Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Aug. 17, 2018

Археолог Ольжич розкопував майбутнє і спростував своєю загибеллю міф про ОУН

Автор:

|

Липень 05, 2012

|

Рубрика:

Археолог  Ольжич розкопував майбутнє і спростував своєю загибеллю міф про ОУН

21 липня (8-го за юліансь­ким календарем) у Житомирі 105 років тому народився голова Проводу українських націоналістів, археолог, поет і публіцист Олег Ольжич (Кандиба).

Козацького роду

Більшість українців знає його батька — Олександра Олеся (Кандибу) — винятково як поета-лірика. Він і зараз популярний серед своїх співвітчизників завдяки пісні «Сміються й плачуть солов’ї», написаній композитором Василем Безкоровайним на його вірші. Він ніколи не забував, що є нащадком відомого козацького роду, у якому були, зокрема, корсунські полковники Федір і Андрій Кандиби. Останній — той самий, що спільно з гетьманом Іваном Мазепою повстав проти московського царя. А своєму сину він адресував рядки:

Все мені ти снишся,

мій маленький сину,

Що з тобою полем,

степом ідемо,

Що б’ємось за нашу

бідну Україну,

Розриваєм пута,

вікове ярмо.

А 1915 року присвятив йому «Юнацьку пісню», у якій передбачав:

Земля розступилась!

І з праведних трун

Виходять Хмельницький,

Мазепа, Богун!

І з Волі знімають

кайдани міцні,

І слізьми співають

щасливі пісні.

Тож не дивно, що син українського поета й учительки-філолога Віри Свадковської, Олег Ольжич, уже п’ятилітнім написав п’єсу на три дії з козацьких часів. І вже змалку був таким безкомпромісним, що докоряв своєму батькові: мовляв, його вірші — для гімназисток і телеграфісток.

Але 1919-го саме Олександра Олеся призначили аташе з питань культури дипломатичного представництва Української Народної Республіки в Будапешті. А перебравшись після окупації України більшовиками до Праги, дозвіл на переїзд туди своєї сім’ї він виклопотав, написавши «І стоїть УНР, як корова дурна?».

Та Ольжич сповна спокутував той гріх свого батька. Так, поет і публіцист Євген Маланюк запевняв у есе «Зовсім інші»: «В синах обох голос­них поетів попередньої доби — Олеся та Миколи Вороного — наша поезія знайшла як би доповнення всього того, що було в батьках лише в зародку або чого й зовсім у них бракувало. Вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідности — то був, може, єдиний вихід для дальшого ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури».

А його поетичні збірки «Рінь», «Вежі» були настільними книгами майбутніх українських повстанців і підпільників. Бо тоді як у творах Олександра Олеся вони натрапляли на, за словами Маланюка, «ботаніку» (айстри, троянди тощо), то у віршах Олега Ольжича — на «геологію»: незламних, як кремінь, підпільників Української військової організації й Організації українських націоналістів.

Професор історії літератури Українського вільного університету (УВУ) Микола Горленко констатував: «Творчість Ольжича стала національним прапором нашої духовності». Утверджуючи ідеали мужності й самовідданості, він неабияк спричинився до того, що в 1940-х рр. окупантам протистояли «зовсім інші» українці.

«І чиї ми діти»

Але передусім Ольжич сам став таким, бо на собі пізнав сенс вислову: «Горе — переможеним». Адже коли залишився підлітком у голодній Пущі-Водиці під Києвом без батька, то мусив обходити всі навколишні села, вимінюючи домашні речі на харчі. Однак самотужки спромігся підготуватися до вступу на літературно-історичне відділення Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова й на філософський факультет Карлового університету в Празі. Своїм фахом не випадково обра­в археологію — уся його Україна була тоді руїною.

Розкопувати її почав із «маленької української Трої» — неолітичного поселення на місці буковинського села Шипинців, де знайшли пам’ятки трипільської культури, датовані ІV—ІІІ тис. до н. е.

Вивчаючи їх, дослідив не лише глибоке коріння свого народу, а і його непересічну ще на світанку історії культуру. Тож утвердився в переконанні, що спадкоємці неабияких скарбів не заслуговують на долю рабів. Уже в 23-річному віці захистив докторську дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини» й опублікував фундаментальну працю про пам’ятки зі Шипинців.

Згодом надрукував іще понад 30 наукових робіт у міжнародних виданнях (володів дев’ятьма мовами). Брав участь у архео­логічних експедиціях у Галичині, Буковині, Чехо-Словаччині, Німеччині, США й на Балканах та в міжнародних наукових конференціях. Був асистентом кафедри архео­логії УВУ, працівником археологічного відділу Чеського національного музею, науковим експертом європейського відділу «Пібаді-музею» та «Фогг-музею мистецтва» Гарвардського університету в США, у якому читав лекції, а 1938 року заснував Український науковий інститут і редагував його збірники.

