Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 20, 2017

Чи був Сагайдачний необачним? Православ’я в Україні відродив галичанин

Автор:

|

Березень 08, 2012

|

Рубрика:

Чи був Сагайдачний необачним? Православ’я в Україні відродив галичанин

10 березня 390 років тому помер гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Антитеза Полтаві

Цього шляхтича з Кульчиць на Львівщині, який народився, за даними різних енциклопедій, 1570-го, 1577-го чи 1578 року, згадують чи не щоразу, коли спалахують дискусії з приводу неодно­значних в історії України подій. Наприклад, коли українське Міністерство культури й туризму домовилося з Федеральною аґенцією Росії з культури спільно відзначити 2009-го 300-річчя Полтавської битви, «Львівська газета» в публікації «Полтавська битва триває?» висловила слушне припущення, що й «Україна могла би запропонувати Росії відзначити перемогу польського й українського війська на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним під Москвою та відсвяткувати його на Красній площі».

Дозволю собі лише підкоригувати цю пропозицію, вилучивши зі словосполучення «перемогу польського й українського війська» слова «польського й». Бо про яку перемогу поляків під Москвою 1618 року може йтися, коли українці рятували тоді їхнього королевича Владислава від загибелі в повному оточенні?

Адже після того, як більшість жовнірів Влади­слава, не дочекавшись від нього грошей, повернулася додому, йому не вдалося захопити Можайська навіть тоді, коли основну увагу московського війська відвернули на себе 20 тис. козаків на чолі зі Сагайдачним. Саме вони здобули тоді фортеці Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець, Лебедин, Скопин, Ряжськ, Шацьк, Ярославль, Переяславль-Залеський, Романов, Каширу та Касимів.

А під Серпуховом московити, очолювані князем Пожарським, розбіглися вже після першої сутички з козаками. Невдачею завершилася й спроба московського воєводи Волконського перешкодити українцям переправитися через Оку під Коломною. Бо Сагайдачний, швидко оминувши це місто, перейшов Оку вище, здолавши при цьому опір московитів. А поблизу Донського монастиря козаки вщент розбили московські полки, очолювані їхнім воєводою Бутурліним.

Нарешті, саме після штурму запорожцями Москви, коли Сагайдачний особисто вибив із сідла Бутурліна, а козаки підірвали Арбатські ворота, їхні захисники попросили про перемовини, під час яких зреклися на користь Речі Посполитої Смоленська, Дорогобужа, Чернігова й Новгорода-Сіверського. Щоправда, унаслідок неповної перемоги над ними Владиславові не вдалося повернути собі московський трон, на якому він приймав 1610 року урочисту присягу тамтешніх бояр, духовенства, народу й війська на вірність йому, як їхньому цареві (1613-го вони так само присягали вже своєму співвітчизникові Михайлу Романову).

Та, власне, чи не тому Сагайдачний відмовився від повної перемоги над московитами шляхом здобуття їхньої столиці, що не бажав об’єднання Речі Посполитої та Московії? Адже внаслідок нього в поляків значно поменшала би потреба в козацькому війську, відтак вони цілком могли би спрямувати всі свої сили вже на нього.

Щоправда, 6 квітня 2006 року газета «Киевские ведомости» запропонувала іншу версію відмови Сагайдачного від остаточної перемоги над московитами: «Казаки услышали звон колоколов в православных церквях, потому и не стали «воевать» Москву». Та невже ті ж козаки не чули церковних дзвонів у спалених ними Курську, Лівнах, Єльці, Скопині, Шацьку, Ярославлі, Переяславлі-Залеському, Романові, Каширі й Касимові?

Плацдарм… переможеним

Чому ж і після цього Сагайдачного прославляли навіть у радянських підручниках з історії, які запевняли в завжди «братніх» взаєминах між українцями й росіянами? Може, тому, що після перемоги над Москвою мимоволі подарував їй своєрідний плацдарм в Україні? Бо якби не змусив 9 жовтня 1620 року патріарха Єрусалимського Теофана III висвятити в Києві нового православного митрополита, то навряд чи відбулася б Переяславська рада з усіма її неґативними для України наслідками. Адже навіть православні визнають, що наші предки, подбавши 1620 року, аби в них і надалі було власне духовенство, суттєво наблизили тим анексію України Московією. Відтак — і русифікацію багатьох своїх нащадків. Позаяк саме православ’я слугувало ідеологічною підставою для Переяславської ради.

Та чи була тут якась альтернатива? Адже після того, як турки здобули духовну столицю всіх християн східного обряду — Константинополь, цю роль привласнила собі Москва, розпочавши «збирання» православних земель. А передусім — українських і білоруських, із яких на 90 % складалося Велике Литовсько-Руське князівство. Поступово втрaтивши у війнах із Московією до трeтини свoїх теренів, воно, за висновком історика Наталії Яковенко, «oпинилoся нa межi кaтaстрoфи, пoрятунoк вiд якoї бaчився лишe в придбaннi нaдiйнoгo спiльникa для пoдaльшoї бoрoтьби з Москвою» — Польщі, з якою уклало 1569 року Люблінську унію. Однак після неї майже вся українська еліта, аби користуватися привілеями, які мали в новоствореній федеративній державі тільки католики, також почала хреститися за латинським обрядом.

