Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 16, 2017

90-річний повстанець УПА лише нещодавно вийшов із підпілля

Автор:

|

Січень 19, 2017

|

Рубрика:

90-річний повстанець УПА лише нещодавно вийшов із підпілля
Володимир Вірста — праворуч

Володимир Вірста — праворуч

У наш час годі когось здивувати якоюсь подією, чи якимось вчинком, але ми випадково зустріли людину, колишнього воїна Української повстанської армії (УПА), котрий прожив до 90 років у підпіллі, маючи вдома бункер. Про цього чоловіка ми не змогли не написати кілька слів, тому що подібних історій із перших уст все менше можемо почути в теперішній час.
Ще в часи проголошення держави Україна ми чули різні історії і сповіді колишніх вояків і псевдовояків УПА, котрі розповідали різні історії 1940-1950-х рр. Але, виявляється, в українському підпіллі є настільки тверді люди, що навіть тепер нам ледве вдалося розговорити останнього зі стрільців загадкової сотні «Загроза», якої навіть немає чомусь у «Вікіпедії», й яка складалася переважно зі стрільців з селища Перегінська (тепер — селище міського типу Рожнятівського району Івано-Франківської області. — Ред.). Адже вояк УПА вважає, що ми ще не перемогли своїх ворогів, вони є поміж нас.
Отже, онук повстанця влаштував зустріч зі своїм дідом. На привітання «Слава Україні» старий вояк із дружиною гучно відповіли «Героям Слава!», і зі сльозами на очах сказали що останнього разу у них в хаті так віталися 70 років тому. Вперше ветеран довго приглядався до нас і неохоче балакав із нами, але після кількох зустрічей цей скромний дідусь став відвертішим і вже зі свою дружиною на камеру співали зовсім невідомих повстанських пісень, а розповідаючи про ті буремні часи, поринав у глибоку задуму, переживаючи знову ті трагічні події.
Володимир Семенович Вірста ніколи не розповідав про себе і свого брата повстанця сотні «Загроза», стрільця на псевдо «Вітер», Костянтина Семеновича Вірсту, знаючи золоте правило «Хто мовчить, той буде жити». Після проголошення незалежної України ніхто його не шукав і він нікого не шукав, друзів його вбили, а ті, хто «замельдувалися», не продали. «Та і запроданців помежи нашого люду багато, боротьбу нашу ми ще не виграли», — вважає герой.
«Я був молоденьким парубком, на вигляд зовсім хлопчиськом, коли добровольцем пішов у лави нашої повстанської армії, — розповідає він. — У цей час мій брат Костянтин вже був бійцем нашої славетної УПА і перебував у сотні «Загроза», під командуванням сотенного «Заморського» . А спонукали мене на такі рішучі дії самі наші «визволителі» зі сходу, котрі гнобили нас на кожнім кроці, заганяючи наших земляків у тюрми, тільки за те, що проголошували себе українцями, і прагнули своєї держави. До нас брат приводив стрільців до хати і ми годували наших хлопців, згодом ми з батьком і братом зробили бункер у нас під стайнею, а другий бункер в урочищі «Юрів», там вибрали місце біля звору, копали швидко, за ніч, глину носили в ріку, щоб нас не розконспірували. Але уявить собі, як ми здивувалися коли замітили в день, метрів чотири від нашого бункера інший бункер, виритий кілька днів раніше.
Якось прийшли до нас повстанці з Ясеня «Прут» і «Цікавий» і запропонували мені постріляти з папашки, я дав чергу, коли з боку Небилова «енкаведисти» під проводом Чупіна почали стріляти в бік Перегінська, а з боку Перегінська інша група «енкаведистів» під проводом Сенкова у відповідь почала стріляти по своїх, отже, ми спровокували перестрілку між «енкаведистами», партизани втекли одні в бік Перегінська вбрід через Лімницю, а інші — в бік Сливок. Опівночі до нас постукали большевики, батько відчинив їм хату, й «енкаведисти» зачали допитувати батька, хто тут стріляв, але мого батька вони не налякали, він — колишній січовий стрілець, але знайшовши біля хати гільзи, мене з батьком дуже побили, а тата забрали в цюпу.
