Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 16, 2019

До 100-річчя від дня смерті Івана Левинського

Автор:

|

Липень 03, 2019

|

Рубрика:

До 100-річчя від дня смерті Івана Левинського
Іван Левицький

Іван Левицький належить до видатних українських діячів, відомих архітекторів, промисловців і визначних викладачів «Львівської політехніки». Він є одним із ряду тих великих, кришталево чесних і характерних, але тихих творців, чиї імена невідомі широким колам суспільства.
Іван Левицький народився 6 липня 1851-го в прикарпатському містечку Долина в родині директора народної школи. Мати — Йозефа Левинська (у дівоцтві — Хаузер) за походженням була німкенею, з сім’ї баварських переселенців. На сьомому році життя втратив батька і родина терпіла великі нестатки в житті.
Після закінчення початкової школи у Стрию, без найменшої матеріальної підтримки з боку родини, Іван Левинський, даючи приватні уроки, навчався у Львівській реальній школі, а 1868 року вступив на будівельний відділ Львівської технічної академії. 1874-го отримав диплом архітектора з відзнакою, що дало йому право залишитися при академії у Львові, в місті, яке стало його душевним покликанням.
Здобутий диплом архітектора, за його талант 1902 року йому дозволили не лише очолити кафедру, але і впровадити в ній власну систему навчання. 1909-го вчений отримує звання професора. А вже у 1911-1914 рр. д-р Левинський стає деканом факультету архітектури «Львівської політехніки». Серед його учнів — згодом відомі українські та польські архітектори та будівничі: М. Ковальчук, Є. Червінський, Т. Обмінський, О. Лушпинський.
Іван Левинський швидко здобув авторитет здібного архітектора-новатора, його проєкти були не просто функціонально зручними, але й естетично довершеними. Він одним із перших в Україні зайнявся новим для свого часу промисловим будівництвом. Спершу Левинський відкрив будівельні майстерні, в яких навчалася талановита молодь із України, Польщі та Росії. Якщо подібні майстерні набирали три-п’ять учнів, то, заплющуючи очі на оплату, Іван Левинський давав лекції й десятьом студентам. Потім він збудував фабрику столярських виробів, фабрику гіпсу — від сировини до готових виробів, при чому фахівці фабрики винайшли і 1899 року зареєстрували власний патент на виробництво гіпсу.
Д-р Левинський будував також фабрики, що першими в Україні розпочали випуск облицювальної плитки й облицювальної цегли та різного ґатунку дахів, а також велику фабрику кахлевих печей. Вироби заводів Івана Левинського не лише задовольняли потреби галичан, але й гідно конкурували керамічним виробництвам у Празі, Варшаві чи Відні. Прославили його й технологічні винаходи, до прикладу, виробництво штучного каменю, і здобуті на міжнародних виставках численні нагороди за високий мистецький рівень керамічних виробів. Д-р Левинський у свої 30 літ став одним із найбагатших людей Галичини. І незважаючи на це, зумів залишитися чуйною, чесною, доброю та порядною людиною.
Іван Левинський запам’ятався сучасникам як талановитий підприємець і щедрий меценат. На його кошти був у Львові спорудили Будинок для робітників і створили для них дешеві кухні. На його кошти розпочала роботу реміснича та промислова бурса, де сироти і незаможні були звільнені від оплати. Разом зі львівським архітектором Юліаном Захаревичем він придбав і подарував місту земельну ділянку під студентський гуртожиток. Він також збудував дім для Українського педагогічного товариства, численні доми-читальні, будинки для громадських організацій, багато з яких працювали завдяки фінансовій підтримці мецената та промисловця Івана Левинського.
1908 року Церковний музей митрополита А. Шептицького (зараз — Національний музей у Львові) отримав від д-ра Левинського велику збірку виробів його керамічних майстерень. Про характер Івана Левинського найкрасномовніше свідчить ім’я «Серденько», яким між собою охрестили його робітники фабрики та слухачі «Львівської політехніки». Це слово віддзеркалювало найкраще його вдачу, його сердечне ставлення до всіх, кого зустрічав на дорозі свого життя. Варто підкреслити, що під його керівництвом спроектували та збудували Торгово-промислову палату на проспекті Шевченка, головний залізний вокзал у Львові, готель «Жорж», ряд лікарень, санаторіїв, будинок страхової аґенції «Дністер» на вул. Руській, бурсу Педагогічного товариства на вул. Лисенка, Академічний дім, Народний готель, новий будинок Академічної гімназії (поряд із політехнічним інститутом), будівлю Музичного інституту ім. М. Лисенка та багато інших.
Іван Левицький був фундатором агрономічно-технічного товариства «Праця», добродійного товариства «Сільський господар», приміщень на садочки для дітей, студентського товариства «Основа» тощо.
Понад те д-р Левинський як спонсор виступав ініціатором організації різних фахових, промислово-технічних товариств. Він матеріально підтримував Товариство братньої допомоги слухачів політехніки, даруючи їй земельну ділянку під академічний дім, та заснував товариства «Поступ» і «Праця», які утримував переважно власним коштом як соціальні потреби для бідних. Брав участь в діяльності Українського технічного товариства. Був членом першої кураторії Національного музею (від 1910-го), членом відділу Товариства охорони української старини у Львові (1914).
1914 року російські війська зайняли Львів, на фабриці Левинського провели обшуки та реквізиції, власника викликали на допити. А влітку 1915-го, напередодні відступу росіян, проф. Левинського затримали і разом із групою інших відомих діячів вивезли вглиб Російської імперії як заручника. Так Іван Левинський опинився в Курську, але зумів повернутися до Києва, а звіди 1918 року дістався до Львова.
Проф. Левинський відмовився складати присягу на вірність польській державі, за це його звільнили з роботи. Він був непересічною особистістю. Про це свідчать не тільки його бізнесові, мистецькі та наукові праці, а й заповіт. Це без перебільшення документ, складений людиною, для якої гуманістичні, соціальні, громадські ідеї були не пустим звуком. Іван Левинський назвав товариство «Праця» своєю духовною дитиною та наділив його понад третиною свого величезного майна. Решту порівну отримали його діти Степан і Марія.
Варто також пригадати, що видавництво «Центр Європи» опублікувало чудову книгу про проф. Левинського. Її автор — Олександр Нога, а науковий і літературний редактор — Юрій Бірюльов. У цій книзі широко описується всебічні заслуги і діяльність великого сина України, який вклав незвичайні сили і хист у красу Львова. Для ветерана Політехнічної школи, літньої людини, чиє здоров’я підірвали випробування воєнного лихоліття, це був тяжкий удар. 4 липня 1919-го Івана Левинського не стало. Його хоронив весь Львів, для якого був він для Львова найбільшим авторитетом. Ученого поховали на полі 73 Личаківського кладовища з почестями. Громадськість спорудила на його могилі пам’ятник за проектом О. Лушпинського. На пам’ятнику вирізьблені рядки, які в метафоричній формі підсумовують характеристику особи Івана Левинського та його діяльності: «Різьбив душі людей силою характеру, молотом енергії та кров’ю серця».