Натомість ті українці, яким почуття власної гідності завадило зректися віросповідання своїх пращурів, сподівалися припинити відтік «вершків суспільства» проголошенням вищого, аніж доти, статусу власної Церкви — патріархату. Якби їм це вдалося, то, можливо, і їхні нащадки уникли би підпорядкування московській Церкві та русифікації. Але та спроба провалилася навіть попри те, що некоронований монарх України князь Костянтин Острозький домовився 1585 року, аби Вселенський патріарх визнав патріархом Київським архімандрита Дорогобузького монастиря Діонісія. Однак того висвятили в Константинополі на владику всіх болгар — архієпископа Тирновського. Вочевидь, і тут не обійшлося без утручання московитів. Бо через чотири роки ті, прoгoлoсивши свого митрополита пaтрiaрxом усiєї Русi, заявили таким чином прeтeнзiї й на Укрaїну.

Антитеза Берестю

Отож наша еліта спершу спробувала відгородити Україну від Москви унією з католиками. Піднявши цим реноме своєї Церкви в їхніх очах, прагнула водночас перешкодити їм перетворювати православні храми на шинки та віддавати їх в оренду євреям і, користуючись правом відхиляти кандидатів у єпископи й священики, продавати єпархії та парафії тим, хто не заслуговував на це за моральними критеріями. Та коли плани ініціаторів унії реалізувалися 1596 року в Бересті, то погодилися із цим далеко не всі.

А про причини розколу українців історики сперечаються досі. Одні закидають Острозькому, що це він збурив православних, бо домагався унії з католиками всіх православних Церков, аби це посприяло йому в його претензіях на московський трон. Інші вважають, що опоненти боролися з унією через неповагу до владик, які її проголосили. Бо декого з них братства, користуючись правом, наданим патріархом Константинопольським, хотіли позбавити сану за негідні вчинки. Треті ж переконані, що унія прижилася не скрізь тому, що її підтримала частина поляків.

Так чи інакше, але після того, як митрополит Київський став уніатським і нікому було висвячувати нових православних владик, про це подбали запорожці на чолі зі Сагайдачним. Саме вони переконали патріарха Єрусалимського, який повертався додому з Москви через Україну, висвятити в ній православного митрополита, а також охороняли його від поляків.

Низка дослідників дійшла висновку, що «козаки навіть вдалися до своєрідного шантажу». А на підтвердження свого припущення фахівці цитують рядки зі звернення митрополита Київського Борецького до Теофана: «Не був би патріархом, якщо би не посвятила твоя святість народові руському митрополита і єпископів, і ми навіть боїмося, щоб за цей спротив не вбив тебе на дорозі цієї подорожі во ім’я Христа який лютий звір».

Та чи заслуговує Сагайдачний на наш осуд за те, що боровся проти унії, яка згодом урятувала українців від остаточної асиміляції? Відповідь на це запитання, вочевидь, залишається відкритою, позаяк свою місію УГКЦ виконала щойно після анексії Галичини Австрією, а доти полонізації нашої Вітчизни перешкоджали православні українці.

Загинув через… жінок?

Окрім того, Сагайдачний заслуговує на нашу добру згадку за те, що визволив із татарської й турецької неволі тисячі українців. А 1616 року навіть захопив, очолюючи запорожців, найбільший невільницький ринок у Криму — Кафу (тепер Феодосія), де знищив її 14-тисячний турецький гарнізон. А ще змушував татар і турків забувати про походи в Україну, коли їм доводилося «зализувати рани» після його дошкульних ударів. Адже 1605 року запорожці на чолі зі Сагайдачним здобули й сплюндрували фортецю Варну в окупованій турками Болгарії, 1608-го — Перекопську фортецю в татарському тоді Криму, 1609-го — фортеці Ізмаїл, Кілію й Акерман (тепер Білгород-Дністровський), 1616-го — фортецю Синоп на чорноморському узбережжі Туреччини, де знищили гарнізон і морську ескадру, 1615-го — гавані Мізевні й Архіокі в Стамбулі. А коли за ними тоді погнався флот султана, то розгромили його, захопивши в полон турецького адмірала.

Та найбільшу славу полководця Сагайдачний здобув 1621 року під Хотином, де 40-тисячне козацьке військо під його керівництвом відіграло вирішальну роль у розгромі 300-тисячної армії, за допомогою якої султан сподівався захопити щонайменше всю Річ Посполиту з Україною включно. Однак у ході Хотинської битви саме козаки, прийнявши на себе основний тягар турецьких атак, витримали дев’ять штурмів свого табору, який став для їхніх ворогів неприступною фортецею.

Але Сагайдачний не обмежився тоді обороною. Застосовуючи тактику раптовості в нічному бою й превентивності атак, випробувану в багатьох успішних морських походах, він завдавав туркам настільки відчутних утрат, що вони зреклися свого наміру завойовувати Європу.

Однак саме під час Хотинської битви Сагайдачного було поранено отруєною стрілою. Щоправда, 6 квітня 2006 року читачі газети «Киевские ведомости» дізналися з неї, що «причиной смерти Сагайдачного стали женщины, вернее — какая-то болезнь, подхваченная от них». Та позаяк на жодні джерела цієї інформації це українофобське видання не посилалося, то нам не залишається нічого іншого, як уважати її за чергову спробу очорнити одного з наших найвидатніших співвітчизників.

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...