Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 22, 2018

До 100-річчя від дня народження Олеся Гончара

Автор:

|

Квітень 05, 2018

|

Рубрика:

До 100-річчя від дня народження Олеся Гончара

Серед митців, котрі досягли вершин творчості та зробили великий внесок в історію, культури рідного народу й усього людства, в яких найяскравіше втілені їхні ідеали, найглибше розкрита їхня людська та мистецька сутність є й Олесь Гончар. Він народився 3 квітня 1918 року, тоді, коли вмирала в муках Українська Народна Республіка. В часи, коли запроваджували Великий політичний терор і ґеноцид, масовий Голодомор нашого народу, коли починалися перші арешти та розстріли, якими більшовицькі аґресори намагалися зупинити і умертвити життя нашої нації. Саме тоді під українським небосхилом рознісся дитячий зойк Олеся, котрому вже з ранніх років не судилося зазнати дитячих пестощів. Мама Олеся хворіла і вже на третьому році його життя померла.
Опікою малого зайнялися бабуся з дідусем. Вони забрали хлопця до свого дому, зі заводського селища на околиці Катеринослава (тепер — Дніпропетровськ) в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Повна доброти бабуся стала прибраною матір’ю й учителькою для маленького Олеся. Вона розказувала йому казки, дідусь організував хлопцеві іграшки. Під час Голодомору самі не доїдали, але дбали, щоб Олесь не підупав на здоров’ї.
З 1925 року Олесь почав своє навчання у рідному селі, потім у с. Хорошки. 1933-го закінчив семирічну школу в с. Бреусівка Козельщанського району. До 1927 року виступав під псевдонімом Олександр Біличенко (дівоче прізвище матері). Вже в початкових класах добре писав і після навчання став працювати в редакції Козельщанської районної газети. В 1933-1937 рр. здобував освіту в Харківському технікумі журналістики ім. Миколи Островського, після закінчення якого недовго працював учителем у с. Мануйлівка і дописував до Харківської обласної газети «Ленінська зміна». Вже в студентські роки написав свої перші оповідання та повісті «Черешні цвітуть», «Іван Мостовий», «Стокозове поле» й інші, які публікував у часописах «Літературна газета», «Піонерія», «Комсомолець України», «Молодий більшовик» тощо. Ці твори Гончар присвячував своїм знайомим.
Більшовицький режим на першому етапі свого існування впровадив українізацію, щоб прикрити свої справжні антигуманні наміри. Олесь приєднався до цього руху і став душею Українського відродження. На другому етапі влада накреслила письменству межі й визначила головні напрямки. Треба було писати під диктатом, «закріплювати здобутки революції», на руїнах і згарищах, серед голоду славити «найщасливіше життя на світі», захоплюватися зі сльозами радісними змінами.
Тут і почалася трагедія. Сильні характером пішли на розстріл, інші стали манкуртами. Молодий Гончар під впливом Рильського, Тичини, Малишка й інших прийняв свою власну стратегію, як не смертю, а життям служити своїй нації. Він добре розумів систему, але також розумів, що крім хліба в Україні бракує глибокої національної свідомості, яку треба втілювати в життя незалежно від політичних умов.
У червні 1941 року з третього курсу університету Олесь йде добровольцем у складі студентського батальйону на фронт. Там стає старшим сержантом, старшиною мінометної батареї. В перервах між боями нотував свої думки, які назвав «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». «Атака», «Думи про Батьківщину», «Брати» виросли з фронтових нотаток і стали основою для роману «Прапороносці».
Після демобілізації Олесь приїжджає до Дніпропетровська, де оселяється у старшої сестри. Завершує освіту у Дніпропетровському державному університеті, працює над першою частиною роману «Прапороносці», який вийшов 1946 року. На запрошення Юрія Яновського переїжджає до Києва, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка Академії наук України. 1947-го Олесь видає повість «Земля гуде» про підпільників Полтавщини і другу книгу роману «Прапороносці», а 1948 року з’явилися всі три частини епопеї, відзначені двома Державними преміями СРСР.
Героїка війни хвилювала письменника і після завершення роботи над трилогією «Прапороносці». Він пише низку новел — «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта», багато в чому суголосних із «Прапороносцями». Впродовж 1950-х рр. виходять книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955), присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємин, а романи «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) були присвячені історико-революційній проблематиці.
Гончар здійснив закордонні поїздки, підсумками яких стають книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950), «Китай зблизька» (1951). У 1959-1971 рр. очолював Спілку письменників України, в 1959-1986 рр. був секретарем Союзу письменників СРСР. З 1973-го працював головою Українського республіканського комітету захисту миру, членом Всесвітньої ради миру, академіком Академії наук України.
1960 року Гончар видав роман «Людина і зброя», що відкрив нову сторінку у його творчості. За нього 1962-го письменника удостоїли Національної премії України ім. Шевченка, тоді цю премію присуджували вперше. Друга частина дилогії — роман «Циклон» був написаний 1970, після перерви. Тема отримала несподіване продовження — постарілий герой «Людини і зброї» надихнув кінорежисера до фільму про війну.
Роман «Тронка» (1963) — перший великий твір, присвячений сучасному мирному життю. Побудований у вигляді своєрідного «вінка новел», що розкривають різні аспекти життя простих людей, мешканців українських степів, роман малює цілу панораму характерів, образів. У «Тронці» письменник вперше гостро підіймається проблема викорінення сталінізму, боротьби старого з новим. На хвилі хрущовської відлиги роман був удостоєний Ленінської премії (1964). На цій хвилі з’являється вражаючий роман «Собор» (1968), в якому велично та письменник ставить питання боротьби за відродження духовності, за історичну пам’ять народу як основу порядності у взаєминах між людьми. Прообразом собору в романі послужив Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області, який став літературною унікальністю та світовою перлиною в літературі.
Публіцистичним пафос «Собору» звучить приголомшуюче не лише для сучасного читача, це наш цивілізаційний здобуток у ніч радянської злочинної епохи. Недарма ж у «Соборі» Гончар закликає кожного з нас оберігати і плекати духовні скарби народу, бо це за словами автора, наша культурна, історична та мистецька цінність.
Перший секретар Дніпропетровського обкому КПРС Ватченко впізнав себе в образі негативного героя, бездуховного партійця-пристосуванця, котрий віддав свого батька в будинок престарілих. Тому Ватченко став головним ворогом цього роман.
Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська радянська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського, І. Франка та В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах — «Про наше письменство» (1972), «О тех, кто дорог» (1978) і «Письменницькі роздуми» (1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.
Твори Гончара перекладені 67-ма мовами, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. Він — визначна особистість в історії України. Досить пригадати виступ письменника на урочистому засіданні сесії Верховної Ради України, де він почав свою промову так: «Те, що сталося в році дев’яносто першому, назавжди ввійде в історію нашого народу. Бо ж сталася подія справді планетарної ваги — Україна стала незалежною державою». Олесь Гончар безмежно радів від цієї події, яка була його мрія мрій. Його дуже любили і шанували в діаспорі. Університет Альберти присвоїв Олесю Гончару звання почесного доктора. В діаспорній пресі виходив ряд схвальних статей про письменника. Помер Олесь Гончар 14 липня 1995 року, з почестями похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...