаша знову стали друкувати, однак формальної реабілітації, не кажучи вже про визнання, він не отримав. В цій атмосфері його невгомонне раніше творче натхнення поступово згасає. Маестро тричі висували на здобуття Шевченківської премії, проте щоразу його кандидатуру відхиляли.
Останні роки життя Миколи Лукаша були позначені недугою. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів — книжки під назвою «Від Бокаччо до Аполлінера», яка вийшла 1990 року і стала своєрідним творчим пам’ятником перекладачеві.
Помер Микола Лукаш 29 серпня 1988-го, похований на Байковому кладовищі в Києві. Але не в центральному секторі, а на «задвірках історії», як висловився Леонід Череватенко, упорядник книги «Наш Лукаш». Тож коли письменники на чолі з Дмитром Павличком пішли вшанувати генія, то довго не могли знайти його могилу. На будинку, де жив перекладач, досі немає навіть скромної меморіальної дошки. Пам’ятник на могилі — білу мармурову стелу — Лукашу встановила його шанувальниця Ольга Петрова, викладачка «Могилянки». Унікальна бібліотека перекладача (понад 3 тис. книжок) потрапила до Музею літератури — туди її передала сестра Миколи. Пам’ятник на могилі виконав скульптор Євген Прокопів.
«Мою матюкологію» спалила після смерті літератора Параскева Борисенко, його сестра. «Я вчинила так тому, щоб «ці слова» не компроментували мого брата». Лише через 15 років по смерті маестро в Києві видали його багатющий словник-довідник «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша» від упорядників Олександра Скопненка та Тетяни Цимбалюк, що умістив у себе ідіоматику, пареміологію, перифрази, тавтологічні словосполучення, усталені порівняння, традиційні формули припрошення, побажання, клятв, божби, прокльонів, каламбурні словосполучення, вирази розмовних кліше й усі інші глибини мови, уживані в Лукашевих перекладах.
1988 року Микола Лукаш отримав премію ім. Максима Рильського за переклади українською «Фауста» Й. Ґете, «Мадам Боварі» Г.Флобера й інші. А 1993-го йому призначили премію ім. Миколи Зерова «за найкращий український переклад із французької літератури». Творча спадщина Лукаша велика і різноманітна. Йому належать переклади класики світової літератури з англійської (драма «Троїл і Крессіда» В. Шекспіра, поезії Р. Бернса), німецької поезії (Г. Гейне, Р. Рільке, Г. Трекля), французької («Мадам Боварі» Г. Флобера, поезії В. Гюго, П. Верлена, А. Рембо), італійської («Декамерон» Дж. Боккаччо), іспанської («Овеча криниця», «Собака на сіні» Лопи де Веґи, збірка «Лірика» Ф. Гарсіа Лорки, «Донкіхот» М. Сервантеса). Лукаш також перекладав з польської, угорської, латини, сербської, болгарської, японської, ідиш, івриту.
«Геніальний Микола Лукаш прийшов у наш злиденний і майже знищений український світ, який перебував у московсько-комуністичній темряві безправ’я. Де його голос правди у хорі комуністичної брехні не сприймало перелякане суспільство. Частково все ж йому вдалося на диво оживити його своїм слово» — писала українська письменниця Роксана Харчук. Цікаво також послухати на живо пісні, покладені на тексти Миколи Лукаша у виконанні гурту «Піккардійська терція».
Постать Миколи Лукаша — яскрава індивідуальність серед діячів української літературної й освітянської еліти, як один зі зразкових творців культури, його фундаментальні плоди праці треба вповні популяризувати серед української читацької авдиторії. Вона того варта.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply