Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 28, 2020

5 грудня Григорові Тютюннику виповнилося б 82 роки

Автор:

|

Грудень 04, 2013

|

Рубрика:

5 грудня Григорові Тютюннику виповнилося б 82 роки

Григоріїв Тютюнників було двоє – двоє братів, двоє українських письменників і поетів. У них був один батько, але різні матері. Нинішній уродин ник – на одинадцять років молодший.

Пов’язані іменем
Через випадковий збіг обставин, а може, із примхи долі брати Тютюнники отримали одне ім’я – Григорій. Григорія насправді хотіли назвати Георгієм (Ігорем). Записувати дитину відправили діда по матері, який дорогою до сільради добряче хильнув за здоров’я новонародженого. Коли ж він потрапив-таки до сільради, то наплутав з ім’ям і записав онука Григорієм.
Про дідову витівку дізналися, коли Ігорю-Григорію було вже років із п’ятнадцять, – на той час у Михайла Тютюнника в новій сім’ї вже підростав другий син, за іронією долі, – теж Григорій.
Щоби відрізняти братів, молодшого стали звати Григором. Згодом це ім’я він узяв собі за псевдонім. Старший допомагав своєму «шалапутному» родичу, який був «різкий і в літературі, і в житті». Він знайомив його з корисними людьми, видавцями, редакторами журналів, просив друзів перед смертю опікуватися Григором. І той своїм талантом виправдав турботу, ставши більш відомим за старшого брата.

Без батька
Батька Тютюнників було репресовано у 1937 році. Григір писав про нього: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й нині, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…»
Ідеалізований образ репресованого і зниклого десь у «Сибіру несходимім» батька, навіть єдине фото якого було загублене, завжди лишався для Григора Тютюнника найбільшою святинею. Найкраще його прописано, мабуть, у чи не найвідомішій новелі письменника «Три зозулі з поклоном».
Зростати без батька – доля багатьох дітей війни. Із часом його Григорові замінив Григорій. Взаємини братів не були простими – доля надовго їх розвела: Григорій, колишній фронтовик, автор кількох повістей, роману «Вир» та поетичної збірки, мешкав у Львові. Там він і похований на Личаківському цвинтарі. Григір після служби на Тихоокеанському флоті деякий час жив на Донбасі, вчився в Харківському університеті й зрештою оселився в Києві. Історію їхнього зближення Григір Тютюнник описав у книзі спогадів «Коріння». Він болісно переживав братову смерть.

«Секрети» творчості
Приятель Григора Тютюнника поет Петро Засенко згадував: «Якось зайшли ми з ним до редакції газети “Вечірній Київ”. Один молодий автор почав просити, щоби Григір Михайлович поділився секретами творчості. “Ніяких секретів нема”, — каже Тютюнник. — “Я прочитав вашу новелу “Іван Срібний”. Як усе там природно, просто не можна відірватися”, — говорить молодик. — “Слухайте, голубе, я знаю ваш рід, ви ніколи не знали нестатків. Ви ніколи не мерзли серед голого степу в завірюху, коли йдеш на свиноферму. А йдеш туди, бо там твоя тьотя зварить картоплі свиням, то й тобі щось перепаде. І ти йдеш, бо вдома — ні крихти. Ви не зрозумієте цього, бо такого не пережили”. — “Та все ж таки секрети творчості є?” — “Є! — з притиском каже Григір. — Передаю секрет: біль. Повна душа болю”.
Перша дитяча травма Григора болісно відлунюватиме у багатьох його творах, а сам сюжет ліг в основу новели «В сутінки», із якої й почався письменницький шлях Тютюнника. Написана спершу російською мовою в листі до дружини, а потім перекладена й надрукована як оповідання, новела є, по суті, сповіддю письменника. Юнак, який приїжджає в село до матері, попри природну ніжність до неї, не може позбутися почуття відчуженості. Він пригадує епізод дитинства, коли мати виганяла його на піч, а сама приймала коханця-тиловика. Приниження, зневага, образа за батька-фронтовика назавжди залишили відбиток у свідомості Григора. Мати відчуває свою неспокутувану провину перед сином: «Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…»
Стосунки з матір’ю все життя залишалися нестійкими: з одного боку, синівський потяг, а з іншого – пам’ять про зраду. Петро Засенко розповідає, що мати, згадуючи про цю давню синову образу, картала себе, приказуючи: «Ох уже ці дурні молоді любощі!»

Малював словами
І навчання, і діяльність Григора Тютюнника завжди викликали інтерес «органів» за його бажання докопатися до суті. Він часто казав, що пише фактично в стіл.
«Йому все життя не давали спокійно працювати – починаючи з дебютного твору, – розповідав письменник Анатолій Дімаров. – Цензура не залишала без уваги рукописи Тютюнника ні на мить. Вони були й справді дуже сміливими як на радянський час. Пам’ятаю, бідного Юрія Мушкетика, який, будучи головним редактором журналу «Дніпро», надрукував Тютюнника в цьому виданні, викликали до Спілки письменників на розправу. Коли він туди прийшов, побачив розлюченого завідувача відділом культури, який, черкаючи «антирадянщину» Тютюнника, примовляв: «Як ви оце пропустили?! Це ж Неможливо читати!» Потім стукнув кулаком по столу, похитав головою й мовив:« Ну, і пише ж, гад! Ножа не проткнуть!» Так талановито писати могли одиниці. Григір буквально малював словами!»
6 березня 1980 Григір Тютюнник пішов із життя. «Помучте когось Іншого …» – це слова з його передсмертної записки. Що змусило його до такого кроку – досі таємниця. Але ця фатальне подія сталася всього через кілька годин після вручення письменнику престижної премії імені Лесі Українки.
А через дев’ять років після смерті Тютюнника – 1989-го – його нагородили Державною премією імені Т. Г. Шевченка (нині Національна премія України імені Тараса Шевченка). Тільки в роки перебудови його твори почали видавати, і Григір Тютюнник з’явився в шкільних підручниках як класик української літератури.

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply