Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Jul. 21, 2018

Андрій Баб’юк, він же Мирослав Ірчан, Іван Незаможник, Юрко Ропша й Усусус

Автор:

|

Жовтень 13, 2016

|

Рубрика:

Андрій Баб’юк, він же Мирослав Ірчан, Іван Незаможник, Юрко Ропша й Усусус

Мирослав Ірчан

Андрій Баб’юк відомий під літературними псевдонімами Іван Незаможник, Юрко Ропша, Усусус, але найбільше — Мирослав Ірчан. Народився він 14 липня 1896 року, за іншими даними —1897-го, у селі П’ядики (тепер — Коломийського району Івано-Франквської області). Навчався у Коломийській гімназії, потім у Львівській учительській семінарії, яку закінчив 1914 року. Під час Першої світової війни служив підхорунжим в Українській галицькій армії. 1920-го разом із Першою галицькою бригадою перейшов до Червоної армії, а в березні став членом Комуністичної партії більшовиків. На фронті перебував до кінця війни як голова редакційної комісії фронтової газети «Більшовик», що виходила у Львові від 21 липня до 11 вересня. З весни 1921 року жив у Києві, працював у школі червоних старшин і в журналі «Галицький комуніст». Тут же одружився на доньці чеського лікаря Зденці. Коли 1922-го її батьки поверталися до Чехо-Словаччини, Андрій із дружиною поїхали з ними. Опинившись у Празі, Баб’юк продовжував свої студії у місцевому Карловому університеті. Крім науки, присвоївши собі літературне псевдо Мирослав Ірчан, 1914 року знову взявся за перо, з-під якого народилася його перша критична стаття, присвячена українському письменнику Григорію Косинці, що була опублікована в львівській газеті «Земля і воля».
З нагоди появи першої збірки новел Косинки «На золотих богів» (1922), Ірчан писав: «Косинка — письменник правдивий, незрівняний мистець, що в прекрасному плесі своєї творчості відбиває картини великої соціальної революції на Вкраїні. Він держиться принципу, що мистецтво не може бути аполітичне. Письменник не може бути нейтральним. Він мусить мати вироблений світогляд і мусить стояти по боці одного з двох таборів… Косинка — письменник сільської бідноти, з якої і сам вийшов… Кожне оповідання Косинки відзначається глибокою думкою, чуттям і вірністю, а через цілу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка революційного духу письменника… Косинка — це безперечно дуже великий здобуток і гордість нової України».
Із Праги Ірчан зав’язав живе листування з Миколою Тарновським, котрий 1910 року переїхав із Тернопільщини в Нью-Йорк, а друкуватися почав 1915-го. Епістолярна спадщина розповідає про творче знайомство письменників. Ірчан був суворим, але справедливим критиком Тарновського. Давав йому поради та заохочував до написання нових творів. У літературно-політичному місячнику «Нова культура», що почав виходити у Львові з травня 1923 року, Ірчан опублікував статтю «Перший галицький пролетарський поет», присвячену творчості Тарновського. Автор писав, «що це твори, виконані чутливим серцем і написані мозолистою рукою, в котрих говориться про людську кривду і несправедливість». Ще одну з багатьох своїх статей і останню з Праги, надіслав Мирослав в цю періодику під назвою «Павло Тичина» (серпень 1923). В ній Ірчан писав: «Замикаю очі і в пітьмі уявляю постать найбільшого сучасного українського поета Павла Тичини. І бачу: людина-велетень, сидить ген понад нами і біля нього арфа. І чудний-чарівливий звук… Йде весна, Запашна, Квітами-перлами Закосичена. І ця весна закосичена зродила Тичину. Весна-революція. І Тичина не тільки поет. Він великий назрівнений композитор нового духу, перший в історії України після Шевченка. Творчість Тичини така для нас, як і революція. І така переможна, болюча і радісна… В історії української літератури Павло Тричина буде першим Каменярем нового мистецтва, бо творчість його — це сила, рух і дух вічності, матерії і простору».
Економічний розвиток Канади у другій половині ХІХ ст. спричинив масовий приплив в цю країну еміґрантів із України. Іван Пилипів і Василь Єленяк стали першими українцями з села Небилів, котрі прибули в Канаду 1891 року. За їхніми слідами, у «країну кленового листка» пішов масовий приплив українських еміґрантів. У жовтні 1923-го, на запрошення Робітничо-фермерського товариства, виїхав до Канади і Мирослав Ірчан із дружиною. Позаяк Канада не приймала інтелігенцію з інших країн, Ірчан був змушений оселитися серед групи українських фермерів поблизу Вінніпеґу, де працював на різних роботах.
