Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 20, 2017

Арештований Тарас Шевченко

Автор:

|

Березень 22, 2012

|

Рубрика:

Арештований Тарас Шевченко

5 квітня 165 років тому було заарештовано Тараса Шевченка. Сталося це через донос Олексія Петрова про існування в університеті в Києві Кирило-Мефодіївського братства як політичного таємного товариства, створеного студентами в грудні 1845-го — січні 1846 року. Насамперед в усній формі 28 лютого, а потім 3 березня 1847-го — письмово, свою інформацію він передав кураторові київської учбової округи генерал-майору Олександрові Траскіну, а той, своєю чергою, повідомив генерал-губернатора Дмитра Бібікова.

У доносі Петров написав свою заувагу, що діяльність членів братства, передусім поезії Шевченка, — «виразно протизаконна». Щоби мати достовірні дані й відвагу на таку зраду, Петров познайомився з п. Гулаком і з літературою братства, що дало йому підставу звинуватити на допиті в помічника куратора Михайла Юзефовича самого Миколу Гулака, Пантелеймона Куліша, Василя Білозерського, Миколу Костомарова, Опанаса Марковича, Олександра Навроцького й інших братчиків, у тому числі й Тараса Шевченка.

«Сон» — політична за своїм змістом поема, написана в червні 1844 року, розкриває всі злочини царя Петра І, цариці Катерини ІІ й царя Миколи І, які руйнували, плюндрували та поневолили Україну. Цей вірш був чи не найбільшим «гріхом» Шевченка перед його арештом. Про викриття кирило-мефодіївців і їхніх намірів об’єднувати слов’янські народи на демократичних умовах скоро дізналася центральна управа політичної поліції в Петербурзі, яка повідомила своїм таємним розпорядженням київського генерал-губернатора про обшук і арешт Шевченка. У цьому документі від 22 березня 1847-го повідомлялося: «У зв’язку з відношенням вашого високопревосходительства від 17 березня Но. 854 маю честь найпокірніше просити вас, милостивий пане, чи не вгодно буде вам наказати зробити негайно належний обшук і огляд паперів і речей у осіб, які перебувають у Києві: викладача історії в Київському університеті Костомарова, студентів Івана Посяди, Опанаса Марковича, Олександра Тулуба, а також художника Шевченка, якщо останній повернувся до Києва; коли в них виявиться що-небудь, що стосується слов’янського товариства, або може бути вказівкою для виявлення його, або взагалі має що-небудь підбурливе, то осіб, у яких такі папери або речі будуть знайдені, заарештувати й зі всіма згаданими паперами та речами доставити в С.-Петербурґ, у ІІІ відділ, у супроводі благонадійних і вірних чиновників і під якнайсуворішим наглядом».

Шевченко тоді був у Седневі на Великодні свята, що припали того ж, 1847, року на 23 березня, звідки після закінчення останньої перед арештом малярської роботи над портретом княгині Кейкуатової на початку квітня вирушив до Києва, поспішаючи на весілля Костомарова, у якого мав бути боярином. Про його маршрут уже знала поліція, тож чекала, коли дніпровський пором допливе до берегів ріки, — і Шевченка заарештували.

«Учорашнього числа при в’їзді до Києва художника С.-Петербурзької академії мистецтв Тараса Шевченка, який повертався з Чернігівської губернії, було затримано та доставлено прямо до мене», — звітував 6 квітня Іван Фундуклей, київський цивільний губернатор Бібікову. У цьому ж звіті Фундуклей указував на виявлення в Шевченка злочинних за змістом рукописних віршів і приватного листування, на підставі чого він усе це «разом із самим Шевченком негайно відправив у ІІІ жандармерський відділ власної його величності канцелярії» до Петербурґа. Просидівши в київській тюрмі тільки одну ніч, Шевченко з його усіма речами в супроводі офіцера місцевої поліції Грішкова й озброєного жандарма вирушив до Петербурґа. Говорилося про це постійно та скрізь серед багатьох киян, але пошепки, аби через таємничу історію арешту Шевченка не потрапив хтось у халепу з місцевою поліцією.

