Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Dec. 17, 2017

Століття тому стартувала Українська держава

Автор:

|

Листопад 02, 2017

|

Рубрика:

Століття тому стартувала Українська держава

Більшовикам довелося підлаштовуватися під Українську Народну Республіку (УНР), але це лише відклало їхню поразку.

«Однині стає»
7 листопада (ця дата пересунулася на 20 листопада після того, як 16 лютого 1918 року українці перейшли на григоріанський календар) 1917-го Українська Центральна Рада (УЦР), яка фактично виконувала функції парламенту, ухвалила свій третій державно-правовий акт — універсал, у котрому проголосила УНР. Дослівно ж у цьому документі зазначалося: «Однині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів».
Водночас, УЦР ухвалила в своєму третьому універсалі, що вся влада в Україні належить лише їй та утвореному нею виконавчому органу — Генеральному секретаріату. І що до складу УНР увійшли землі, населені здебільшого українцями — Київщина, Волинь, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина, Катеринославщина, Харківщина, Херсонщина й Таврія (без Криму). Натомість питання про приєднання до УНР Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших суміжних територій із переважно українським населенням мало вирішуватися шляхом перемовин.
Щойно після урочистого оприлюднення того ж дня тексту третього універсалу на Софійській площі в Києві фракція українських есерів у Центральній Раді наполягла, щоб його поставили на поіменне голосування на засіданні Малої Ради УЦР. 7 листопада 1917 року на засіданні цього виконавчого комітету УЦР були присутні 47 його членів із 50-ти, 42 з них проголосували за ухвалення третього універсалу, натомість утрималися п’ятеро — по два російських есерів і меншовиків та один представник «Польського демократичного централу».
Як бачимо, запевнення авторів третього універсалу, що УНР, не відділяючись від Росії й зберігаючи її єдність, твердо стане, щоб допомогти їй, не переконало «п’яту колону» Москви в УЦР, котрі остерігалися, що задеклароване 7 листопада 1917-го в Києві може мати далекосяжні наслідки. Але про них — трохи далі, а наразі розберімося з тим, чому ж керівництво УЦР не відділяло УНР від Росії.

«Провідники любили Росію»
Володимир Дорошенко, один із членів УЦР, згодом визнав: «Події не застали нас свідомими своєї мети членами української нації, а громадянами імперії українського походження. Чолові діячі наші боялися навіть думати про самостійність. І все мріяли про спільний (із Росією. — Ред.) дах. На всіляких з’їздах зацитькували самостійницькі голоси. Ми поборювали царат, а не Росію».
Юрко Тютюнник, генерал-хорунжий Дієвої армії УНР, згадував: «Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію». Свою чергою, Євген Маланюк, ад’ютант генерала Тютюнника, констатував: «Зв’язана тисячма нитками з безнаціональною імперською так званою інтелігенцією і вважаючи ту інтеленцію за свого обов’язково «старшого» брата і природного союзника, еліта 17 року була майже цілком несвідома, що сталося і що має бути, і тому продовжувала мислити, власне кажучи, провінціональними, в ліпшім випадкові «провансальськими» категоріями, очікуючи все тієї «дириґентської» палички з бувшої імперської столиці. Українець із військовою логікою не міг без обурення обсервувати зблизька представників тієї еліти вже й тоді, з болем усвідомлюючи собі, що, хоч не хоч, підпорядковується її політичному проводові».
Позаяк на ті посади, на яких можна було набути державницький досвід, українців допускали в Російській імперії рідко, Центральну Раду сформували, по-перше, вчорашні дрібні клерки, вчителі тощо. По-друге — не лише справжні патріоти України, котрі зазнали репресій за участь у підпільному національно-визвольному русі, а й пристосуванці, котрі прагнули не незалежної Батьківщини, а тепленьких посад у «Російській республіці».
Частина з них на чолі з головою Центральної Ради, істориком Михайлом Грушевським, засвідчить це, перейшовши після окупації України більшовиками на їхній бік, за що врешті-решт гірко поплатяться. Бо якщо Грушевського, за версією частини його біографів, чекісти використали й отруїли, то дрібніших ренегатів — розстріляли.