Його ім’я стало відомим канадським українцям ще з березня 1921 року, коли «Українські робітничі вісті» передрукували його нотатки «Не викликайте вовка з ліса» і новелу «Панська жура», що були надруковані у Львові роком раніше. Незабаром, Ірчан став редактором журналу «Робітниця», що почав виходити 1924 року внаслідок об’єднання двох журналів. Перше число двотижневика побачило світ у березні, в ньому були літературні сторінки. Цей журнал згуртував навколо себе колектив авторів. До нього дописували робітниці з міст, фермерки з різних околиць, письменники з Америки й України. З місяця в місяць журнал набирав щораз більшої популярності серед читачів. Він виходив першого року свого існування понад п’ятитисячним накладом, що в умовах української імміґрації в Канаді було чимало. Число його передплатників постійно зростало. Українські жінки намагалися поширювати свій журнал. Вони розповсюджували його, збирали пресовий фонд, щоб забезпечити матеріально.
Паралельно у березні 1927 року Мирославу Ірчану випала доля стати й редактором журналу «Світ молоді». Перше число щомісячного 16-сторінкового журналу було присвячене Тарасові Шевченку. В ньому було поміщено дві статті про його поетичну творчість, поему «Така його доля» та кілька ілюстрацій і портретів Кобзаря.
1929 року «Робітниця» відзначала п’ятиріччя свого існування. З приводу ювілею журнал випустив святковий номер. Видання та його редактора вітали українці Вінніпеґу, листи надсилали з Канади, США, Галичини, Буковини й України, а також із тих країн, де жили українці, — Бразилії, Арґентини, Німеччини, Чехо-Словаччини й інших. Українська письменниця Мирослава Сопілка, народжена 1897 року у Винниках, твори котрої публікували в журналі, надіслала «Робітниці» віршоване привітання. «Робітниця» помістила й статтю М. Поповича, першого редактора «Голосу Робітниці», де розповідалася історія виникнення та розвиток першого жіночого журналу в Канаді.
У травні 1929-го Мирослав Ірчан повернувся в Україну. Для повернення виникло кілька причин. Раніше дружина Зденка хворою виїхала разом із молоденькою донькою Маєю до Праги. Редактор був відповідальний за випуск і «Робітниці» і «Світу молоді». Крім цього був секретарем заокеанської філії «Гарт» — групи поетів і письменників, був драматургом, директором, режисером і актором, його п’єси ставились у театральних залах у, а для власної літературної творчості мав дуже мало часу, не досипаючи ночей. Проектів у нього тоді було чимало. І реалізувати їх задумав в Україні під час так званого Відродження. Столицею України тоді був Харків, тож у цьому місті Ірчан оселився, очоливши літературну організацію «Західна Україна», і ставши одним із перших членів новоутвореної Спілки письменників України.
28 грудня 1933 року Мирослава Ірчана викликали у ЦК КПУ на розмову з Павлом Постишевим, тодішнім секретарем Харківського обкому. Після цього письменника заарештували. Його звинуватили в приналежності до «націоналістичної української контрреволюційної організації, яка прагнула повалити радянську владу в Україні збройним шляхом та готувала замах на Постишева». Суд виніс вирок: десять років таборів. Покарання відбував на Соловках. Але місцеві органи НКВД запідозріли, що Баб’юк А. Д. залишався «на своїх контрреволюційних позиціях». Тому суд Ленінградської області 9 жовтня 1937 року засудив його до найвищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконали 3 листопада.
Уся літературна творчість письменника була заборонена. Зденка й їхня донька Майя опинилася тоді в сибірському місті Омськ. Чи поїхали вони туди добровільно, досі не встановлено. З Омська вона написала листа до Івана Навізівського з Вінніпеґу, в якому просила його не висилати їй газети та журнали з Канади, а також, щоб він повідомив Українську американську ліґу в Нью-Йорку зробити те саме.
Різноманітні твори Мирослава Ірчана з’явилися у понад 50 книжкових виданнях. Серед них: «Сміх Нірвани» (1918), «Трагедія Першого травня», «Фільми революції» (1923), «Карпатська ніч» (1924), «В бур’янах» (1926), «Автопортрет», «Проти смерті» (1927), видані в Україні. В Канаді було надруковано такі його п’єси: «Бунтар» (1922), «Безробітні», «Дванадцять», «Нежданий гість», «Родина щіткарів» (1923), «Товариство «Пшик» (1925), «Підземна Галичина» (1926) і «Радій» (1928).
Мирослав Ірчан написав дві відомі праці про українських поселенців у Канаді. Після посмертної його реабілітації квітні 1956 року обидві вийшли кілька разів окремими виданнями. Своїми високохудожніми творами, публіцистичними матеріалами, літературно-громадською діяльністю Андрій Баб’юк зайняв визначне місце в історії української еміґрації в Канаді.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...