Новини для українців всього свту

Saturday, Aug. 8, 2020

Андрей Шептицький був «найбільшим українцем після Шевченка»

Автор:

|

Липень 29, 2020

|

Рубрика:

Андрей Шептицький був «найбільшим українцем після Шевченка»
Митрополит Андрей Шептицький

29 липня 155 років тому в Прилбичах на Яворівщині народився митрополит Андрей Шептицький.

Предтеча злуки
Попри спольщеність поколінь свого давнього руського роду митрополит Шептицький домігся, аби наддністрянці, поділені на початку ХХ ст. на україно- та москвофілів, визнали Вітчизною всю Україну — від Сяну до Дону. Досяг цього, звісно, спільно з іншими священниками, педагогами, науковцями, громадськими діячами, письменниками та журналістами, вихованими навчальними закладами та товариствами, відкритими завдяки митрополиту й матеріально підтримуваних ним.
Ще до злуки українських земель в єдину державу вимагав 1918 року в австрійському парламенті передати Холмщину Українській Народній Республіці. А в 1930-х тяжка недуга не стримала його оббивати на інвалідському візку «високі» пороги, аби спинити знищення на Холмщині православних храмів і насильне перетягання українців на католицизм.
Матеріально підтримував науковців і митців, котрі утекли з Наддніпрянщини від більшовиків. 1933-го наддністрянці зібрали на заклик глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ) продукти харчування для українців за Збручем, але Кремль відмовився передати їх за призначенням, заперечивши факт голодомору в Україні.
1944 року надав греко-католицькі храми для Богослужінь священників Української автокефальної церкви. Історик Дмитро Дорошенко не сумнівався, що саме східний обряд УГКЦ, очищений її главою від латинських нашарувань, не лише врятував наддністрянців від спольщення, а й «злучував галичан-уніатів із їхніми східними братами, які залишилися при своєму старому православ’ї».

Для всього народу
Історик Наталія Полонська-Василенко запевнила, що митрополит «був великим авторитетом для всього українського народу без огляду на віросповідні різниці». Це засвідчив і Амврозій Ешер, головний регулятор процесії канонізації у Ватикані, за чиїми даними, 1918 року «більшість сил мирян-українців, представників українського православ’я, була, без сумніву, за обрання Шептицького» главою своєї єдиної Церкви по обидва боки Збруча.
Для митрополита це було приємною несподіванкою, але він утримався від особистої агітації на користь своєї кандидатури та погоджувався стати духовним лідером усієї нації лише після того, як за нього проголосує більшість учасників собору Української православної церкви. Однак її єпископи, серед яких не було українців, усунувши зі собору мирян, проголосили Київським митрополитом росіянина.
1919-го визнати Шептицького митрополитом усіх його співвітчизників планувало й керівництво УНР. У цьому Лонґина Цегельського, державного секретаря зовнішніх справ ЗУНР, запевняв Володимир Винниченко, голова уряду наддніпрянців.

Патріот-інтернаціоналіст
Російські єпископи знайшли притулок у глави УГКЦ попри те, що домагалися 1914 року його ув’язнення в монастирській келії, у якій митрополит не міг піднятися на повний зріст і ще більше застудив свої хворі ноги. А в 1940-х закликав збирати харчі для полонених червоноармійців (хоча «визволителі» розстріляли 1939-го брата глави УГКЦ Льва з усією його родиною).
Кремлівські пропаґандисти не забули його вітання німецькій армії 1941 року та благословення воякам дивізії «Галичина». Натомість про делегацію глави УГКЦ до Сталіна «забувають». Чи не тому, що у неї та вітання німцям є спільний знаменник — спроба духовного лідера відвести Дамоклові мечі від своїх земляків?
А «симпатії» Шептицького до окупаційних армій засвідчило його послання «Не убий», у якому політичне убивство прирівняне до кримінального. Але митрополит не лише застерігав від варварства, а й переховував у своїй резиденції та монастирях сотні євреїв.
Врятований ним рабин Давид Кахане свідчив у своєму «Щоденнику львівського гетто»: «Коли я змальовував йому гетто і табір, те, в яких страшних умовах жили євреї, я бачив, як по його обличчю котилися сльози. Я бачив, що він глибоко розуміє невимовну траґедію мою і мого народу та щиро співчуває, сприймаючи їх, як свої власні».
1942-го, коли німецька армія уже дійшла до Волги та Кавказу і перемога гітлерівців здавалася неминучою, Шептицький надіслав листа Гіммлеру, в якому рішуче протестував проти геноциду євреїв. Гіммлер наказав заарештувати митрополита. Але Отто Франк і Карл Ляш, котрі керували Галичиною, утримали рейхсфюрера СС від цього кроку попередженням про те, що «митрополит користувався глибокою пошаною серед свого народу, могло призвести до великих заворушень».