Довідка
Архітектура модерну Львова стала провідною у будівництві міста перших десятиліть ХХ ст. до початку Першої світової війни. У міжвоєнний період будівництво велось у значно менших обсягах. Стилі пізнього модерну, Ар Деко були характерними для 1920-х рр. міжвоєнного періоду, поступившись згодом конструктивізму та функціоналізму.
На 1900 рік ішло стрімке зростання населення Львова, що супроводжувалось значними змінами у інфраструктурі міста — розвитком мережі газо-, електро-, водопостачання та водовідведення, прокладенням нових ліній трамваю, мереж освітлення вулиць.
У прийнятому 1909-го третьому будівельному статуті міста вперше дозволяли будувати п’ятиповерхові будинки за спеціальним дозволом міської ради, чому сприяло впровадження металевих конструкцій, залізобетону. У будівлях уперше встановили централізоване опалення та ліфти. Цей будівельний розвиток збігся з поширенням нового стилю модерну — сецесії. Було зведено як окремі громадські, житлові будівлі, так і блоки будівель, що могли займати цілі квартали забудови.
Поширення стилю сецесії збіглося в часі з докорінною перебудовою комунальних служб і будівельних технологій. Будинки змінилися не настільки зовнішньо, як конструктивно. Завдяки модернізації водогонів збільшили поверховість забудови, змінили планування будинків, де вже не облаштовували внутрішньо будинкових загальних туалетів і балконів із входами до квартир. Якщо спершу це були дорогі презентабельні будівлі, то незабаром вони стали нормою комфорту. Квартири з санвузлами — туалетами, ванними — розміщували навколо центральної сходової клітки. У перекриттях поверхів дерев’яні балки замінили металеві профілі та залізобетон. Якщо у центральній частині міста зводили окремі будівлі на вільних парцелах, то на новозакладених вулицях у найближчому оточенні старого міста з’являлися цілі комплекси та вулиці у стилі модерн.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...