Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Nov. 23, 2017

Центральній Раді по-різному не раді. Бо вона примудрилася не догодити як патріотам України, так і її недругам

Автор:

|

Березень 15, 2012

|

Рубрика:

Центральній Раді  по-різному не раді. Бо вона примудрилася не догодити  як патріотам України, так і її недругам

Українську Центральну Раду, 95 років від дня створення якої минає 17 березня, навіть київські газети намагаються «очорнити» й у ХХІ ст.

І ти, Бруте!

Коли 29 січня вшановували 300 юнаків, які того дня 1918 року намагалися зупинити під Крутами 6 тис. червоногвардійців із Петрограда й Москви, то Центральній Раді дісталося від патріотів України за те, що не зуміла захистити ні себе, ні Київ від ворога більш дорослими вояками.

Утім, чимало претензій до неї висувають і з іншого боку. Наприклад, Центральну Раду «спопелив» у публікації «Ювілейний березень» у газеті «Киевский телеграфЪ» і ворог усього українського — випускник історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Каревін. Він, зокрема, стверджував: «Сучасні історики називають її (тобто Центральну Раду) першим українським парламентом, у якому були представлені майже усі верстви українського народу. Це не зовсім так… Члени Ради були лише представниками нікчемних (як за кількістю, так і за значенням) політичних гуртків, що складалися з так званих національно свідомих українців. Фактично вони не представляли нікого, окрім самих себе. «Бандою фанатиків без жодного впливу» назвав цих діячів Еміль Енно, французький консул у Києві. Щоби стати справжнім парламентом, здобути авторитет у суспільстві, «центральнорадівцям» слід було пройти через загальні вибори. Але, як зізнався потім у мемуарах голова Ради Михайло Грушевський: «Ми на це не посміли наважитися». Тільки в липні 1917 року, після того як Тимчасовий уряд (свідомо готуючи розвал Росії) оголосив про намір створити свій «вищий орган управління крайовими справами в Україні» Генеральний секретаріат і доручив сформувати його Центральній Раді, остання набула хоч якоїсь політичної ваги. Та, навіть наділена владними повноваженнями, вона залишилась тим, чим була, — збіговиськом нікчемних політиканів, не здатних до державної діяльності».

Насправді ж…

…усе було навпаки. Хоч «центральнорадівці» й заслужили на слушні докори українців, а все ж їх безпідставно називають «лише представниками нікчемних політичних гуртків». По-перше, уже через три тижні після того, як 17-го (за старим стилем — 4-го) березня 1917 року з ініціативи Товариства українських поступовців, створеного ще 1908-го, і за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій: Українського наукового й педагогічного товариств, Товариства українських техніків і аґрономів тощо — у приміщенні українського клубу «Родина» на Володимирській, 42 в Києві була утворена Українська Центральна Рада, і 8 квітня того ж року понад 900 делеґатів Всеукраїнського національного конґресу доручило їй відстоювати інтереси всього народу. По-друге, вони ще й переобрали керівництво Центральної Ради — її виконавчий комітет.

По-третє, делегували до складу Ради 115 нових членів. Решту 150 надіслали до неї майже всі тодішні українські політичні партії та професійні, культурні й студентські організації і товариства. А, приміром, 1917 року тільки Українська партія соціалістів-революціонері налічувала 75 тис. членів. Та й на виборах до Всеросійських установчих зборів за неї проголосували 52 % українців.

По-четверте, Всеукраїнський національний конґрес ще й надав Центральній Раді право кооптувати (вводити до свого складу) її членів. Вона поповнилася ще й делеґатами Все­українських військового та селянського з’їздів і представниками національних меншин, після чого фактично стала парламентом, засвідчивши вірність європейським тенденціям. А п. Каревін заперечує це, щоб українці й надалі почувалися на своєму континенті чужорідними тілами.

Уводить журналіст співвітчизників в оману й тоді, коли стверджує, що нібито не Центральна Рада сформувала тодішній уряд — Генеральний секретаріат, а «в липні 1917 року… Тимчасовий уряд оголосив про намір створити свій «вищий орган управління крайовими справами в Україні». Насправді ж Генеральний секретаріат було утворено Центральною Радою 15 червня 1917-го, а російський Тимчасовий уряд визнав його аж 1 вересня того ж року.

Спростування провокаційних інсинуацій п. Каревіна підсумуємо висновком: Центральна Рада стоїть йому кісткою в горлі тому, що якби не вона, то 24 серпня 1991-го

нікому було би проголошувати незалежність України. Адже Верховну Раду Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка 20 років тому покінчила з підлеглістю Москві, більшовики створили як пропаґандистську альтернативу Центральній Раді Української Народної Республіки.

Коли 9 березня 2012 року «Радіо «Свобода» попросило прокоментувати історичне значення Української Центральної Ради двох істориків — Олександра Кучерука, директора музею УНР, і Павла Гая-Нижника, доктора історичних наук і старшого наукового працівника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса, то перший із них запевнив: «Від «культурної» автономії до автономії територіальної, а від територіальної до повної державної самостійності — це і є здобуток Центральної Ради». А другий стверджував: «Треба сказати, що без Центральної Ради не було би ні УНР, ні Гетьманату, ні Директорії, не було би навіть УРСР».

