Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 19, 2019

Андрей Шептицький був найбільшим українцем після Шевченка

Автор:

|

Листопад 06, 2019

|

Рубрика:

Андрей Шептицький був найбільшим українцем після Шевченка

1 листопада 75 років тому у Львові помер Андрей Шептицький, глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ), котрого вважає найбільшим авторитетом для себе значна частина українців.

Предтеча злуки
Андрей (в миру — Роман Олександр Марія) Шептицький засвідчив україноцентризм галичан навіть попри спольщеність поколінь свого давнього руського роду. Довів також, що й решта наддністрянців, ще на початку ХХ ст. штучно поділених на україно- та москвофілів і «латинників», визнають своєю Вітчизною не Австрію, Польщу чи Росію. Домігся цього, звісно, не лише владика, а й священники, педагоги, науковці, громадські діячі, письменники, журналісти, виховані навчальними закладами та товариствами, відкритими завдяки митрополиту та матеріально й морально підтримуваних ним.
Ще до злуки наших земель в єдину державу митрополит вимагав в австрійському парламенті 1918 року передати Холмщину православній Українській Народній Республіці (УНР). А в 1930-х навіть тяжка недуга не стримала його оббивати на інвалідському візку пороги керівників Польщі, аби спинити знищення у Холмщині православних храмів і насильне перетягування українців у католицизм.
Владика матеріально підтримував науковців і митців, котрі втекли від більшовиків із Наддніпрянщини. 1933-го наддністрянці зібрали на заклик глави УГКЦ продукти харчування для своїх братів з-за Збруча, але Кремль відмовився їх передати за призначенням.
А 1944 року Шептицький надав греко-католицькі храми для Богослужінь священикам Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Навіть історик-наддніпрянець Дмитро Дорошенко не сумнівався, що саме східний обряд УГКЦ, очищуваний її главою від латинських нашарувань, не лише врятував наддністрянців від спольщення, а й «злучував галичан-уніатів із їхніми східніми братами, котрі залишилися при своєму старому православ’ї».

Для всього народу
Наталія Полонська-Василенко, історик, донька російського генерала Дмитра Меньшова та вірянка УАПЦ, твердила, що митрополит «був великим авторитетом для всього українського народу без огляду на віросповідні різниці». За даними Амврозія Ешера, головного регулятора процесії канонізації митрополита у Ватикані, 1918 року «більшість сил мирян-українців, представників українського православ’я, була, без сумніву, за обрання Шептицького» главою єдиної Церкви по обидва боки Збруча.
Для митрополита це було приємною несподіванкою, але він погоджувався стати духовним лідером усієї нації лише після того, як за нього проголосує більшість учасників собору Української православної церкви. Однак її єпископи, серед яких не було українців, усунувши зі собору мирян, проголосили Київським митрополитом росіянина.
1919-го визнати Шептицького митрополитом усіх його співвітчизників планувало й керівництво УНР. У цьому Лонгина Цегельського, державного секретаря зовнішніх справ ЗУНР запевняв Володимир Винниченко, голова уряду наддніпрянців. Але невдовзі більшовики змусили той уряд покинути Київ.

Патріот-інтернаціоналіст
А вслід за ним — і російських єпископів, котрі знайшли притулок у… глави УГКЦ. Попри те, що домагалися 1914 року його ув’язнення у монастирській келії, в якій митрополит не міг встати на повний зріст і ще більше застудив свої хворі ноги.
А в 1940-х Шептицький закликав збирати продукти для полонених червоноармійців (попри те, що «визволителі» розстріляли 1939-го брата глави УГКЦ Льва з усією його родиною). За це в Москві досі «віддячують» митрополиту нагадуванням про його вітання німецькій армії 1941 року та благословення воякам дивізії зброї СС «Галичина».
Натомість про делегацію глави УГКЦ до Сталіна «забувають». Чи не тому, що у неї та вітання німцям є спільний знаменник — спроба духовного лідера галичан відвести дамоклові мечі від своїх земляків?
А «симпатії» Шептицького до окупаційних армій засвідчило його послання «Не убий», у якому політичне убивство було прирівняне до кримінального. Але митрополит не лише застерігав від варварства. Він переховував у своїй резиденції та монастирях сотні євреїв.
Врятований ним рабин Давид Кахане свідчив у «Щоденнику львівського ґетто»: «Коли я змальовував йому ґетто і табір, те, в яких страшних умовах жили євреї, я бачив, як по його обличчю котилися сльози… Я бачив, що він глибоко розуміє невимовну трагедію мою і мого народу та щиро співчуває, сприймаючи їх, як свої власні».
А ті євреї, котрих ув’язнювали у совєтських концтаборах, писали у листі, опублікованому в журналі «Єрусалим пост» від 12 червня 1985 року: «У день, коли було проголошена незалежність України (30 червня 1941-го. — Авт.), він закликав до мудрого і справедливого керівництва з метою захисту інтересів усіх українських громадян, «незалежно від їхньої національності та релігії».
1942-го, коли німці уже дійшли до Волги та Кавказу й їхня перемога здавалася неминучою, Шептицький надіслав листа Гіммлеру, в якому рішуче протестував проти геноциду євреїв. А той наказав заарештувати Шептицького. Але Отто Франку та Карлу Ляшу, котрі керували Галичиною, вдалося утримати рейхсфюрера СС від цього кроку, бо те, що митрополит користувався глибокою пошаною серед свого народу, могло призвести до великих заворушень».

