Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 20, 2019

Дмитро Вітовський: Буде армія — буде державність!

Автор:

|

Серпень 20, 2015

|

Рубрика:

Дмитро Вітовський: Буде армія — буде державність!

Дмитро Вітовський

2 серпня 1919 року з Бреслау до Кам’янця-Подільського о 3.30 ранку планувався рейс літака Zeppelin Staaken (R-XIVa) під маркуванням R-71/18, на якому мав відлетіти Дмитро Вітовський і його ад’ютант Юліан Чучман із українськими 3 млн крб. Але аероплан зміг вилетіти тільки о десятій годині ранку, бо «мотор був несправний і його приходилось лагодити». Літак упав у лісі під Ратибором і розбився таки через несправність у двигуні. Полковник Вітовський загинув, його тіло перевезли до Берліна. Все було наче пристойно: на металевій домовині червоніла козацька китайка, на ній лежали дві перехрещені шаблі та козацька шапка, біля голови — полковницька булава.
Поховали українця в позиченій гробниці на чужій землі. 1928-го Крайове товариство охорони воєнних могил перепоховало воїна в окремо збудовану гробницю. А 1 листопада 2002 року його прах урочисто перепоховали на Личаківському цвинтарі м. Львова серед січових стрільців.
Дмитро Вітовський закінчив гімназію. 1909-го відбув однорічну службу в австрійському війську та завершив її у званні хорунжого. Вступив на правничий факультет Львівського університету, домагався українського навчання для студентів. Як наслідок — судовий процес, виключення з університету та в’язниця. Повернувшись на волю, Дмитро успішно завершив навчання в Краківському університеті.
Прагнучи долучитися до святої справи, Дмитро познайомився з Іваном Франком і вступив до УРП — партії, яка мала на меті створення незалежної України. Від самого початку війни 26-річний Вітовський очолив перший курінь січових стрільців. Стрільці склали ту ж присягу, що й австрійські вояки, але, з волі Вітовського, стрілецтво склало ще й присягу на вірність Україні.
За перемогу на Маківці Дмитро Вітовський удостоївся медалі «За хоробрість». 27 червня 1915 року стрільці його куреня вступили на вулиці Галича і за наказом командира над княжим містом підняли український національний прапор. За це сотник отримав догану від австрійського командування. Після поранення в ногу його перевели на Волинь. Перед від’їздом патріот пішов до лікарні попрощатися з товаришами розбитої сотні й Іваном Франком. З того часу зберігається світлина Івана Яковича та сотника Вітовського.
На Волині Дмитро домігся відкриття 11 українських шкіл. Тут він одружився з місцевою дівчиною Марією, зазнав звичайного людського щастя, а через рік знайшлася й донька Надійка.
Та боліло серце полковника. Січові стрільці воювали за Австрію у складі австрійського війська, бо були підданими імперії. В ім’я чого? Він же не вірив, що Українську державу можна збудувати при австрійських багнетах. Треба орієнтуватися тільки на власні сили, яких обмаль, адже жоден народ, що сподівається на чужу силу, не виборов собі незалежності. У цьому Дмитро Вітовський пересвідчився, коли січовий леґіон перейшов Збруч. Він із найкращою сотнею мав розповідати східноукраїнському населенню про добрі наміри австрійців. Смішно! Австрійці — великі приятелі України! Будуть вони приятелями, поки отримуватимуть українське м’ясо, сало та хліб. Гірко йому було носити австрійський мундир, але не міг покинути леґіону, залишити своїх стрільців. Та гіркими думками справі не допоможеш. Невдовзі Дмитро Вітовський разом із січовими стрільцями встав під прапор Центральної Ради та застеріг усіх стрілецьких старшин розмовляти тільки українською. Воював на Катеринославщині, Херсонщині, був ад’ютантом генерала Мирона Тарнавського, котрого військова влада змістила за потурання державницьким настроям старшин УСС. У квітні-червні 1918-го січові стрільці визволили місто Олександрівськ із «московських кайдан». Саме завдяки їм у Запоріжжі з’явилися перші українські школи і навіть перша українська газета «Січ».
1 листопада 1918 року Дмитро Вітовський очолив Листопадовий чин. Тоді він телефонував до Києва: «Зайнятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України». 22 січня 1919-го брав участь у проголошенні соборності України біля собору Святої Софії. 12 лютого 1919 року творець української армії Вітовський подав у відставку, а амбітний Євген Петрушевич її прийняв. Навесні 1919-го Державний секретаріат відрядив полковника Вітовського на світову конференцію в Париж. Голова делегації УНР вирушив у дорогу просто з містечка Рожнятів, де тоді мешкала його сім’я, а Марічка очікувала дитину. Та жодного разу Вітовський не побачив сина, також Дмитра, котрий продовжив справу батька.

Ганна Черкаська, «Укрфінорм»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...