Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 20, 2017

«Азбуку націоналізму» писав Костомаров

Автор:

|

Травень 10, 2012

|

Рубрика:

«Азбуку націоналізму» писав Костомаров

Рішенням ЮНЕСКО 150-річчя від дня його народження відзначав увесь світ.

Розвалив імперію

Коли в грудні 1991 року автору цієї публікації телефонували шоковані несподіваними для них результатами Всеукраїнського референдуму колеґи за фахом із Москви, то так чи інакше повторювали запевнення російського філософа Миколи Устинова з праці «Происхождение украинского сепаратизма»: «В народной толще всегда было тяготение к Москве». Та водночас у припиненні того «тяготения» він винуватив Тараса Шевченка («воскресил казачью ненависть к Москве и первый воспел казачьи времена как национальные») й українських істориків — анонімного автора «Історії Русів», Миколу Костомарова, Володимира Антоновича та Михайла Грушевського.

Сучасний нам історик Ігор Чорновол теж констатував у № 3 альманаху «Молода нація» за 2000 рік: «Усі чолові діячі українського національного руху другої половини ХІХ ст.

в Наддніпрянщині були фаховими істориками. І насамперед українська історія була основою леґітимності українських національно-визвольних змагань… Творча спадщина М. Костомарова поряд із творчістю Т. Шевченка була тим безпосереднім інтелектуальним підґрунтям, яке стало підставою для існування перших організаційних осередків українського національного руху. Великі українські історики водночас були ідеологами, оскільки формували не лише духовну, а й політичну сферу національного руху. Власне, вони були творцями ідеї окремішності та соборності української нації, ідеї, яку обґрунтували необхідними науковими арґументами».

«Казачьи времена как национальные» трактував нащадок старшин слобідського козацького Острогозького полку Микола Костомаров, який народився 16 травня 1817 року в Юрасівці (тепер Воронезька область Російської Федерації) у родині поміщика, убитого за жорстоке поводження з кріпаками. Але з матір’ю Миколи, кріпачкою-українкою, він вінчався після того, як їхній син з’явився на світ, та позаяк не встиг його усиновити, тому довелося побути й кріпаком.

Зі статті «Микола Костомаров» у книзі «100 найвідоміших українців» дізнаємося, що спадкоємці батька історика — його родичі Ровнєви — «були не проти відвести душу, знущаючись із барчука»: «Аби звикав до нового становища, йому відвели «місце» в передпокої. Ровнєвські лакеї зловтішаючись казали йому: «Доста панствувати, Миколко, ти ж бо — такий же холоп, як і ми!» Його розкріпачили після відмови матері від левової частки спадщини. Та позаяк зберіг спогади про під’яремне дитинство, то закликав скасувати кріпацтво в програмі Кирило-Мефодіївського братства й брав участь у підготовці його ліквідації 1861 року.

Іnfant miraculeux

Через брак коштів мати перевела Миколу з московського пансіону (де йому за блискучі здібності дали прізвисько іnfant miraculeux — чудесна дитина) у воронезький, у якому рівень навчання був значно нижчим. Тож майбутній академік нудився там і пустував. Відтак йому вказали на двері й він перебрався до гімназії. Але здобував освіту переважно самотужки, змалку зіпсувавши зір безперервним читанням.

Історії присвятив себе в Харківському університеті, де викладали українофіли Петро Гулак-Артемовський і Ізмаїл Срезневський. За твердженням І. Чорновола, «саме Харків був першою «столицею» українського національного відродження». За даними ж історика Івана Крип’якевича, «з уст народу навчився української мови й почав писати по-українськи, складати вірші». Навіть коли після закінчення університету став, за родинною традицією, юнкером Кінбурнського драгунського полку, дислокованого тоді в Острогозьку, то був істориком тамтешнього козачого полку.

Залишивши армію, викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного й Києва. А з 1846 року — у Київському університеті. І. Чорновол установив також: «Майже одразу М. Костомаров прийшов до переконання, що історія України («Южной Руси») — зовсім інша, ніж історія Росії («Северной Руси»). Разом зі знаннями про етнічну самобутність українців це дало йому підстави зробити висновок про окремішність української народності».