Миротворець
Не відштовхував від себе глава УГКЦ і тих, кого вважали атеїстами. Зокрема, Івана Франка, котрому митрополит віддав належне ще й попри його проголошення себе православним на знак протесту проти консерватизму та москвофільства попередників Шептицького. Коли, за даними дослідника Андрія Шкраб’юка, «донька Франка прийшла до митрополії просити про панахиду за батьком, її зустрів священник Михайло Цегельський та заявив, що Франко помер без Бога (факт передсмертної сповіді «Каменяра» засвідчили пізніше. — Авт.), і Церква не може і не буде за нього молитися; аж тут із-за дверей пролунав голос (Шептицького. — Авт.): «Помиляєтесь, отче Цегельський!»
У толерантності митрополит відмовляв не націям та їхнім окремим представникам, а вчинкам, що порушували заповіді Божі. У т. ч. тих, які Організація українських націоналістів (ОУН) виправдовувала метою визволення України. Водночас Шептицький вважав своїм обов’язком ненасильницькими методами зарадити кривдам українців, позбавленим власної держави, отже, інших заступників. Та навіть за це зазнав переслідувань.
Його ув’язнювалили у 1914-1917 рр. росіяни й двічі — поляки. 1918-го — як одного з чільних осіб у законодавчому органі Західноукраїнської Народної Республіки, 1923-го — за намагання запобігти поїздками до Риму, Парижу, Лондону та США карт-бланшу Польщі на анексію нею Галичини.
Небезпечними у Варшаві розцінили тоді клопотання Шептицького щодо прав українців на власну державу, а не застереження митрополита не доводити його співвітчизників до нової Коліївщини. А відтак вона таки спалахнула 1943 року на Волині.

Фундатор незалежності
І все ж внесок Шептицького у здобуття українцями незалежності переоцінити важко. Бо Верховна Рада ніколи не проголосила б незалежність України, якби державний статус УРСР, голослівний аж до 24 серпня 1991 року, не змусила більшовиків проголосити, запекло опираючись їм, армія УНР, найдієздатнішим корпусом якої були Січові стрільці з Галичини. А ті виховувалися за книгами, виданими товариствами, які матеріально підтримував Шептицький та інші наддністрянці, котрі доробилися до можливості інвестувати кошти у національну свідомість співвітчизників завдяки главі УГКЦ.
Бо саме він заснував не лише перший в Україні Національний музей (якому подарував приміщення за 34 тис. корон, 15 тис. експонатів і 21,4 тис. корон — на виставочну залу), «Народну лічницю» (їй офірував 20 тис. корон), «Академічний дім» (йому дав 110 тис. корон), що слугував студентам гуртожитком і бібліотекою, гімназію, притулки та санаторії для сиріт, а й «Руську ощадницю» у Перемишлі та банк у Львові, які позичали селянам гроші на придбання землі. Ділився коштами й з кооперативами та подбав про професії для молоді, матеріально підтримуючи хліборобську й садівничу школи та врятувавши клопотанням у чехословацького уряду Українську сільськогосподарську академію у Подебрадах.
Бо вважав: «Тільки такий народ є багатий і сильний, у якому всі або майже всі (відповідно до свого становища) є заможні. Немного користі з багатств суспільства, коли не розложені вони на всі верстви його, а по можливості, й на всі одиниці його рівномірно. А таке РІВНОМІРНЕ (тут і далі виділено Шептицьким. — Авт.) розложення їх неможливе знову без МОРАЛЬНОГО ЗАКОНУ, який всіх нарівні зобов’язує»; «Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям вороги, що себе взаємно ненавидять… Як довго не між нами християнської єдности, так довго й найслабший противник буде від нас сильніший», — запевняв своїх співвітчизників доктор права, філософії та теології Шептицький. Та навіть ті, хто очікують проголошення митрополита святим, втілювати його заповіти не поспішають.
Що ж, зрікаючись мирського життя, Роман Олександр Марія Шептицький обрав собі не тільки ім’я одного з апостолів Ісуса Христа — Андрея, а й його долю, позаяк митрополита не лише переслідували опоненти — йому далеко не в усьому наслідували навіть беззастережні шанувальники. Але саме завдяки йому стала оберегом українства УГКЦ, про яку мати Шептицького писала: «Про руське духовенство говорено з погордою, на що воно заслуговувало своїми хибами й бездонною темнотою».
До слова, її молодший син Станіслав став міністром оборони Польщі. Натомість його брат, котрий прийняв у чернецтві ім’я Андрей, запевняв: «Я з діда-прадіда русин». На його похоронах навіть, за спогадами п. Шкраб’юка, «большевицький достойник сказав, що Шептицький після Шевченка був найбільший українець». Він і справді робив для земляків те, що Кобзар для наддніпрянців — рятував від асиміляції тоді, коли в Галичині хиталися між полонізацією та москвофільством.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Loading...