Новини для українців всього свту

Sunday, Dec. 8, 2019

СНД: пастка, якої уникла Україна. Її так і не вдалося втягнути в цей СРСР-2

Автор:

|

Грудень 15, 2011

|

Рубрика:

СНД: пастка,  якої уникла Україна. Її так і не вдалося втягнути в цей СРСР-2

21 грудня 20 років тому керівники України та ще десяти пострадянських держав підписали в тодішній столиці Казахстану Алмати Декларацію про утворення Співдружності Незалежних Держав, угоду про яку уклали 8 грудня 1991-го.

Зібралося троє

8 грудня 1991 року увійшло до історії передусім тому, що цього дня тодішні президент України Леонід Кравчук, його російський колеґа за посадою Борис Єльцин і голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич проголосили у Віскулях, резиденції глави СРСР у Біловезькій Пущі в Білорусі, що СРСР припиняє існування як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність. Відтак підписали угоду про утворення замість нього політичного й економічного союзу самостійних суб’єктів міжнародного права — Співдружності Незалежних Держав. А коротше — СНД.

Відтоді не лише пересічні громадяни, а й журналісти та політики пост­радянських країн повторюють те, що переповів 8 грудня 2011-го в київському журналі «Український тиждень» публіцист Сергій Грабовський: «Зібралися троє мужиків (варіанти: негідників, зрадників, аґентів Заходу) у Біловезькій Пущі, добряче хильнули й сп’яна розвалили велику державу. Для більш інтелектуальної публіки існує витонченіший варіант: у протистоянні з першим й останнім президентом СРСР Горбачовим троє керівників слов’янських республік — Білорусі, Російської Федерації (РФ) й України — спонтанно дійшли думки демонтувати союзну державу, тим самим скасувавши й посаду Михаїла Сєргєєвіча».

Насправді ж, по-перше, їх було не троє. Угоду про створення СНД підписали й тогочасні керівники урядів України та Білорусі, відповідно, Вітольд Фокін і В’ячеслав Кебич, а також перший заступник голови російського — Геннадій Бурбуліс.

По-друге, вони не «вбивали» Радянський Союз. Принаймні частина з них намагалася його рятувати. Бо після того, як в 1990-му Верховні Ради суб’єктів СРСР проголосили верховенство їхніх законів над союзними, ця держава стала юридичним нонсенсом.

Ті, хто із цим не погоджується, апелюють до всесоюзного референдуму 17 березня 1991-го, більшість учасників якого проголосувала за «збереження Союзу як оновленої федерації». Але й на запитання республіканського опитування: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» — відповіли того ж дня 80 % учасників голосування.

Тож «зберегти Союз як оновлену федерацію» спершу не вдалося тому, що керівництво СРСР опиралося врахуванню в проекті «нового Союзного договору» верховенства республіканських законів над союзними. А коли погодилося утворити конфедеративний «Союз Суверенних Держав», то ввійти до нього зголосилися 14 листопада 1991-го лише Білорусь, Казахстан, Киргизстан, РФ, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан.

Керівництво України відмовилося, бо її Верховна Рада (ВРУ) проголосила 24 серпня того року незалежну державу. А після того, як1 грудня 1991-го її «візував» Усеукраїнський референдум, 5-го ВРУ проголосила в «Посланні до парламентів і народів усіх країн»: «Договір 1922 року про створення СРСР Україна вважає щодо себе недійсним і недіючим».

«Хоч у якому-небудь вигляді»

Росіяни не бачили в новому Союзі сенсу без України, тому намагалися створити у Віскулях хоч щось спільне з нею — щоби потім прив’язати міцніше. Тодішній держрадник Росії Сергій Шахрай розповів у московській «Российской газете» від 8 грудня 2006-го: «Єльцин і Шушкевич спершу намагалися вмовити Кравчука зберегти Союз хоч у якому-небудь вигляді. Але українці не бажали навіть чути це слово. Кравчук узагалі тримався незвично впевнено. За тиждень до цього його з великою перевагою обра­но президентом, і за спиною в нього був референдум 1 грудня, на якому Україна проголосувала за незалежність. Тому на всі пропозиції він одразу відповідав відмовою, а «рухівці» в його делеґації почали нарікати: «Та нам тут узагалі нічого робити!»

Президент Кравчук погоджувався на співдружність лише як на спосіб мирного «розлучення» пост­радянських країн. На пропозиції президента Єльцина, аби їхні кордони, армія й інформаційний простір були спільними, відповідав: це — атрибути незалежної держави.

«Ось тут, на жаль, і пішло викреслювання, — згадував пан Шахрай. — В основному викреслював Кравчук. Єльцин змушений був погоджуватися. До нас (членів російської делеґації) від президентів папери повернулися вже з помітками. Сторінки знову виправлялися, множилися, і так — по декілька разів, доки не дійшли того висновку, який Кравчук був готовий підписати».

Лише заради мирного визнання незалежності України він дозволив зафіксувати розвалений СРСР хоча б у ефемерному вигляді. Та позаяк 1993-го росіяни таки наполягли на створенні наддержавних органів СНД — Виконавчого секретаріату й Координаційно-консультативного комітету, — то виходить, що вони не зреклися у Віскулях спроб нав’язати сусідам наднаціональні атрибути. А отже, тимчасово вдавали там згоду з тодішнім президентом України не зберігати наддержави «під соусом» СНД.