Після того до нас додому прийшли хлопці з лісу «Богун», «Доброволець», «Вихор», «Джимайло», й я пішов із ними у партизани. Отже, я, Вірста Володимир Семенович, 1926 року народження, будучи 1944-го молодим хлопцем побачив на свої очі звірства «визволителів», котрі гнобили наше населення, мене не треба було агітувати, щоб я вступив добровольцем у нашу народну визвольну армію, де вже перебував мій старший брат. Я потрапив у перегінську сотню «Загроза» під командуванням на той час сотенним «Заморським».
Мене записали в сотню «Загроза» третя чота, перший рій, дали мені псевдо «Іскра», озброїли німецьким карабіном марки «Маузер». Наша сотня розташувалася в лісах Суходолу й Ілемні. Табір був розбили біля Суходолу, там повстанці побудували літні лазівки, ми спали в них, а вранці черговий нас будив: «Рання зоря», і всі ставали у шеренгу. Чотовий «Жбурай» давав команду «Позір» і ставали струнко. Ройовим у мене був «Лис», «Голуб» проводив молитву «Вірую». Після молитви давали наказ хто куди йде, хто вишколюється, хто йде в рейд за продуктами харчування, хто в розвідку. Вдень було важко партизанам, ходили ночами, а як місяць світив, то був ворог партизанський.
Якийсь час я був в охороні сотенного «Заморського», це був справжній лицар. Згадую, як ми з повстанцем «Живим» супроводжували нашого сотенного до села Ілемні. Першою втратою для нас була загибель стрільця «Вітрогона», а далі бій за боєм проходив і ми втрачали багато хлопців. У сотні був зрадник із Лугів, котрий виказував постій сотні більшовикам. У нас у сотні стрільці були фізично та морально виснажені, хоча нас і намагався підтримати політвиховник «Скорий». Мене повстанці любили, я був наймолодший у сотні, але любив розказувати повстанцям різні смішинки. Але коли настала зима, нам стало дуже важко, наш табір розбили большевики, і багато хлопців загинуло, частина повстанців пішли додому, а інші хлопці на чолі з чотовим «Скибою» прибилися до інших сотень, в т. ч. і мій брат «Вітер» пішов до сотні «Опришки» під командуванням «Довбуша». Брат мене відправив додому й я переховувався у бункері вдома, брат інколи забігав у наш бункер і відпочивав там, бо дуже був змучений після боїв із більшовиками. Я виглядав молодим хлопчаком, і мене не запідозрили в тому, що воював, а повстанці «замельдовані» і захоплені в полон, мене не здали, так мене ніхто не чіпав. Я переховувався довший час в бункері під стайнею. Мій брат був канцеляристом у сотні, і ми з братом закопали архів з літературою, але, на жаль, не все вдалося віднайти поки що. Брата мого вбили при невідомих обставинах після війни, ті, хто його вбили, в тюрмі не сиділи. Дочекавшись незалежності нашої держави я вирішив не виходити з підпілля. І так ніхто, крім моєї дружини не знали, що я воював в УПА. Але про це дізнався мій онук і розповів про це хлопцям з братства ОУН-УПА і вони переконали мене записатися до Перегінської станиці Всеукраїнського братства ОУН-УПА, і допомагати заповнити білі плями історії нашого багатостраждального краю, адже я знав не лише майже кожну челядину в Перегінську і його дух. Багато чого забулося, але надіюся віднайти закопані архіви, де розповідається про подвиги наших героїчних хлопців».
30 грудня 2016 року Володимиру Вірсті виповнилося 90 років і вийшло дуже символічно, що цього дня Роман Корінь, керівник Перегінської станиці Всеукраїнського братства ОУН-УПА, вручив йому посвідчення братчика ОУН-УПА. Володимир Семенович радіє, що наших воїнів УПА признали воюючою стороною, адже вони пролили кров за синьо-жовтий прапор і тризуб, які зараз є державними символами України.

Володимир Сенич, Микола Лесюк

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...