А дійшовши цього висновку, узявся здобувати Вітчизні кращу долю. В 1845—1846 рр. заснував разом зі своїм тезком Гулаком і Василем Білозерським Кирило-Мефодіївське братство й брав участь у складанні його програмних документів — «Книги буття українського народу», «Статуту Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків».

Братчики прагнули звільнити Україну від російського самодержавства, перетворивши її на рівноправну частину Слов’янської федерації, і перебудувати суспільство на засадах християнського вчення про справедливість і рівність. У передмові до публікації «Книги буття» в журналі «Наука і суспільство» Максим Розумний констатував: «Кирило-мефодіївців слід назвати першими інтеліґентами українського народу, які почувалися на чолі свого народу. Вони, власне, його й відкрили, бо народ починає сам себе усвідомлювати через свою інтелігенцію».

Але навесні 1847-го, коли Костомаров збирався вінчатися зі своєю найулюбленішою ученицею Ангеліною Крагельською, братчиків заарештували. Костомарова допитами довели до нервових зривів, які заспокоювали «ліками», після котрих він давав суперечливі свідчення.

А після ув’язнення в казематах жандармського Третього відділення й Петропавловської фортеці вченого вислали до Саратова. Тут, не залишаючи досліджень, він служив упродовж 1848—1857 рр. у Статистичному комітеті, був перекладачем при губернському управлінні й редактором неофіційної частини «Саратовских губернских ведомостей».

Хворів, за словами автора есе «Аліна й Костомаров» Віктора Петрова, «часом тільки тому, що лікувався, лікарі виписували йому різні отруйні речовини, які порушували його здоров’я»: «Якось йому дали чай із валеріани. Після двох склянок у нього запаморочилося в голові. Він вискочив у двір і, непритомніючи, упав на землю. Усе навколо нього закружляло… Якби жінка, яка проходила повз нього, не допомогла йому, то, може б, він і загинув». Чи навмисне лікарі шкодили, зараз достеменно встановити непросто. Але забігаючи наперед зауважимо, що й помер він не своєю смертю.

Лідер руху

Амністували Миколу Костомарова й скасували заборону йому викладати та видавати свої праці щойно 1856 року — після смерті тезки-царя. Уже невдовзі він здобув визнання колеґ на посаді екстраординарного професора кафедри російської історії Петербурзького університету. 1864 року вчена рада Київського університету вдостоїла його ступеня доктора історії, а 1876-го

його обрали членом-кореспондентом Петербурзької академії наук. Але наукою та літературною творчістю Костомаров не обмежився. Зокрема, узяв участь у створенні журналу «Основа», навколо якого згуртувалися колишні кирило-мефодіївці.

І. Чорновол установив також: «Незважаючи на те, що вони змушені були обмежувати свою діяльність рамками офіційної ідеології, такі організації, як Київська археографічна комісія, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, Історичне товариство імені Нестора-літописця, стали невід’ємною частиною українського національного відродження, а 37 томів «Архива Юго-Западной России», публікації козацьких літописів чи сотні томів «Киевской старины» були, можливо, не менш важливою складовою леґітимності національно-визвольних змагань, ніж «Історія України-Руси»

М. Грушевського. Російська адміністрація чудово розуміла небезпеку цього українського Kulturkampf, тому 1876-го не тільки ліквідувала Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, а й подбала про додаткові суворі обмеження сфери вжитку української мови».

І все ж твори Костомарова та його соратників устигли поширитися серед їхніх земляків. У дослідженні Михайла Драй-Хмари «Бояриня» читаємо, що саме «від Костомарова Леся Українка перейняла його ідеологію, отой войовничий націоналізм». А історик Іван Лисяк-Рудницький стверджував, що «без велетенської інтелектуальної підготовчої праці, проведеної нашими просвітителями, не було би можливе «диво» 1917 року та відновлення української державності».

Зокрема, Костомаров опублікував 1861 року в «Основі» статтю «Дві руські народності», у якій, на думку І. Чорновола, «уперше в модерній українській історії сформулював реальні історично-політичні орієнтири, що стали підставою для постання українського національного руху: проселянське спрямування, впровадження в імперії республіканської форми правління та перетворення її на федерацію (Шевченко дав лише чуттєвий, радше, інтуїтивний, образ цих ідеалів)». І. Чорновол переповідав також: «Стаття «Дві руські народності» сприймалася сучасниками як програмний документ, М. Драгоманов назвав її «азбукою українського націоналізму». Історію Російської імперії він (Костомаров) інтерпретував як одвічну боротьбу двох тенденцій: демократичної федеративно-вічевої і деспотичної монархічно-централізаційної».