Важливо вказати на те, що одразу після доносу Петрова наприкінці березня Шевченкові поезії знайшли в Костомарова, після чого його також арештували та вислали до царської столиці. У Варшаві у Василя Білозерського теж було знайдено цілий зшиток нелеґальних поезій Тараса Григоровича. Його також арештували й відправили туди ж. Ув’язнено було ще Гулака, Куліша, Марковича, Навроцького — у них знайшли ще більше поетичних творів Шевченка, які для Олексія Орлова — шефа та головного начальника ІІІ відділу в Петербурзі виявилися основними доказами у звинуваченні братчиків, котрі займалися антидержавною діяльністю. До речі, він особисто допитував Шевченка, матеріали, зібрані під час трусів, пильно розглядав і ретельно студіював.

У цьому слідстві йому допомагав помічник Леонтій Дубельт. Як жорстокий чоловік, переглянувши всі конфісковані матеріали, дивувався, який непереможний вплив мали твори Шевченка й на всіх членів братства, і на широке коло його знайомих. Зібраний матеріал указував на те, як високо цінувала громадськість самого Шевченка та яким культовим стало його ім’я як у Росії, так і в Україні. Багато мистців, поетів, письменників, учених допомагали йому, турбувалися його долею, писали свої вірші, читали його заборонену поезію, величали його своїм «батьком», поширювали між собою вірші поета й тішилися появою нових його творів. А художники їх ілюстрували.

Коли той же Дубельт переглянув уже надруковані твори 33-річного поета, то здивувався, як могла їх пропустити така строга цензура з неґативним її ставленням до кожного українського слова, зокрема до творів Шевченка, який своїми поемами прагнув збудити ненависть до царсько-російського владарювання над стражденним українським народом. Роздратували слідчого ще й листи від Шевченкових друзів і приятелів, а найбільше — Григорія Квітки-Основ’яненка, який називав москалів «дурними кацапами», і низки інших, у котрих ті називали свого товариша «останнім козаком» і «отаманом».

На думку ж Орлова, Шевченко писав бунтарські твори з 1837 року, і на його пропозицію цар мав позбавити звинуваченого волі на десять невільничих і каторжних років.

17 квітня, у день прибуття Шевченка до Петербурґа, йому вчинили перший допит. Він зізнався, що всі поетичні й малярські твори є його власними, протизаконними, але приналежність свою до товариства Кирила й Мефодія відкидав. Із його слів слідчі дізналися, що знайомство з братчиками товариства було тільки випадковим і жодних протизаконних розмов від них він не чув, тож у антидержавних діях керувався тільки особистими ідеями. На запитання, чому він дозволяв собі ображати високих урядових достойників і того ж царя, котрий власною особою спричинився до викупу Шевченка з кріпацтва, поет відповів: «Я почав лаяти царя тому, що чув, як лають його самі росіяни й у Петербурзі, і в Києві».

Одночасно проходили допити Костомарова, Куліша, Гулака, Марковича і Білозерського. Усі вони зізнавалися, що любов до рідного краю, мови, культури та народу пов’язала їх із діяльністю братства, а приналежність до нього Шевченка всі заперечували. Таким чином, поета звинуватили тільки за протизаконні думки в його поетичних творах. Три тижні довелося йому просидіти на самоті в камері.

Із дозволу варти він читав Біблію. Поетові також дали на його прохання папір, на якому то рисував, то писав. У тюрмі Кобзар створив невеличкі побутові балади, сповнені сумного ліризму: «Не кидай матері», «Мені однаково, чи буду», «Ой, одна я, одна», «За байраком байрак», «Чого ти ходиш на могилу?», «Ой, три шляхи широкії», а також, розуміючи трагедію серця матері Костомарова Тетяни, він написав вірш «М. Костомарову». Незважаючи на небезпеку, на можливий обшук чи перевірку, поет-тюремник за замкненими дверми й ґратами на вікні написав протягом двох місяців цикл із 13 віршів. Усі написані «в казематі» поезії вражають найрізноманітнішими настроями, що виникли в нього перед не відомим йому майбутнім життям. Їх присвятив своїм друзям по нещастю, у них поет благає тих, щоби любили Україну й Господу молилися за неї, а сам собі дорікає, що через «дурний свій розум» не в Україні він буде жити й не в Україні його поховають.

15 травня Шевченка знову покликали на очну ставку з легкодухим Г. Андрузьким, бо тільки він єдиний зізнавався перед поліцією в приналежності поета до найрадикальнішої групи братства й доводив, що Шевченко всіх монархістів обзивав падлюками, з українських гетьманів прославляв Івана Мазепу, а на вечорах у Костомарова читав «пасквільні» вірші.