Стати пересторогою

На жаль, Центральній Раді українці завдячують не лише тим, що ще 1917 року вона започаткувала те, що відбулося 24 серпня 1991-го, — державне унезалежнення України. Але водночас її творіння — і тогочасний парламент України, що не зумів відстояти незалежності країни, яку він очолив. А позаяк у діяльності сучасної Верховної Ради проявляються ті ж вади, що й у «винуватиці торжества», то мусимо про них нагадувати й нинішнім можновладцям, аби вони також не втратили держави.

Найголовнішою ж причиною падіння Центральної Ради вважають утрату нею тієї підтримки, яку вона мала. Бо ж до її складу делегували представників майже всі тодішні партії, організації й товариства та Всеукраїнські військовий і селянський з’їзди.

Однак коли більшовики послали на Київ 6 тис. червоногвардійців, то протистояло їм під Крутами лише 300 юнаків-українців. Тож, ушановуючи 29 січня 2012 року їхню пам’ять, президент Віктор Янукович зауважив: «Ця героїчна та водночас трагічна дата в історії нашої держави завжди буде нагадувати нам про велику відповідальність наставників і командирів за рішення, які вони приймають». А 29 січня 2007 року тогочасний президент Віктор Ющенко наголошував: «Трагедія Крут повинна стати пересторогою нам, сучасним і майбутнім лідерам української нації, навчити мудрості, консолідованості й зваженості в рішеннях і діях».

Тим часом результати соціологічних опитувань засвідчують, що як тодішній глава української держави, так і нинішній, а також Верховна Рада повторюють гіркий досвід Центральної Ради, відштовхуючи від себе співвітчизників. Бо, по-перше, як і їхні предтечі, значно більше переймаються своїми кріслами, аніж зазіханнями чужинців на державу, якою керують.

Адже, коли 1917 року до Києва поспішали українці з російської армії, щоби захистити столицю від більшовиків, то Центральна Рада, остерігаючись, аби по їхніх багнетах не прийшов до влади хтось на кшталт Наполеона Бонапарта, змусила їх розійтися, відмовивши їм у продовольстві. А Микола Порш, міністр військових справ УНР, узагалі демобілізував вояків, дислокованих тоді в Україні. Зараз фракції Верховної Ради також звинувачують одна одну в спробах узурпувати владу. А своїм наступом на добробут українців ризикують остаточно розчарувати виборців.

По-друге, Центральна й Верховна Ради «одностайні» у власній неспроможності полегшити життя співгромадян. Адже першу з них захищала під Крутами лише купка юнаків-романтиків тільки тому, що та не віддала співвітчизникам, більшість яких становили селяни, землю поміщиків.

Доктрини — як міни

Члени Центральної Ради — учорашні дрібні службовці, письменники та вчителі — виявили тоді не практичний глузд, а вірність партійним доктринам, запозиченим у сусідів. Дослідник Павло Штепа стверджував із цього приводу: «Навіть найбільшу справу — земельну — змавпували рабськи з московської програми, прийнявши ідею соціалізації землі. У Московщині ця ідея мала національно-історичні корені в общині, отже, була природною й можливою. В Україні ж споконвіку панувала не лише фізично-правно, а й у всьому духовному житті ідея приватної власності на все. Отож, соціалізація землі була протиприродною, ворожою українському світоглядові ідеєю. Настільки глибоко ворожою, що дише по трупах кількох МІЛЬЙОНІВ українців змогла Московщина запровадити в Україні свою общину під соціалістичною назвою «колгосп»… А УЦРада проголосила соціалізацію землі та почала її здійснювати».

Натомість більшовики писали про ту соціалізацію, яку вони завершать в Україні, тільки у брошурках для внутрішнього користування. А в листівках-зверненнях до українських селян, одягнутих у солдатські шинелі, брехали про те, що віддадуть їм усю землю і що визнають право націй на самови­значення.

Хоч ми й багато в чому відрізняємося від українців із 1917 року, а все ж однакові з ними в прагненні самотужки заробити на себе. Тому на чергові вибори Верховної Ради необхідні для можновладців 50 % електорату можуть, урешті-решт, не з’явитися тому, що масова трудова міґрація українців за кордон в 1990—2000 рр. теж засвідчила брак турботи вітчизняного парламенту щодо можливостей українських громадян гідно заробляти в себе на Батьківщині.

І все ж історик Олександр Палій наполягає: «Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало (1917 року) те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаґанді, яка роз’їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяло багато аґентів і провокаторів, які готували путч».

Не бракує їх і тепер. І один із них — випускник історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Каревін, який запевняє, що 1917 року українці були не здатними до державної діяльності. Невже ми відтоді нічого не навчилися?

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...