На його погляд, носієм демократично-федеративного напрямку була українська народність, а деспотично-централізаційного — російська. Крім того, досконало знаючи східнослов’янську етнографію, він проаналізував і довів цілковиту протилежність двох національно-психологічних типів: російського й українського. Ці відкриття спонукали Костомарова до висновку про те, що російське самодержавство — це «продукт монгольського поневолення, засвоєний московськими князями і пересаджений на східнослов’янський ґрунт для внутрішнього вжитку, так би сказати, він… проголосив се централістичне самодержавіє за явище глибоко противне народньому життю».

У листі до російського «слов’янофіла» Аксакова Костомаров сміливо заявив: «На дні душі кожного думаючого й недурного українця сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа — і прокинуться, коли настане слушний час».

Попередник Орвелла

Вочевидь, тому, що Костомаров не поділяв закликів свого тезки Чернишевського до соціальної революції, радянські дослідники звинуватили патріарха українських істориків в угодовстві. Але обставини й наслідки революцій свідчили, що той не помилявся, передбачивши вслід за Пушкіним, що немає нічого страшнішого за «російський бунт».

Прогнози щодо перспектив революції історик виклав у опублікованій аж 1917 року в журналі «Нива» повісті «Скотской бунт», сюжет якої дивовижно нагадує фабулу написаної 1946-го англійським письменником Джорджем Орвеллом сатиричної повісті «Скотоферма». Позаяк «Скотской бунт» після 1917-го не видавався, із небуття його повернув у публікації «Загадковий Костомаров про химерність соціальних ілюзій» у газеті «День» від 18 січня 2002 року професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимир Панченко. Загалом, «Скотской бунт» написано у формі листа безіменного поміщика, який «оповідає столичному приятелю про неймовірні події, що сталися в його селі». Панченко переповів: «Йдеться в листі про «бунт, восстание, революцию», — воли, коні, свині, гуси, кури, качки, кози, зажадавши волі й справедливості, повстали проти свого господаря-деспота, проти панування людей загалом». Оповідач «сподівався, що йому вдасться перечекати бунт, заховавшись на голуб’ятнику з підзорною трубою в руках і з пістолетами напоготові, або ж приборкати невдоволених за допомогою війська».

Проте М. Костомаров приготував цій історії зовсім інший — гірко-парадоксальний, іронічний фінал. Тварини й птаство зрештою таки отримали омріяну волю, а ось дати собі ради, скористатися «вольностью и независимостью» так і не зуміли! Погаласувавши, поруйнувавши панські квітники, покричавши: «Да здравствует скотство! Да погибнет человечество!», вони повернулися у звичні для них загорожі. Одні (гуси) збагнули, що мають надто кволі крила, не придатні для вільного лету, інших (овець, кіз, курей) приборкав сільський «мудрець» Омелько, а довершили справу міжусобні чвари, «внутреннее раз­двоение» між «рогачами и копытниками», розпалене суперечками про те, кому з них володіти прекрасною статтю.

Історія бунту завершилася впокоренням повсталих, самокапітуляцією вчорашніх борців за волю, які раптом зрозуміли, що воля — не для них. Отож, як виявилося, в Орвелла був попередник — М. Костомаров, історик і літератор, який також замислювався над «химерною долею прекраснодушних соціальних ілюзій, ще не знаючи, що доля ця може мати й моторошне завершення».

Попри те, що Костомаров не закликав до революції, він був «незручним» для влади, яка розпорядилася знищити його першу дисертацію, ув’язнила, відправила на заслання, забороняла викладати й друкувати твори, надсилала до нього «дивних» лікарів. У цьому контексті не може не викликати підозри й смерть історика, якого спершу збив візник, а потім — чийсь екіпаж. Помер Костомаров 19 квітня 1885 року в Петербурзі. Рішенням ЮНЕСКО 150-річчя від дня його народження відзначав увесь світ.

Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...