На цьому граф Орлов припинив слідство й у своєму документі Миколі І від 28 травня вказав на провину Шевченка перед царською родиною: «Художника Шевченка, який має міцну будову тіла, за створення підбурливих і найвищою мірою зухва­лих віршів призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус, із правом вислуги, доручивши начальству встановити за ним найсуворіший нагляд, щоби від нього в жодному разі не могли виходити підбурливі й пасквільні твори». Цар власноручно дописав на документі номер 75 ще й таке: «Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать».

Два дні опісля граф Орлов і генерал Дубельт зібрали братчиків у одному приміщенні каземату ІІІ відділу й оголосили їм царський вирок. Кара Шевченкові була найтяжчою. На три роки позбавлення волі в Шліссельбурзькій в’язниці засуджено Гулака. Білозерського було заслано на службу до Петрозаводська; Костомарова — до Петропавловської фортеці, а потім до Саратова. Навроцького засудили до шестимісячного ув’язнення, яке він відбував у В’ятці, а потім був засланий до Єлабуга. Куліш також відбував своє заслання на державній службі в Тулі, звідки, покаявшись і отримавши прощення, повернувся до Петербурґа. Андрузького було вислано в Казань, як і Івана Посяду, де він 1849 року закінчив університетські студії. Усім було заборонено повертатися в Україну.

Того ж 30 травня Шевченко опинився в руках військового міністерства, яке 2 червня вирядило поета під наглядом фельд’єгеря до Оренбурґа. «Біля самого під’їзду станції ми застали перекладний візок, у який поквапливо впрягали тройку коней. Біля візка походжав перевальцем подорожній, супроводжуваний двома жандармами. Мимоволі ми в один голос вигукнули: «Ще один арештований!» Тетяна Петрівна додала: «Це — Тарас Григорович Шевченко». Чи почув він вигук Тетяни Петрівни, чи впізнав її та Хому, але не минуло й хвилини, як Тарас підійшов до нашого екіпажа і зі сльозою, що блиснула в його сірих очах, підупалим голосом промовив: «Оце ж бідна Миколина мати, а це, мабуть, його молоденька дружинонька. Ой лихо, лихо тяжке, горенько матерям і дівчині». Вимовивши ці скорботні слова, Тарас Григорович перецілувався з нами. Жандармський офіцер підійшов і чемно попросив попрощатися з нами й сідати у візок. Тарас устиг тільки сказати нам, що особисто за себе він не журиться, тому що він — одинокий «бурлака», а «Миколи мені жаль, бо в його є мати і дружинонька і він в нічому не винен, хіба в тому, що зо мною побратався. Прости ж мене, матінко, і не кляни!» Він знову перецілувався з нами, сів із жандармами у візок, тройка кур’єрських коней взяла з місця навскач, віз­ник хвацько свиснув — і недовго нам довелось бачити візок із незграбною постаттю Тараса, який високо підняв над своєю головою шапку і махав нею на знак прощання з нами» (А. Костомарова «Спогади»).

Закурилася доріженька під колесами драбинчастого воза з трьома кіньми, що летіли з неймовірною швидкістю від одної поштової станції до іншої, там їх змінювали та мчали далі й далі, долаючи досить великі відстані щодня протягом семи-восьми днів.

Тема арешту Тараса Шевченка цікавила багатьох малярів, які протягом більш ніж 150 років створили чимало картин. До відзначення 125-ї річниці від дня народження Кобзаря включились усі мистецькі сили. Скульптори готували проекти різних пам’ятників, а художник-графік С. Бесєдін намалював картину «Т. Шевченко в казематі» (1938), І. Чумак — «Арешт Т. Шевченка 5 квітня 1847 р. на березі Дніпра перед Києвом» (1939), М. Добронравов — «Т. Шевченко на допиті в ІІІ відділі» (1939), М. Самокиш — «Шевченка везуть на заслання» (1939). Н. Кузьовкін створив картину «Перший арешт Т. Шевченка» (1961) до 100-х роковин смерті Тараса Шевченка. Сотні й сотні українських мистців присвятили пам’яті геніального поета й художника свої твори, це — вияв великої їхньої любові до видатного сина України.

 Павло Лопата

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...