«Няньки отечества чужого»
Позаяк Грушевський визнав у своїх спогадах, що проголосити незалежність УНР від Росії його змусила лише аґресія більшовиків, відтак, принаймні, частково, «громадянином імперії» був вихований і він. Адже народився майбутній голова УЦР через три роки після заборони його рідної мови в Російської імперії, внаслідок чого інтелігенти-наддніпрянці формувалися під переважаючим впливом чужоземної культури.
Більше того — батько Грушевського був учителем гімназії, в якій ревно виконували завдання царського уряду — зросійщити Холмщину. І коли б не сприяв асиміляції українців, то навряд чи піднявся б на наступні щаблі службової драбини, обійнявши посади інспектора та директора народних шкіл. Чи не таких називав Тарас Шевченко «няньками отечества чужого»?
Тож не дивно, що Михайло Грушевський запевняв у брошурі «Звідки пішло українство і до чого воно йде»: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий замір, вони виступили б щиро і одверто — бо тепер за се вони нічим і не ризикували». Голова УЦР також визнав згодом: «Дві течії ми вважали небезпечними — крайній український націоналізм («Україна — для українців») і споріднене з ним самостійництво («Самостійна Україна»).
Своєю чергою, Володимир Винниченко, голова Генерального секретаріату, як писав історик Володимир Горак, «рішуче відкинув думку про потребу існування Української держави — на тій підставі, що вона завжди (від Київської Русі і до Богдана Хмельницького) була державою «експлуататорських класів», що гнобили власний народ»; «іншу ж, соціалістичну, Україну можна було, за Винниченком, побудувати тільки у союзі з соціалістами з демократичної Росії»; «Володимир Кирилович підводив своїх слухачів до аж ніяк не безсумнівної думки: якщо «демократична» Росія — союзник України, то й особливої потреби в існуванні окремої української армії теж не існує».
А Борис Мартос, соціал-демократ і майбутній голова уряду УНР, виступаючи на Всеукраїнському селянському з’їзді, твердив: «Самостійники — це люди, які хочуть самодержавства, хочуть, щоб було так, як за старого ладу, лише, щоб вони самі панували над бідним народом. Самостійники — як не поміщики, так поміщицькі сини».
5 липня 1917 року такі ж небилиці поширювала газета партії українських соціалістів-революціонерів «Народна воля»: «Хто такі самостійники? Це поміщики, капіталісти чи люди, близькі до них, а взагалі, люди, далекі від справжнього демократизму».

Юридичний плацдарм
Відтак, історик В’ячеслав Липинський констатував, що керівники Центральної Ради жили «фантастичними утопіями українського ельдорадо», здійснитися які «мають самі й автоматично». Однак вели таким чином, резюмував також історик Іван Лисяк-Рудницький, «до послаблення моральних сил українського суспільства, притлумлювання енергії національного руху, применшення його войовничості і завзятості».
Проголосивши себе керівниками національного руху, вони навіть національно-територіальну автономію України в складі так ніколи й не утвореної «Російської демократичної федеративної республіки» наважилися просити у її тимчасового уряду лише під неабияким тиском делегатів І Всеукраїнського військового з’їзду. Микита Шаповал, член УЦР, визнав, що й проголосити УНР змусили УЦР делегати третього Всеукраїнського військового з’їзду, котрі «почали гукати, що якщо Центральна Рада не оповістить скоро України республікою, то вони її візьмуть на багнети!». Та все ж коли 9 березня 2012-го «Радіо «Свобода» попросило історика Павла Гая-Нижника прокоментувати історичне значення УЦР, то він запевнив: «Без Центральної Ради не було б ні УНР, ні Гетьманату, ні Директорії і не було б навіть УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки. — Ред.)».
А якби не було УРСР, то її Верховна Рада не ухвалила б 24 серпня 1991 року Акту про незалежність України. Адже після того, як більшовикам не вдалося перебрати в грудні 1917-го владу від УЦР на з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Києві, вони переїхали до Харкова та змушені були проголосити там аж ніяк не нову республіку, а «лише» свій уряд УНР, і лише згодом перейменували її на УРСР.
А відтак, УЦР заклала століття тому юридичний плацдарм, із якого стартувала майбутня Українська держава. Бо «міна», закладена 1917 року, вибухнула 1991-го.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Loading...