Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 21, 2018

Українофільські наукові праці В. Щербаківського. До 55-річчя від дня смерті вченого

Автор:

|

Січень 26, 2012

|

Рубрика:

Українофільські наукові праці  В. Щербаківського. До 55-річчя від дня смерті вченого

Ім’я Вадима Щербаківського було широко­відоме поміж діаспорними діячами української культури в першій половині минулого ХХ ст., але тривалий час про нього цілеспрямовано замовчувалося в Україні. Не вистачило місця бодай для коротенької згадки про цього визначного Науковця з великої літери навіть в Українській радянській енциклопедії (УРЕ), хоча, правду кажучи, є згадка в ній про його молодшого брата Данила Щербаківського (1877—1927) як українського мистецтво­знавця — аж тричі.

Приховувати від українського читача постать Вадима Щербаківського радянським «науковим писакам» — академікам, докторам і кандидатам різноманітних наук тощо — довелося, напевно, з однієї причини: він був надто великим українофілом і прихильником усього українського. Отже, представники офіційної радянської влади вкрай вороже ставилися не тільки особисто до В. Щербаківського, а й до багатьох інших так званих буржуазних націоналістів, які своєю працею в імміґрації чесно боронили добре ім’я України.

Вадим Михайлович Щербаківський (1876—1957) закінчив історично-філологічний факультет Київського університету, формувався серед подій, пов’язаних із політичними репресіями українського народу за царювання останнього російського імператора Миколи ІІ (1868—1918), який керував політикою домінації над усіма неросійськими народами, зокрема українським.

Як син священика, Щербаківський розумів причини трагічної долі своїх земляків, що ледь виживали під московським гнітом, позбавлені національної гідності, справедливості та свободи на право вільного життя. Молодий свідомий учений задумувався про місце України в тогочасній політичній ситуації. Шанобливо ставився він до української минувшини, історію якої вивчав усе глибше, а його москвофобство зростало що далі, то більше.

Царський імперіалізм і його аґресивність не були йому до вподоби. Сама Московщина нещадно нищила високу культуру України, народ якої стояв значно вище, ніж московський. Щербаківський не зміг дивитися на ворожий деспотизм царату, під час панування якого на смерть замучено сотні-тисячі людей, а інші сотні-тисячі заслано на Сибір. Бунт проти чужого панування над українською нацією знаходив місце в душі й в умі інтелектуала. Свої самостійні досліди в ділянці українознавства Вадим почав чи не 20-річним або й раніше. Він обстежував, ретельно оглядав і фотографував старовинні дерев’яні церкви, іконостаси й окремі в них ікони, український народний одяг і його типи в околицях свого рідного села Шпичинців на Сквирщині. У своєму щоденнику о. Михайло, батько Вадима й парох цього села, занотував, що Вадя часто сидів перед стосами паперу зі всякими виписками з різних книг.

Ще навчаючись у Петербурзькому, Московському та Київському університетах, юнак перебував під наглядом царської жандармерії, його кілька разів заарештовували. Неприємності почалися для нього 1898 року, коли його заарештували в Москві. Часті «відвідини» поліційних урядників стали тягарем для всієї родини, зокрема для батька священика.

З 10 травня до 22 листопада 1906 року Вадим перебував у Сквирській тюрмі, а з 23 листопада до 20 грудня — Лук’янівській. Замість страху в’язниця додала йому більше відваги та сміливості писати про все те, що вважав патріотичним для себе й для терплячого свого народу. Як результат його дослідів 1910 року з’явилася 256-сторінкова книга «Архітектура в різних народів і на Україні». У короткій передмові автор зазначив, що його метою є «викласти українською мовою загальний огляд всіляких архітектур», а при цьому «до великої сім’ї всіми признаних архітектур ввести нового члена, нового товариша, забутого, зневаженого, споневіряного й майже знищеного, а власне, українську культуру». Не буде зайвим додати, що рецензію, хоч коротку, на книгу В. Щербаківського, було поміщено в «Літературно-науковому віснику», ч. 2 за 1911 рік, на 441-й сторінці, який виходив у Львові (1898—1906), опісля — у Києві (1907—1914 і 1917—1919) і знов у Львові — з 1922-го аж до 1932 року.

До особливих заслуг В. Щербаківського належить і наступна, видана українською та французькою мовами, книжка «Українське мистецтво» (L’art d’Ukraine), перший том якої вийшов друком 1913 року. Відомий графік, художник і архітектор Василь Кричевський, до речі, споріднений із Вадимом через його одруження з Євгенією Щербаківською, виконав 30 рисунків-проектів для оформлення цього видання. Для кожного окремого тому мала бути обкладинка в стилі тієї доби. На жаль, цей великий задум не вдалося реалізувати. Із приходом революції пропали не тільки проекти обкладинок, але й дещо з фотографій архітектурних зразків іконостасів, килимів, писанок, різьби тощо. На обкладинці першого тому в центрі художник помістив зображення керамічної іграшки-баранця, цілком стилізоване й узагальнене з його вигнутими ріжками. Над його головою бачимо шестипелюсткову квітку, від котрої розгалужуються гнучкі віти донизу з ритмічно розміщеними листочками, на кінцях яких висять грона-трикутники.

За неабияких перешкод праця над наступним томом «Українське мистецтво» продовжувалася зусиллями обох братів — Вадима й Данила, етнографа, мистецтвознавця та заступника голови Всеукраїнського археологічного комітету в Києві. Цю книгу було заплановано присвятити галицьким і буковинським дерев’яним церквам і каплицям. Роботу над цим виданням закінчили 1918-го, але вийшла вона друком лише 1926-го, і то тільки завдяки великим старанням В. Щербаківського, який тоді жив у Празі.

Перші його статті як історика мистецтва були присвячені монументальному культовому дерев’яному будівництву й з’явилися 1904 року на сторінках фахового часопису «Археологическая летопись Южной России» (числа 3, 6). Науковець співпрацював із щоденною газетою, що видавалася українською мовою в Києві з вересня 1906-го аж до її закриття царським урядом в серпні 1914 року. Крім творів М. Коцюбинського, О. Маковея, А. Тесленка, С. Васильченка й інших, з’являлися там статті та розвідки Щербаківського про поточне мистецьке життя: про виставки до Шевченкового ювілею (1911), з’їзд художників у Петербурзі й інші матеріали, друковані під псевдонімами. У 74-му томі шостої книги в «Записках НТШ» (Львів, 1906) було поміщено його працю з ілюстраціями під заго­ловком «Деревляні церкви на Україні та їх типи».

В 11-му томі УРЕ згадується про Полтавський державний педагогічний інститут як про вищий навчальний заклад для підготовки вчителів. Насправді, заснованого 1919-го, його було названо Українським полтавським університетом, у котрому об’єднавчим для понад 600 студентів було почуття необхідності боротьби за національну свідомість. Про цей університет, уже перебуваючи в Лондоні (Англія), Щербаківський писав: «Коли Полтаву зайняли большевики, вони багато студентів розстріляли, а від мене відібрали «професорську пайку», і я мусив тікати за кордон, залишивши все». Тут слід згадати, що 1919 року в Полтаві вийшов перший том «Записок Українського Народного Товариства», де було надруковано матеріал науковця «Розкопки палеолітичного селища в с. Гонцях».

Празький період (1922—1945) проф. Щербаківського також виявився плодотворним. Свідчить про це помітне число статей-студій ученого: «Основ­ні елементи орнаментації українських писанок і їхнє походження» (1925), «Формація української нації» (1940), «Концепція М. Грушевського про походження українського народу» (1941) тощо.