Однак зрікся наукової кар’єри й своєї коханої-американки, побравшись із якою, міг уникнути бійні в Європі, щоби, на завдання лідера Проводу українських націоналістів (ПУН) Євгена Коновальця, утворивши й очоливши її культурну референтуру, виховувати майбутніх повстанців. Керував у ній також комісією державного планування.

Ідеаліст

Нацистів Ольжич називав у публікаціях «збіговиськом расистів, горлорізів і бандитів», а їхню ідеологію — людиноненависницькою. Ще й запевняв: «Українські землі є життєвим простором українського народу. Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія здобуде йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком. А його політичні групи будуть зад­німи колесами для чужих аґентур. Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів». Тому його нарекли в ОУН псевдонімом Ідеаліст. У редагованому ним друкованому органі ПУН «Самостійна думка» він стверджував: «Якщо революціонер використовує революційну ситуацію в особистих інтересах або в інтересах, що не мають нічого спільного з інтересами народу, то його місце не серед революціонерів, а серед підсудних у революційному трибуналі».

1938 року Ольжич став заступником голови ПУН у Карпатській Україні й редагував там журнал «Говерля». Але після її окупації угорцями був ув’язнений ними в концтаборі. Після виокремлення з ОУН її частини, очолюваної Степаном Бандерою, залишився зі соратником Коновальця — Андрієм Мельником. Однак історик Володимир Косик запевняв, що Ольжич був «великим прихильником зближення до ОУН-Бандери». Зокрема, заявляв: «Не можемо скотитися до взаємної внутрішньої боротьби, бо це була би фізична і моральна загибель для нас усіх»; «Уся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною. В цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».

Увійшовши до складу ПУН, Ольжич керував на Наддніпрянщині оунівцями, очолюваними Мельником. А після того, як останнього ув’язнили нацисти, — перебрав на себе його обов’язки. 1941 року координував похідні групи на Схід і скликання в Києві Української національної ради, очолюваної професором Миколою Величківським. Корній Товстюк (тоді — провідник ОУН Дарницького району Києва, а зараз — професор) згадував: «Ще до приходу німецьких військ у столиці з’явились українські охоронники із жовто-синіми пов’язками на рукавах, які взяли під охорону населення та його майно. Міська управа, українська охоронна поліція, автокефальна Церква, Всеукраїнські професійні спілки, інтелігенція стали під прапор Національної ради. Там, де існувала українська охоронна поліція, не було ні грабунків, ні сваволі, ні насильства».

На чолі руху опору

Але після того, як митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький, президент УНР в екзилі Андрій Лівицький, Андрій Мельник і Микола Величківський адресували Гітлеру протест проти його режиму, нацисти заборонили Українську національну раду, а більшість її членів і учасників похідних груп ОУН, у тому числі голову Спілки українських письменників Олену Телігу, — розстріляли.

Загалом на Наддніпрянщині загинуло 95 % оунівців. К. Товстюк свідчив: «Німецька цивільна влада примушувала українську заборонити вільну торгівлю, заборонити давати населенню світло, тепло, навіть припинити ввіз у Київ продуктів харчування, відмінити хлібні картки. Українські поліція й адміністрація зробили вигляд, що нічого про накази окупанта не знають. З перших днів роботи в Києві ОУН організувала перехоплення зброї, ліків, харчів, залишених совітами при відступі для своїх партизанів. Нами було створено осередки, де мали зародитись центри партизанського руху: Волинь, Холодний Яр, Чернігів». Саме Ольжич віддав ОУН наказ творити перші після розпуску Поліської Січі загони Української повстанської армії. А також відправив своїх зв’язкових до американців і англійців, але їх схопили в Іспанії франкісти.

25 травня 1944 року у Львові заарештували й Ольжича, ув’язнивши в концтаборі Заксенгаузен. Там дочікувався свого вироку й екс-ад’ютант Юзефа Пілсудського — Єжи Кунцевич, який розповів, що нацисти катували Ольжича, але він мужньо твердив: «Свідчень не даватиму й нічого підписувати не буду».

Адже напередодні війни запевняв соратників: «Скажи мені, як ти ставишся до болю, і я скажу тобі, хто ти!»; «Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів. З почуттям вищого благословення на чолі, назавжди рішена на своєму шляху, в революції народжена сучасна Україна спокійним ликом стріває негоду і бурі, знаючи, що вони розвіються, а Вона буде».

У ніч із 9-го на 10 червня 1944 року Ольжича знайшли повішеним у камері, куди його непритомне тіло кинули після 27-го немилосердного допиту. Коли теж ув’язнений у Заксенгаузені католицький Люблінський єпископ Владислав Гураль відправив у своїй камері літургію за упокій душі православного Олега Кандиби, в інших камерах молилися лідери заборонених нацистами німецьких партій, екс-міністри й полонені генерали. Звістка про смерть сина звела в Празі в могилу й Олександра Олеся, у яку символічно перепоховали і його сина, чиї останки спалили в Заксенгаузені.

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...