Щойно після того, як її не вдалося відстояти, керівники Росії визнали крах СРСР. Пан Бурбуліс виправдовувався в московській газеті «Комсомольская правда» від 8 січня 2001-го: «Розпад Радянського Союзу наприкінці 1991 року фактично вже відбувся. Не було жодної керованості по вертикалі. Колапс економіки змушував діяти наосліп. І була небезпека руйнівної та нищівної громадянської війни. Якби ми не наважилися на зустріч трьох керівників держав, нас очікував би якщо не югославський варіант, то щось украй небезпечне. Розвал СРСР набув би катастрофічних форм».

А пан Шахрай пояснив тоді ж у «Российской газете»: «Три лікарі — причому не хірурги, а патологоанатоми — просто зібралися біля ліжка покійного зафіксувати його смерть. Хтось повинен був це зробити, бо інакше не можна було ані отримати офіційного свідоцтва, ані вступити в права спадкоємців». Водночас в іншій московській газеті — «Новых известиях» — він наполягав: «Союз був уже мертвим на момент нашого приїзду в Біловежжя. Якщо у вас удома лежить покійник, то його не можна поховати доти, доки не прийде лікар і не випише довідки про смерть. Нашим завданням було виписати таку довідку — юридично зафіксувати розпад Союзу».

Підписано зі застереженнями

Хоч угоду про створення СНД підписали 8 грудня 1991-го, а Верховні Ради України, Білорусі й РФ ратифікували її 10—12 грудня 1991-го (остання прийняла ще й постанову «Про денонсацію договору про утворення СРСР») , у Віскулях цю співдружність, по суті, лише започаткували. Бо Декларацію про її утворення керівники вже десяти держав — України, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизії, Молдови, РФ, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану — підписали в Алмати тільки 21 грудня того року (1993-го до СНД приєдналася Грузія, утім, вийшовши з неї 2009-го, а Туркменістан покинув її 2005-го). Підтвердили там і денонсацію договору про СРСР.

«Статут Співдружності Незалежних Держав» ухвалили в Мінську 22 січня 1993 року. Але в Києві його не ратифікували досі. Окрім того, Верховна Рада України ратифікувала 12 грудня 1991-го угоду про утворення СНД зі застереженнями щодо спроб перетворення співдружності на союзну державу.

Зокрема, визнала неприйнятною статтю 30-ту тієї угоди — про «Головне командування Об’єднаних збройних сил» країн, чиї керівники створили СНД. А також 31-ту — про те, що «рада командувачів Прикордонних військ є органом Ради глав держав із питань охорони зовнішніх кордонів держав-членів і забезпечення стабільного становища в них». Навіть назву співдружності постановила писати з малої літери.

А 20 грудня 1991-го «Заява ВРУ з приводу укладення Україною Угоди про співдружність незалежних держав» застерігала щодо перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади й управління та надання співдружності статусу суб’єкта міжнародного права. І наполягала на недоторканності кордонів України.

Але РФ і після цього не зреклася наміру трансформувати СНД у СРСР-2. Екс-член Політбюро ЦК КПРС Олександр Яковлєв, котрий залишався авторитетним у Москві й після краху Союзу, позаяк був ідеологом його «перебудови», зажадав «для відновлення єдиної союзної держави використати на повну силу всі можливості СНД».

А тогочасний проректор (тепер — ректор) Дипакадемії Міністерства закордонних справ Росії Євген Бажанов стверджував у публікації «Не спішіть відспівувати державу» в № 2 московського журналу «Новое время» за 1992 рік: «Під вивіскою СНД чи якою-небудь іншою, не важливо якою, тисячолітня метрополія від сутичок і сварок зі сусідами перейде до чергового збирання їх під своє крило».

Коли 1994-го Росія запропонувала програму розвитку СНД, то це був, по суті, план реінтеґрації СРСР. У ньому керівні органи СНД пропонувалося очолити росіянам, а в його Міжнародному економічному комітеті вони вимагали 50 % голосів. Натомість 14 вересня 1995 року Борис Єльцин підписав президентський указ «Стратеґічний курс РФ щодо країн — учасниць СНД», у якому проголосив увесь пострадянський простір «насамперед зоною інтересів РФ».

Співдружність — мрія?

«Російські політики вперто відмовлялися бачити в СНД інструмент цивілізованого розлучення, — згадував у публікації «Інші Росії» в київському журналі «Главред» від 14 грудня 2006 року публіцист Віталій Портников. — Досі пам’ятаю одного з демократів-депутатів Верховної Ради Росії, який переконував колеґ, що Єльцин повинен терміново ввести в Київ танки, щоби попередити організований українськими комуністами й націоналістами розпад держави. На одному з перших самітів співдружності, який проходив у білоруській столиці, я попросив глав держав дати визначення СНД. Президент України був лаконічним: співдружність — мрія. Лише із часом я нарешті зрозумів, що мав на увазі проникливий Кравчук. Співдружність була мрією Єльцина й співгромадян російського президента. Мрією про Радянський Союз, який обов’язково буде відновлено».

Щойно 2005-го Володимир Путін, тоді президент РФ, визнав, що СНД, створена для «цивілізованого розлучення» пострадянських країн, відіграє роль «досить корисного клубу для виявлення поглядів керівників держав на наявні проблеми гуманітарного й економічного характеру». І наголосив, що «реальними інтеґраційними інструментами є такі об’єднання, як Євразійський економічний союз і Єдиний економічний простір». Але, принаймні наразі, Україна опирається втягненню й туди.

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply