Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 22, 2019

Змарноване «Золото Полуботка» Перша громадянська війна між українцями сталася у ХХ столітті

Автор:

|

Липень 12, 2012

|

Рубрика:

Змарноване «Золото Полуботка» Перша громадянська війна між українцями сталася у ХХ столітті

17 липня 95 років тому в Києві відбулася, на жаль, невдала спроба збройного перевороту.

Боялися й думати

На початку 1917 року приблизно 3,5 млн зі 6,798 млн вояків фронтових частин російської армії та 2,26 млн — із її запасних частин були українцями. Але гинути за розширення території Російської імперії погоджувалися далеко не всі з них. Ба більше,саме Волинський полк, відмовившись стріляти по демонстрації голодних жінок у Петрограді (тепер — Санкт-Петербурґ), розпочав 1917-го Лютневу революцію, яка після приєднання до неї решти солдатів, ди­слокованих у російській столиці, призвела до зречення царя від влади.

І таку ж революцію намагався розпочати 17 липня того року в Києві вже проти тимчасового уряду Росії ще один полк, укомплектований українцями. Але йому перешкодило одвічне лихо України — її «еліта», для визрівання якої в часи бездержавності забракло відповідних умов.

Клерки-нувориші

Позаяк на посади, на яких можна було набути державницького досвіду, українців у Російській імперії допускали нечасто, Центральну Раду сформували, по-перше, учорашні дрібні клерки, учителі та їм подібні. По-друге — не лише справжні патріоти України, які зазнали репресій за участь у підпільному національно-визвольному русі, а й пристосуванці, що прагнули не незалежної Батьківщини, а тепленьких місць у «Російській республіці».

Частина з них на чолі з головою Центральної Ради істориком Михайлом Грушевським засвідчить це, перейшовши після окупації України більшовиками на їхній бік, за що врешті-решт гірко поплатиться. Бо якщо Грушевського, за версією частини його біографів, чекісти, використавши, отруїли, то дрібніших ренеґатів — розстріляли.

Натомість ті вояки-українці, які усвідомили на фронтах Першої світової, що світ — надто жорстокий, аби щось здобути в ньому без бою, не дуже наполегливо розвінчували наївні сподівання своїх цивільних співвітчизників на толерантність російської «демократії», яка, за запізнілим визнанням голови уряду УНР Володимира Винниченка, «закінчувалася на українському питанні».

Історик В’ячеслав Липинський констатував, що керівники Центральної Ради жили «фантастичними утопіями українського ельдорадо». Однак вели таким чином, як констатував історик Іван Лисяк-Рудницький, «до послаблення моральних сил українського суспільства.

Проголосивши себе керівниками національного руху, вони навіть національно-територіальну автономію України в складі так ніколи й не утвореної «Російської демократичної федеративної республіки» наважилися просити в її тимчасового уряду лише під неабияким тиском делеґатів І Всеукраїнського військового з’їзду. А ті прагнули перетворення Російської імперії на федеративну республіку не тільки для того, аби уникнути участі в кривавій Першій світовій та в подальших бійнях.

Голодомор добровольців

Вони пропонували себе Центральній Раді в ролі захисників Вітчизни від десятків тисяч дезертирів із російської армії, які дорогою додому грабували українських селян і ґвалтували їхніх дружин і доньок. Однак коли Всеукраїнський військовий з’їзд зажадав негайної реорганізації російської армії за національно-територіальним принципом, аби сформувати українську національну армію, то керівництво Центральної Ради, погодившись із цим на словах, саботувало цю вимогу.

5 липня 1917 року небилиці поширювала газета партії соціалістів-революціонерів «Народна воля»: «Хто такі самостійники? Це — поміщики, капіталісти чи люди, близькі до них, а взагалі, люди, далекі від справжнього демократизму».

А ті в цей час насправді не мали що їсти й у що взутися. Тоді за справу взявся адвокат Микола Міхновський та його однодумці з «Братства самостійників». Спершу створили 16 березня 1917 -го Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, якого цар Петро І закатував за відстоювання автономії Гетьманщини й котрий заповів незалежній українській державі неабиякі відсотки від золота, вкладеного ним у банк британської Ост-Індської компанії. А цей клуб допоміг у травні того ж року офіцерам і солдатам російської армії, які самочинно гуртувалися в національні формування, створити Перший український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Коли ж керівництво Центральної Ради, побоюючись утратити популярність серед українців, а відтак — право представляти їх, погодилося, то Військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка допоміг воякам, мобілізованим на теренах України, створити ще один — однойменний — полк. Однак, остерігаючись гніву російського Тимчасового уряду, керівники Центральної Ради відмовили воякам цього полку в продовольстві, належній казармі, обмундируванні та взутті.

Хотіли силою фактів

Обурення полуботківців викликало й те, що на перемовинах із російським Тимчасовим урядом керівництво Центральної Ради, по суті, зреклося своїх обіцянок делеґатам військового з’їзду домагатися автономії України. Винниченко згодом визнає: «Центральна Рада мала бути при йому (Тимчасовому уряді) немов би якимсь дорадчим приватним органом».

Тим часом, навіть її куці повноваження обурили частину російського Тимчасового уряду, із якого на знак протесту вийшло троє міністрів, чим негайно ж спробували скористатися більшовики, здійснивши в Петрограді спробу збройного державного перевороту. Як сприятливий для себе момент цю кризу в колишній Російській імперії розцінили й в Українському військовому клубі імені гетьмана Павла Полуботка.

