Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 18, 2017

Будитель української нації

Автор:

|

Грудень 04, 2014

|

Рубрика:

Будитель української нації

Євген Чикаленко

Радянська ж влада, настільки ненавиділа його, що навіть пам’ять про нього десятиліттями знищувалася. Але доля вирішила інакше: народ дбайливо доніс до наших днів його культурну спадщину.

Невшанований
Та хоча в одному з листів, датованому 24 липня 1908 року, до Євгена Чикаленка його літературний похресник Володимир Винниченко написав: «Вірю, що доведеться вибирати вулицю або плац для пам’ятника Вам», і відтоді спливло вже ціле століття з гаком, пам’ятника Чикаленкові досі немає. А мав би вже стояти,принаймні, в Києві, на вулиці Саксаганського, 56 – там, де був колись непоказний двоповерховий особняк. То був центр громадського життя, що вабив до себе й молодих і вже досвідчених українських діячів початку ХХ ст.
Хто ж такий Євген Чикаленко? Він – агроном, меценат, громадський діяч, видавець, публіцист, літописець… Цей перелік можна ще продовжити, але загалом була то людина цілковито унікальна, здатна об’єднувати й примиряти навіть вкрай нетерпимих опонентів. У Чехії постаті такого масштабу називали будителями.
Недарма ж саме Євгенові Чикаленку, а не Павлові Скоропадському, навесні 1918 року першому запропонували стати гетьманом України. Чикаленко думав три дні, однак відмовився. Бо хоч і вважав таку форму державного управління за перспективну, проте був переконаний, що не можна брати гетьманську посаду з німецьких рук.

Козацького роду
Рід Євгена Чикаленка походить від запорізького козака Івана Михайловича Чикаленка, який за часів Катерини II заснував Перешорський маєток роду Чикаленко. За п’ять кілометрів від залізничної станції Мардарівки, серед мальовничого степу на схилах величезної балки, утвореної колись великою рікою Кучурган, розташоване село Перешори Ананьївського повіту (нині Котовський район на Одещині) – батьківщина Чикаленка, тут він народився 9 грудня 1861-го. Батько Євгена успішно поєднував господарювання на селі зі службою в повітовому суді. Однак 1883-го, після смерті батька, вся відповідальність за господарство лягла на плечі сина. Швидко зрозумівши, що справи слід вести по-новому, Євген узявся до читання праць, вивчав популярні «Листи з села» Енгельгардта, експериментував на перешорських полях. І невдовзі отримав чудові результати. Завдяки використанню чорного пару його поля давали добрий урожай навіть у посушливі, голодні роки.
До Чикаленка почали їздити поважні люди, вчені. Вони очам своїм не вірили, мовляв, як це так: сусідні землі потерпають від засухи, а тут із чорнозему можна коників ліпити! Євген Харлампійович сміявся: ось що таке агрономія… Йому було цікаво робити неможливе. І він запалювався, долав, здавалося б, нездоланні перешкоди. Дочка Чикаленко Анна недарма писала в спогадах, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише множили його наполегливість.

Поет чорного пару й не тільки
Свій досвід Чикаленко вирішив викласти в спеціальній брошурі «Розмова про сільське господарство» (Одеса, 1897). Цю працю він написав українською мовою і потім аж п’ять років домагався її видання, причому дозвіл на це підписав сам міністр внутрішніх справ Росії, адже українська мова була заборонена царським указом. І вважалася крамольною.
«За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні і одну золоту медалі, — писав у «Спогадах» Євген Чикаленко. — Стараннями земств вони розійшлися півмільйоном примірників». Та він був не тільки поетом чорного пару. В інших його книгах йдеться про садівництво, виноградарство, тваринництво. Продовжуючи традицію свого діда, він займався цінними породами степових коней, овець. Перешори — то було зразкове господарство, що мало офіційне визнання.
А тепер там доволі сумна картина: життя стрімко покидає це село на північному заході Одеської області. Навіть церкву, збудовану свого часу на кошти господаря, мало не дощенту зруйнували посіпаки радянської влади вже у 1980-х. І хоч ні вибухівка його не взяла, ні військові тягачі, але скалічено храм назавжди…