Події в Україні, спрямовані проти національного стрижня минулого української нації, та процеси русифікації й совєтизації української історіографії з настоюваннями радянських науковців про «спільну колиску» всіх трьох братніх народів — російського, українського й білоруського — спонукали аналітичного історика написати другу працю. Передрук її, суто наукового дослідження, з’являвся з продовженням на чисельних сторінках місячника «Визвольний шлях» — суспільно-політичного й науково-літературного журналу (Лондон) навіть після смерті довголітнього керівника та співробітника багатьох наукових інституцій і дорадника згаданого видання

проф. Щербаківського. У цьому журналі зустрінемося з такими працями: «Український етнічний тип», «Життя і діяльність Олександра Кошиця», «Цікаві археологічні відкриття», «Пам’яті Василя Григоровича Кричевського», «З життя архієпископа Парфенія Левицького», «Українські церкви Київщини», «Спомини про

М. В. Лисенка», «Український університет у Полтаві», «Мемуари» й низкою інших. До загального бібліо­графічного списку треба додати ще й такі: «Церкви на Бойківщині», «Мальована неолітична кераміка», «Палеоліт», «Матеріяли з археологічних розкопів на Переяславщині», «Праця по охороні старовини», «Матеріяли про висвітлення південного походження слова «Русь», «Суспільний лад в Україні», «Кам’яна доба в Україні», «Відкриття пам’ятника Котляревському», «Орнаментація української хати», рецензії «Історія українського мистецтва О. Повстенка», «Катедра св. Софії в Києві О. Повстенка» й інші.

До цього далеко не повного переліку важливо додати статтю «Мої спогади про Олександра Мишугу». Згадку про цього співака Щербаківський написав на знак вдячності за те, що багато ілюстрований альбом «Українське мистецтво» було видано за щедрої його допомоги. Що ж до окремої книжки «Основні елементи орнаментації українських писанок і їхнє походження», надрукованої в «Працях Українського історично-філологічного товариства» в Празі, то обов’язково треба відзначити, як у цій праці автор пояснює значення писанок як одного з атрибутів поганського Великого дня, а християнський Великдень, своєю чергою, увібрав багато з тих початків весняних святкувань. Чимало місця він присвячує символічному значенню яйця як джерелу життя й навіть Всесвіту, що відбивається в леґендах і переказах різних народів.

Писанковий орнамент Щербаківський зводить до трьох типів, які в основі своїй мають свастику, трикветр або розету. Про решту орнаментів науковець пише, що, загалом, вони мають той самий принцип конструкції, міняються або ускладнюються тільки рамена різних фігур, набуваючи форм і назв рослин або тварин. Автор пильно охороняв і доводив окремішність стилю писанкового орнаменту від орнаментів, із якими зустрічаємося в різьбі по дереву, вишивках, килимах та кераміці. Значну кількість писанок, уміщених на 36 малюнках у згаданій книжці, зібрали обидва брати у Сквирському повіті Київської губернії в перші роки ХХ ст.

Дослідник захоплювався колекцією килимів у Полтавському земському музеї, де він працював у воєнні роки, а також великими скарбами килимів зі збірки В. Кричевського, які, на жаль, згоріли разом із іншими унікальними речами в будинку Грушевського в Києві. Про видання з фотографіями кольорового багатства ворсистих витворів мріяв Щербаківський, перебуваючи ще в Україні. У нього була колекція світлин зі супровідним текстом про килими та вишивки, але ті плани не здійснилися. А прикро, «бо такі книжки могли б дати багато старих чорних зразків для килимниць», як згадував один знавець килимарства.

Визначний класик української мистецтвознавчої думки жив самотньо й дуже скромно. Захоплений своєю плідною роботою, із неї черпав сили для щоденного життя, тішився та радів здобуткам і результатам у невпинній творчості. Він написав понад 30 наукових праць і немале число публіцистичних творів, що з’являлися довгими роками на сторінках різних газет і журналів. 18 січня 1957 року, під час перебування в санаторії у Брайтоні, перестало битися його серце, і через вісім днів він був похований у Лондоні, на кладовищі Gunnersburi.

 Павло Лопата

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...