Керівники Клубу, а також однойменного полку й того, який назвали на честь Хмельницького, передбачили у своєму плані, що в ніч на 5 липня (за григоріанським календарем — з 16-го на 17-те) 1917 року вони повинні: «1) Сповістити окремими листівками всі українські частини Києва о першій ночі, що 2-й укр. імені Полуботка полк виступає; 2) о третій годині ночі зайняти всі важливі пункти Києва».

Своєю чергою, вояки-українці з тих частин, які були дислоковані в інших містах України, а також десятки тисяч озброєних селян, згуртованих в Українське вільне козацтво для самооборони від дезертирів із російської армії, обіцяли пошкодити в себе на місцях залізничне полотно, аби завадити прибуттю до Києва каральних російських частин.

«Як у своїй хаті»

Окрім того, керівники й рядові учасники змагання сподівалися, що вояки-українці, одягнені в російські шинелі, приєднаються до повстанців так само, як петроградські солдати — до Волинського полку в лютому 1917 року. Організатори повстання проголошували у своєму маніфесті: «Розглядаючи сучасне становище народів, які населяють Росію, ми бачимо, що український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація та які мають належати кожному окремому народу. Висунутий Російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались у Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до наведення порядку в Україні. Для цього ми всіх росіян і ренеґатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись із російським урядом. Визнаючи Українську Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли ми все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Українській Центральній Раді. Тоді вона повинна буде порядкувати як у Києві, так і в усій Україні, як у своїй хаті».

Між 3-ю й 4-ю годинами ранку 17 липня 1917 року приблизно 5 тис. солдатів-полуботківців розпочало роззброювати в Києві міліціонерів. А також вони заарештували начальника міліції Лепарського й коменданта Києва генерала Цицовича. На запитання першого з них про те, чи знають, що Центральна Рада підпорядкувалася російському Тимчасовому урядові, і чи не вважають, що їхні дії ідуть врозріз із цим, відповіли: «Не знаємо й знати не хочемо. Якщо буде потрібно, то заарештуємо Центральну Раду».

Капкан для повстанців

Тим часом командир богданівців полковник Юрій Капкан, який напередодні присягався Міхновському, що очолить повстання, чи то вже зі самого початку відігравав подвійну роль, чи то перейшов на бік російського Тимчасовго уряду вже в ході спроби збройного перевороту: наказавши богданівцям замінити полуботківців на їхніх постах біля державних установ у Києві нібито тому, що ті втомилися за безсонну ніч, він відправив їх у їхню казарму, яку оточили укомплектовані росіянами юнкери й полк кірасирів (важких кавалеристів). У перестрілках загинуло семеро солдатів-полуботківців. Сутички припинилися лише після того, як Центральна Рада підступно звеліла богданівцям роззброїти полуботківців, бо ті не стріляли в українців.

Дізнавшись про це, Звенигородський і інші коші вільних козаків, які вже вирушили на Київ, змушені були повертатися додому ні з чим. Побачивши наступ росіян, полуботківці почали відстрілюватись. Росіяни також стріляли, але продовжувати наступ не наважились. Упало кілька поранених. Перед полуботківцями з’явилися лави козаків Богданівського полку. А вслід за богданівцями до казарми вдерлися кірасири-росіяни, які били вже роззброєних полуботківців прикладами й кололи шашками. Частину з них утримували під слідством до жовтня 1917 року під охороною конвоїрів-росіян, які всіляко знущалися з них.

Решті полуботківців Центральна Рада наказала їхати на фронт, аби «змити із себе тавро боягузів-дезертирів».

А завтра були Крути

Однак повстанці довели свою сміливість ціною страшних утрат: станом на 9 лютого 1918 року, полк імені Павла Полуботка складало… п’ятеро осіб. Один із не заангажованих політично очевидців тих подій згадував похід полуботківців на Київ так: «Був се глибоко мовчазний, зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену важну ціль — і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість мимоволі передавалася глядачеві. Так могли йти люди тільки в бій, на діло, якого кінцем була смерть або побіда…Таких походів ні перед тим, ні потом я ніколи в своєму житті не бачив… Блискуча щетина багнетів на сильно затиснених у руках крісах без слів промовляла про те, що це не парад, а якась данина на вівтар своєї батьківщини й святого обов’язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалася та похмура бойова маса вояків, — я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська маячив жовто-блакитний бойовий український прапор».

Що ж до богданівців, то їм за допомогу росіянам у приборканні повстання полуботківців віддячили за давньою московською традицією: коли 13 липня 1917 року їх також відправляли на фронт, то біля станції Пост-Волинський під Києвом їхній ешелон зненацька обстріляли зі засідки росіяни-кірасири, убивши 16 українців, а 30 — поранивши. Решту з них заарештували й побили, а одного — зарубали.

Харківські історики Володимир Калініченко й Іван Рибалка дійшли висновку, що «це була піррова перемога Центральної Ради». Адже очевидці тих подій засвідчили, що, «залишаючи Київ, полуботківці посилали прокльони Центральній Раді й обіцяли допомогти більшовикам у боротьбі з Тимчасовим урядом, якщо це знадобиться».

Але цю обіцянку виконали не полуботківці, від яких після «спокути на фронті їхньої провини», залишилося п’ятеро, а солдати інших українізованих полків і дивізій, котрі, розчарувавшись у Центральній Раді, перейшли після більшовицького жовтневого перевороту на бік його організаторів, бо ті демагогічно обіцяли мир і землю. А Центральну Раду та й усю Україну довелося захищати на станції Крути лише не навченим військової справи трьом сотням київських гімназистів і студентів.

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...