Основи його меценатства
За своє українофільство Чикаленко потрапив під постійний нагляд поліції, тож не мав змоги проявляти громадську активність — доводилося впливати на селян лише власним прикладом (зокрема, культурою мовної поведінки своєї родини, члени якої розмовляли українською).
Та навіть за таких несприятливих обставин Євген Чикаленко намагався робити хоч щось, що було в його силах. Приміром, переконати художника Іллю Рєпіна, аби той – подібно поляка Яна Матейка – узявся писати на сюжети з української історії. Чи виділити «ґрант» Данилові Мордовцю для роботи над історичними творами рідною мовою.
А коли померла восьмирічна донька Чикаленка, він вирішив «ушанувати її пам’ять чимось корисним для суспільства» й заснував премію «За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народного вчителя». 1910 року придбав у Алупці земельну ділянку, щоб збудувати пансіон для українських письменників. А згодом виділив 25 тис. руб на будівництво у Львові Академічного дому — гуртожитку для студентів університету та «Політехніки» на нинішній вул. Коцюбинського, 21. І категорично заборонив розголошувати ім’я жертводавця. Якби заходила мова про мецената, мали казати: “Один українець із Росії”. «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», — ці слова стали його внутрішнім імперативом.

Величезне значення надавав слову
1894-го сім’я Чикаленків перебралася в Одесу. Поле його громадської діяльності стрімко розширювалося. Зрештою, раніше чи пізніше мало статися те, про що сам він написав у своїх «Спогадах»: «Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів «громади», людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже впав інтерес до свого господарства, і я все менше і менше приділяв йому часу й уваги та вже дивився на нього тільки як на джерело, із якого я черпав ресурси на прожиток і на громадські потреби».
Величезне значення Євген Чикаленко надавав слову, тож не дивно, що саме він узявся за організацію першої в Наддніпрянській Україні щоденної української газети. «Рада» виходила дев’ять років — до початку Першої світової війни. Усупереч усьому: «страшній столипінській реакції», «чорним сотням», неприкритій агресії влади до «інородців», інерції «публіки»…
У різний час у редакції працювали Борис і Марія Грінченки, Сергій Єфремов, Микола Вороний, Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Людмила СтарицькаЧерняхівська.
Тим часом реальні витрати на газету виявилися більшими від запланованих: 6 тис. руб. щомісяця. І тоді Чикаленко продав 200 десятин землі в Тираспольському повіті – по 325 руб. за десятину – і покрив дефіцит.

Його місія — бути літописцем великих подій
Можна лиш спробувати собі уявити, скільки наполегливості й дипломатичного хисту треба було мати, щоб зібрати необхідні кошти на видання, а до того ще й «збалансувати» амбіції, інтереси, політичні розбіжності «свідомих українців», які так легко втягувалися в чвари. Бо, наприклад, Борис Грінченко мав нестерпно авторитарну вдачу, Михайло Грушевський був хитруватий і підозріливий, Симон Петлюра відзначався надмірною категоричністю. Сергій Єфремов не розумів чи не хотів розуміти цензурних вимог і часто своїми статтями підставляв редакцію під штрафні санкції.
Євгену Харлампійовичу з його педагогічним тактом не раз доводилося виступати в ролі арбітра… І це вже було щось набагато більше за меценатство. Згодом у «Спогадах» Чикаленко з безліччю яскравих психологічних подробиць змалює груповий портрет діячів українського руху на межі XIX-ХХ століть. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Василь Симиренко, Ольга Петрівна, Борис Грінченко, Володимир Науменко, Кость Михальчук, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко — у цьому великому колі самому Євгену Чикаленкові дісталася роль об’єднуючої сили.
Але чому ж тоді буремного 1917-го він опинився ніби осторонь подій?.. Річ у тім, що Чикаленко вважав себе непублічною людиною, поганим оратором. Очевидно, сам відводив собі роль громадського діяча, а не політика.
Цілеспрямований і самовідданий діяч, Чикаленко усвідомлював, що його місія – не тільки творити у формах самого життя, а й бути літописцем великих подій. Він повинен був залишити нащадкам закріплену в слові правду про радощі і муки національного відродження, і це було останнє, що політичний вигнанець Євген Чикаленко міг зробити для України.

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...