Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 14, 2018

До 100-річчя від дня народження Євгена Стахіва

Автор:

|

Вересень 27, 2018

|

Рубрика:

До 100-річчя від дня народження Євгена Стахіва

Перемишль відомий як осідок одного з найдавніших на галицьких землях українського православного єпископства, згодом, після приєднання міста Володимиром Великим до Київської Русі — місто стало столицею окремого українського князівства Рюрика та Володаря Ростиславовичів. У цьому славному місті в українській родині Стахівих народився 15 вересня 1918 року син Євген.
З молодих років він дуже активно працював у перемишльській «Просвіті», «Рідній школі», займався спортом у перемишльському «Сяні». По завершенню середньої освіти студіював агрономію у «Львівській політехніці». Але невдовзі як доброволець вступив у боротьбу за становлення Карпатської України. Входив до штабу Карпатської Січі та дописував статті до хустської газети «Нова свобода». Боровся завзято в боях з мадярами , на жаль, потрапив до них у полон, з якого вдалося втекти і дістався до Берліна, де разом із братом Володимиром Євген працював в «Українській пресовій Службі» (1939-1940).
Водночас юнак став студіювати на факультеті металургії в Технішеґохшуле-Шарлотенбурґ. З розвитком воєнних подій Євген у червні 1941-го вони разом із Володимиром переїхав до Львова і там обоє взяли активну участь у підготовці проголошення Акту 30 червня про відновлення Української держави.
Брати Стахіви були винятково активними діячами ОУН і з високою гідністю і посвятою працювали вони у лавах ОУН. Володимир раніше виконував обов’язки міністра закордонних справ Української республіки, брав участь в обороні Перемишля та Львова й боровся на теренах Східної України. А під час проголошення Акту 30 червня 1941 року Володимир стояв на тому історичному балкончику у Львові, поруч Провідних діячів ОУН, котрі проголошували державний суверенітет.
Після гітлерівської аґресії і арештів провідних діячів ОУН Євген переходить у підпілля і з рамена в ОУН С. Бандери в серпні 1941-го стає членом Південно-Похідної групи ОУН і рейдує на східні терени України, де займався організацією осередків ОУН в Кривому Розі, Дніпропетровську, Маріуполі, особливо активну діяльність проявив на Донбасі. В тих нелегких умовах Євгенові вдається феноменально організувати місцеве населення — українців, греків, євреїв і навіть росіян — в сильну підпільну сітку ОУН.
Більшовицька розвідка інформувала своє керівництво, що на теренах Донбасу з’явилася підпільна, нечисельна, але активна група, яка поширює агітаційну роботу, спрямовану на визволення України. На підставі досліджень виявляється, що один із головних підпільників — оунівець Євген Стахів. Про його діяльність є доволі багата література. Навіть відомий письменник Олександр Фадєєв у своєму виразно пропаґандистському романі «Молода гвардія» не випадково дав героєві-зраднику ім’я «Євген Стахович», адже особа діяча ОУН була вже відомою тоді навіть Міністерству державної безпеки СРСР. У романі Фадєєва написана безглуздість, бо Євген Стахів не те що не був молодогвардійцем, навіть комсомольцем ніколи не був. Він організував українське національне патріотичне підпілля на Донбасі, гаслом якого було «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну!». Отже, зміст роману Фадєєва «Молода гвардія» є більшовицькою фальшивкою. Стахів ще за свого життя спростував наклеп на себе в українській пресі в Америці і намагався навіть притягнути Фадєєва до суду, але той викрутився.
З наближенням більшовицького фронту Євген подався до Західної України, де в січні 1944 року одружився з Марією з Винників. Там він продовжив політичну діяльність у структурах УГВР. Отримав організаційне завдання нав’язати контакти зі союзниками в Італії, Югославії, Австрії, Польщі, Словаччині, Нідерландах і Німеччині. Після закінчення Другої світової війни, Євген перебував у Німеччині і звідти 1949-го еміґрував до США. На еміґрації закінчив вищу технічну освіту, працював на різних посадах і став одним із «двійкарів» — демократичного крила в ОУН, яке здійснювало ідеологічну боротьбу проти СРСР. Перебуваючи в Америці, займався широкою громадською працею. Брав участь у міжнародних наукових з’їздах і конференціях, був членом дослідно-видавничої Асоціації «Пролог», довголітнім головою Українсько-американської координаційної ради, керівником Товариства українсько-єврейських зв’язків, написав низку статей, нарисів, оповідань, переважно на тему політичної діяльності на території східної України, в основному Маріуполя та Донбасу.
