Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

Ще раз до теми 120-річчя оселення українців у Канаді

Автор:

|

Грудень 29, 2011

|

Рубрика:

Ще раз до теми 120-річчя оселення українців у Канаді

Завершується ювілейний рік відзначення прибуття українців до Канади. Мені видавалося, що в попередній статті я доволі повно охопив джерела, у яких ця тема була порушена. Однак останнім часом, прочитавши книгу «Вічні вогні Альберти», автором якої є Докія Гуменна, я вирішив ще раз повернутися до цієї теми й висвітлити її додатково, враховуючи погляд цієї талановитої письменниці.

Д. Гуменна знана старшому поколінню в Україні завдяки своїм творам, у яких вона критикувала комуністично-московський режим за окупаційну політику в країні, за варварські методи колективізації, за штучно створений Голодомор. Достатньо згадати «Листи з степової України»: за ці щирі й правдиві описи більшовицький режим називав її «куркульською письменницею», «буржуазною націоналісткою» тощо. Урешті її твори були заборонені в СРСР і вважалися антисовєтськими. А це — жива леґенда. Якби в інших народів була така письменниця, з неї зробили б національну героїню: писали б монографії, знімали кіно- й телефільми, вручали державні нагороди. У неї — доволі своєрідна творча біографія. Її книжки зовсім не відомі в Україні. Доки перейду до обговорення головної теми, дозволю собі коротко познайомити читачів із життям і діяльністю письменниці.

Докія народилася 10 березня 1904 року в с. Жашкові Київської області, померла 12 квітня 1996-го в Нью-Йорку. Її поховано на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку (штат Нью-Джерзі). Літературну діяльність письменниця розпочала в Україні в середині 1920-х рр., її літературна спадщина складає понад 30 томів. Варто згадати, що 1924 року вийшов друком її перший нарис «У степу».

Якийсь час Докія Гуменна належала до літературного об’єднання «Плуг». Її репортажі «Стрілка коливається» (1930) й «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931), повість «Кампанія» привернули до себе увагу партійних наглядачів, і вона змушена була замовкнути аж до початку Другої світової війни, під час якої залишилася в Києві. Тут письменниця налагоджує стосунки із членами Спілки українських письменників. 1941 року на сторінках додатку до літературного тижневика «Українське слово», що виходив під редакцією Олени Теліги, вона опублікувала новелу «Пахощі польових квітів». Коли Спілка протиставилася методам гітлерівської окупації, подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача ґестапо розстріляло в Бабиному Яру під Києвом. Дивом-дивним Докії Гуменній удалося пережити цей важкий період. Вона переїхала до Львова, звідти — до Австрії, дісталася Зальцбурґа, де видала книгу новел «Куркульська вілія» (1946), а пізніше з’явився її голов­ний чотиритомний твір-епопея «Діти чумацького шляху» (Мюнхен—Нью-Йорк, 1948—1951).

Після війни Докія міґрувала до США, де розгорнула свою активну літературну діяльність. Авторка видала понад 20 прозових творів, що ставить її ім’я в один ряд із найбільш плідними українськими письменниками еміґрації. Докія Гуменна цікавилась історією й археологією України, давнім мистецтвом, шукаючи там ґенези духов­ного життя пращурів, прагнучи, за її словами, наблизити давні епохи до сучасності, і намагалася активувати українську діаспору.

На запрошення Союзу українок Канади 1960-го Докія прибула до Альберти, щоби підготовити книгу до 70-річчя оселення українців у цій провінції. У зв’язку із цим письменниця відвідала столицю Альберти Едмонтон і цілу низку місцевостей цієї провінції, перепровадила надзвичайно докладні й цінні дослідження. На підставі своїх спостережень опрацювала яскраву документальну книгу «Вічні вогні Альберти», яка 1961 року стала фундаментом для проведення в цій провінції ювілейних святкувань поселення українців. До речі, варто згадати що територія провінції Альберта приблизно дорівнює території України, а живе там лише близько мільйона людей. Альберта називають шпіхлером Канади, бо тут містяться поклади нафти та курортно-лікувальні джерела, з яких улітку та взимку видобувається гаряча вода, провінція багата й на інші копалини.

У книзі «Вічні вогні Альберти» письменниця надзвичайно добре продемонструвала, з одного боку, багатство провінції, а з іншого — опрацювала документально свідчення про перших українських поселенців у цій частині Канади. Докія Гуменна провела численні джерельні статистичні дослідження, мала безліч розмов із переселенцями та їхніми нащадками й на підставі цього матеріалу написала цікаву та вельми цінну монографію нашої присутності в цій частині Канади. У книзі можна пізнати долю і недолю перших українських поселенців: як вони корчували ліси, перетворювали дичавину на управну й родючу землю. Немало місця в книзі приділено соціальним і побутовим умовам перших поселенців, тому, як вони жили в землянках і в лісових куренях, як боролися з різними негодами на шляху свого життя. Словом, перші роки українсько-канадських піонерів були надзвичайно важкими.