Миротворець
У толерантності митрополит відмовляв не націям та їхнім окремим представникам, а вчинкам, що порушували заповіді Божі. У т. ч. тим учинкам, які ОУН виправдовувала метою визволення України. Водночас Андрей Шептицький вважав своїм обов’язком ненасильницькими методами зарадити кривдам українців, позбавленим власної держави, отже, інших заступників. Та навіть за це зазнав переслідувань.
Його ув’язнювали у 1914-1917 рр. росіяни та двічі заарештували поляки. 1918 року — як одного з чільних осіб у законодавчому органі ЗУНР, 1923-го — за намагання запобігти поїздками до Риму, Парижу, Лондону та США карт-бланшу Польщі на анексію нею Галичини.
Небезпечними у Варшаві розцінили тоді клопотання Шептицького щодо прав українців на власну державу, а не застереження митрополита не доводити його співвітчизників до нової Коліївщини. Відтак вона таки спалахнула 1943 року на Волині.

Фундатор незалежності
Внесок Шептицького у здобуття українцями незалежності важко переоцінити. Бо Верховна Рада ніколи не проголосила б незалежність України, якби державний статус УРСР, голослівний аж до 24 серпня 1991 року, не змусила більшовиків проголосити, запекло опираючись їм, армія УНР, найдієздатнішим корпусом якої були січові стрільці з Галичини. А ті виховувалися за книгами, виданими товариствами, які матеріально підтримував Шептицький та інші наддністрянці, котрі доробилися до можливості інвестувати кошти у національну свідомість своїх співвітчизників завдяки главі УГКЦ.
Бо саме він заснував не лише перший в Україні Національний музей (якому подарував приміщення за 34 тис. USD, 15 тис. експонатів і 21,4 тис. USD — на виставочну залу), «Народну лічницю» (їй офірував 20 тис. USD), «Академічний дім» (йому дав 110 тис. корон), що слугував студентам гуртожитком і бібліотекою, гімназію, притулки та санаторії для сиріт, а й «Руську ощадницю» у Перемишлі та банк у Львові, що позичали селянам гроші на придбання землі. Ділився коштами та з кооперативами та подбав про професії для молоді, матеріально підтримуючи хліборобську й садівничу школи та врятувавши клопотанням у чехословацького уряду Українську сільськогосподарську академію у Подебрадах.
«Тільки такий народ є багатий і сильний, у якому всі або майже всі (відповідно до свого становища) є заможні. Немного користі з багатств суспільства, коли не розложені вони на всі верстви його, а по можливості, й на всі одиниці його рівномірно. А таке РІВНОМІРНЕ (тут і далі виділено Шептицьким. — Авт.) розложення їх неможливе знову без МОРАЛЬНОГО ЗАКОНУ, який всіх нарівні зобов’язує»; «Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям вороги, що себе взаємно ненавидять… Як довго не між нами християнської єдности, так довго й найслабший противник буде від нас сильніший», — запевняв своїх співвітчизників д-р права, філософії та теології Шептицький. Та навіть ті, хто очікують проголошення митрополита святим, втілювати його заповіти не поспішають.
Що ж, зрікаючись мирського життя, Роман-Олександр-Марія Шептицький, обрав собі не тільки ім’я одного з апостолів Ісуса Христа — Андрея, а й його долю, позаяк митрополита не лише переслідували опоненти — йому далеко не в усьому наслідували навіть беззастережні шанувальники. Але саме завдяки йому стала оберегом українства УГКЦ, про яку мати Шептицького писала: «Про руське духовенство говорено з погордою, на що воно заслуговувало своїми хибами й бездонною темнотою».
До слова, її молодший син Станіслав став міністром оборони Польщі. Натомість його брат, котрий прийняв у чернецтві ім’я Андрей, запевняв: «Я з діда-прадіда русин». На його похоронах навіть, за спогадами дослідника Андрія Шкраб’юка, «большевицький достойник сказав, що Андрей Шептицький після Шевченка був найбільший українець». Він і справді робив для земляків те, що Кобзар для наддніпрянців — рятував від асиміляції тоді, коли в Галичині хиталися між полонізацією й москвофільством.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online