Крім цього, Стахів був співорганізатором з’їзду перемишляків, що відбувся 4 липня 1953-го в Нью-Йорку. За результатами цього з’їзду було видано унікальну книгу «Перемишль Західної України» (Нью-Йорк, 1961), до якої він написав статтю «Сини перемишльської землі в українському революційно-визвольному русі 1930-1945 рр.». На увагу заслуговують статті, інтерв’ю, які вимагають окремого обговорення: вони поміщені в книзі Євгена Стахіва «Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя» (Київ: Рада, 1995).
У своїй творчості Євген всебічно цікавився українським життям. Особливо висвітлюється це в його праці «Останній «Молодогвардієць», в якій він серед іншого писав: «У зв’язку з тими суперечками між націоналістами і комуністами в пам’яті спливають спомини одного з наших січових стрільців, котрий брав участь у бою на Маківці. Він оповідав, що коли вони виграли бій і йшли вперед, переглядаючи поранених і вбитих, в кишені на грудях одного солдата російської армії знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка — він його не вборонив од смерті. І як було боляче і прикро, що ми, українці в австрійській армії, воювали з українцями з російської армії. Брат проти брата, і навіть застрелили хлопця, котрий мав на серці «Кобзар».
Євген уболівав за долю свого народу, який у своїй бездержавності змушений був воювати проти себе за чужі інтереси. Він навіть намагався змінювати програму ОУН на більш демократичну, щоб об’єднати, на його думку, всі верстви рідного народу. Починаючи від відновлення української державності 1991 року, Євген майже щороку їздив в Україну і до рідного йому Перемишля, де часто виступав у Народному домі з цікавими доповідями. Це були часи, коли Польща ще дотримувалася демократичних прав.
У часописі американських українців «Свобода» 25 травня 2001 року Євген Стахів писав, що в полтавському «видавництві «Зоря» вийшла з друку монографія Олександра Панченка «Українська Головна Визвольна Рада», в якій автор розглядає УГВР не лише як верховне політичне керівництво визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни і після неї, а й як структуру державно-правного характеру
У цій же поважній газеті українського зарубіжжя 27 липня 2001-го він зазначав: «Монографія Олександра Панченка «Микола Лебедь. Життя, діяльність, державно-правові погляди», видана видавництвом «Кобеляки» Полтавської області, важлива не тільки тим, що докладно розповідає про організатора і керівника самостійницької підпільної боротьби проти німецьких окупантів у 1941-1943 роках, яка лягла в основу формування УПА і створення УГВР, а й тому, що книжку видано у східній частині України».
Але особливо я пишаються коротким написом, який мені написав Євген Стахів на одній із своїх книг 9 липня 2004 року: «О. Панченко — найкращий дослідник боротьби нашого народу під керівництвом Української Головної Визвольної Ради».
Помер Євген Стахів у Нью-Йорку 26 січня 2014-го у віці 95 років. До останніх днів свого життя він зберігав ясний розум і наприкінці свого життя переживав за долю українських Майданів в Україні. Зневажливо оцінював режим Януковича та сучасну тиранію українського народу. За жертвенну і віддану працю для України Євген Стахів був нагороджений трьома орденами: «За заслуги перед Україною» (отримав ще від Леоніда Кучми) і Ярослава Мудрого IV i V ступенів (отримав із рук Віктора Ющенка). Покійний пишався своїм родоводом, зокрема старшим сином Зеником, котрий працював директором з міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США і за свої досягнення отримав достойне звання лауреата Нобелівської премії.
Похоронні відправи покійного Євгена Стахіва відбулися 31 січня 2014-го у церкві св. Павла в Рамесеї (штат Нью-Йорк). Після похоронних відправ тіло поховали на цвинтарі св. Духа в Тамптонбурґу (штат Нью-Йорк). Земляцтво «Перемищина» в США та Канаді висловило співчуття рідним і близьким покійного Євгена Стахіва: в передусім дітям Зеникові та його дружині Олесі, Борисові і його дружині Оксані, внукам Наталії, Тимішу, Татяні, Олександрові та Зої.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...