Але виснажна й жертовна праця наших перших поселенців поступово давала позитивні плоди. Інші поселенці називали наших земляків, як пише Докія, «людьми в овечих кожухах». І ці «люди в овечих кожухах» незабаром стали багатими, заможними землевласниками та взірцевими фермерами в Канаді. Їхні господарства мали близько 80 га землі та цілі череди корів, свиней, овець і птиці. Зрештою, усі дослідники на це вказують, у тому числі й Докія: українці були найкращими з найкращих фермерів. Вони швидко розширювали свої ферми, відкуповуючи землі від німців, англійців, поляків та шведів і займаючи передові місця в розбудові Канади.

У книзі сказано, що письменниця хотіла знайти найбіднішу українську ферму. Вона об’їхала тисячі кілометрів, та їй так і не вдалося таку ферму відшукати. У кожному господарстві є машина, високотехнічне обладнання до обробки як у господарстві, так і для дотримання гарного вигляду дому й території. Цікаво розповідає письменниця про те, що пересічна ферма українського поселенця в Канаді за якістю далеко перевищувала технічний стан і обсяг землі будь-якого колгоспу в Україні. Українсько-канадський фермер здатен силами своєї сім’ї обробляти землю й отримувати більші прибутки, ніж будь-який колгосп, а рівень його життя — не співмірний із рівнем уярмленого і поневоленого українського колгоспника.

Докія описує дивовижну красу будинків і називає їх палацами, у яких живуть українські поселенці. Там є тепла й холодна вода, сучасні меблі, просторі кімнати, численні зручності, холодильники, порохотяги, акліматизатори тощо. А на просторих подвір’ях декоративні кущі, дерева, просторі сади становлять естетичну оправу тим еміґраційним, як вона називає, палацам. Крім того, їхнє життя влаштоване так, що діти — до школи, а фермери — на святочні богослужби та культурно-освітні імпрези — без труду доїжджають автомашинами. Письменниця робить висновок: тут не на словах, а на ділі знищено відмінність між селом і містом.

Хоча в книзі знаходимо цікаві описи хліборобів, немало уваги авторка приділяє й міському населенню. Вона наводить дані, що в самому Едмонтоні на той час жило 18 тис. українських переселенців. Наприклад, головою міста був тоді українець Василь Гавриляк, депутатом до канадського парламенту Канади — Іван Дікур. Головний інженер величезного цементового заводу — Чалий. Були десятки лікарів, інженерів, студентів, мистецтвознавців, а серед них — заслужений педагог і дипломат Михайло Лучкович, який переклав англійською мовою тритомний роман-епопею «Сини землі» Іллі Киріяка, де також описано долю українських переселенців до Канади. Докія у своїй книзі аналізує та перечислює українську пресу, музеї, громадські, культурні й наукові організації, школи та церкви, які живуть і розвиваються разом із духом поселенців. Ось, між іншим, її слова: «Дивна й феноменальна річ! У далекій Канаді, відділеній горами й океанами від українського материка, з невиразних «людей в овечих кожухах» постали канадські українці. Які приїхали на цю землю і самі не знали, хто вони такі — руські чи австріяки? Мадяри чи поляки? І тут, у чужій землі, стали свідомими українцями, народом з власним минулим, із власною історією, культурою, традицією і естетикою. Немало боїв точилося, щоб така метаморфоза сталася».

Про велике й незабутнє значення творчості Докії Гуменної знаходимо чимало авторитетних наукових статей і публікацій як в українській, так і в англомовній літературі. Поряд із літературною діяльністю Докія Гуменна продовжувала активне громадське життя. Вона брала безпосередню участь у створенні Об’єднання українських письменників «Слово», у своїх творах звеличувала жінку як берегиню життя. Єдиний закон, яким Докія Кузьмівна Гуменна керувалася в житті, — це правда життя та любов до свого народу.

Отже, підбиваючи підсумки, треба визнати, що українці в Канаді не лише національно скріпилися в монолітну свідому націю в країні свого поселення. Вони економічно й політично досягли вершин серед інших етнічних груп у Країні кленового листка та справляють свій позитивний вплив на світове українство, а в першу чергу — вони, немов та захисна зброя, боронять інтереси корінного народу перед національною деградацією та русифікацією в рідній Україні. Нічого дивного, що з високих ювілейних трибун до 120-річчя оселення українців у Канаді лунали слова повного визнання й шани на адресу українських поселенців.

Ярослав Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...