Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 17, 2019

Річниця Прокоповича

Автор:

|

Лютий 02, 2012

|

Рубрика:

Річниця Прокоповича

Торік виповнилося 330 років від дня народження Феофана Прокоповича, це — добра нагода пригадати цю визначну й водночас суперечливу постать і задуматись над тим, як-то наші земляки докладали власних зусиль до створення спочатку царської, а згодом — комуністичної російських імперій. Імперій, найяскравішими рисами яких були жорстокість, масове та систематичне хворе безумство. Через жалюгідний російський імперіалізм і спрагу панування над іншим народом та поширення своєї території триває вже кілька століть трагедія нашого народу.

Минають віки, змінюються державні системи, виростають нові покоління, а це імперське безумство ніяк не зупиниш. Немає нічого дивного, що найкращі сини українського народу костеніють перед ганебними й гідними кари вчинками шовіністично налаштованих «великоросів», від яких безустанно терпить наш народ.

В Україні кажуть: «Не вб’єш справжнього духа й душі ані указом, ані мечем, ані тюрмою». На жаль, у такій ситуації лише ті, що сильніші характером, не підкоряються окупаційним режимам. А ті, які занепадають духом, ідуть на службу до окупаційних режимів. Дотепер ніхто не склав докладного реєстру, скільки визначних українців в усіх галузях науки, у духов­но-культурному, мистецькому та релігійному житті піднімали рівень культури нашого північного сусіда. Аналізуючи літературу, доходимо висновку, що перелік осіб, чию невільничу працю замовчують, а національне походження — фальшують, є разючим за кількістю. Відомо, що в Україні від найдавніших часів освіта була дуже якісною. Не лише в містах, а й у селах було багато шкіл. Щойно після укладення Переяславської угоди 1654 року поступово колоніально-русифікаторська політика Росії звела освіту в Україні нанівець. Одразу після Переяславської угоди було переселено чимало українських діячів, таких як Епіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький, Інокентій Ґізель, Лазар Баранович і інші, у далеку Росію, щоб саме там піднімати культурно-освітній рівень.

Незважаючи на те, що в Україні було більше духов­но розвинених людей і культурних діячів, усе-таки Російській імперії вдавалося за допомогою різних підступних засобів, використовуючи при цьому всякі утиски, гніт, перетягувати на свій бік окремих діячів. Такі наймити поступово перероджувалися в постійних мешканців, а їхні нащадки асимілювалися й ставали чужинцями стосовно свого корінного народу. Росії насамперед було потрібно вбити національну свідомість українців і знищити всі джерела, які цю свідомість породжують. Тому росіяни дуже хитро заманювали до переселення провідних діячів у глибинку своєї країни. Для прикладу погляньмо на релігійне життя Російської імперії приблизно середини XVIII ст. Важко повірити, але в той період імперською Церквою в Росії здебільшого керували українці. Зі 127 архієреїв, які в 1700—1762 рр. займали російські кафедри, 70 були українцями, 47 — росіянами, решта — представниками інших національностей. У жовтні 1700-го помирає патріарх Адріан. Цар не дозволяє обрати нового церковного настоятеля, натомість призначає на патріарший пост українця Стефана Яворського (галичанина за походженням). Уродженець Яворова під Львовом, о. Яворський став де-фак­то Московським патріар­хом. Після його смерті патріархії вже не було — залишився тільки Синод. Патріаршество скасував Петро I.

Титул «патріарх Московський і всієї Русі» був остаточно прийнятий 1943 року, і його отримав о. Сер­гій на пропозицію Йосипа Сталіна. Заміна Росії на Русь в титулі патріарха пов’язана з тим, що з виникненням СРСР під Росією офіційно розумілася тільки РРФСР, тоді як юрисдикція Московської патріархії тягнулася й на територію інших республік СРСР. Пам’ятаємо, як-то РПЦ у співпраці з НКВС 1946 року на псевдособорі у Львові ліквідувала УГКЦ. Зрештою, Російська церква як у минулому, так і в сучасному світі була й залишається інституцією та слухняним знаряддям імперії. І виконує вона місію політичну, а не релігійну. Типовим прикладом може послужити Московський патріарх РПЦ Кирило, який реалізує вказівки, отримані від керівництва Кремля.

Коли говоримо про прислужництво, то серед інших треба назвати імперського канцлера Олександра Безбородька, дипломата й міністра внутрішніх справ, особистого друга Олександра І — Віктора Кочубея та відомого церковного й громадського діяча, письменника та феноменального проповідника й педагога Феофана Прокоповича, який на початку своєї кар’єри, як і Петро Могила, намагався працювати на добро свого народу, та згодом зламався й пішов на службу до імперії, притому погасивши до певної міри в собі іскри свого великого таланту.

Народився Феофан 8 червня 1681 року в Києві в родині крамаря Церейського й від народження названий був Єлизаром, чи Єлисеєм. У юному віці він осиротів, і його забрав на виховання до себе дядько по матері Феофан Прокопович, котрий обіймав на той час посаду намісника київського Братського монастиря та виборного ректора Києво-Могилянської колеґії. Початкову школу хлопець закінчив при Братському монастирі, де навчався протягом трьох років. Восени 1687-го продовжував здобувати освіту в Києво-Могилянській колеґії. Учився добре, по смерті дядька хлопцеві допоміг матеріально, аби він міг далі вчитися, один київський міщанин. Невдовзі Єлисей вирішив переїхати з Києва до Львова, а потім — до Кракова, де став греко-католиком, прийнявши при цьому ім’я Самійло. Тут протягом двох років він викладав поетику та риторику в місцевій школі, а згодом став її префектом і невтомно поглиблював свої знання. Отримавши від митрополита УГКЦ рекомендаційного листа, він виїхав до Рима, де 1698 року вступив на навчання до колеґії Св. Афанасія, створеної Папою Григорієм ХІІІ. Упродовж трьох років юнак студіював риторику, піїтику, філософію, історію, богослов’я й досяг, як зазначається в одному з тогочасних документів, «найвищого успіху серед студентів». Варто згадати, що вже тоді Самійло володів бездоганно багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов’янською, німецькою, англійською, французькою, шведською та польською мовами. Цікаво, що в записах він послуговувався ім’ям Самійло Церейський, тобто вживав прізвище батька.

Повернувшись із Рима до Києва 1704 року, молодий учений знову без глибшої застанови повернувся в православ’я й узяв собі ім’я дядька — Феофан Прокопович. У Києві він застав небагато науковців, із якими міг би зрівнятися в знаннях. Відтак із 1705-го Феофан Прокопович став професором Києво-Могилянської академії, де викладав риторику, філософію, а в рамках філософії — фізику, арифметику, геометрію, логіку й богослов’я. Він стає префектом, потім — ректором, а водночас ігуменом Братського монастиря, до якого була приписана академія. У своїх працях Прокопович неодноразово давав відсіч тим, хто сіяв ворожнечу між народами й робив різницю між християнами. Він упроваджував низку цінних освітніх, релігійних і технічних реформ, які були спрямовані на покращення умов життя народу. Надзвичайно багато уваги приділяв філософії й твердив, що філософське мислення, як і мислення взагалі людей науки, має ґрунтуватися не на авторитетах, а на здоровому глузді вчених. Риторику називав «царицею душ» та «княгинею мистецтва» й у своїх твердженнях спирався на ідеї Арістотеля й античної філософії. Написав визначний твір про філософію, який складався з десяти книг. У кожному розділі науковець намагався довести та переконати читача, що, послуговуючись мистецтвом слова, можна розв’язати багато складних питань і пояснити найскладніші проблеми за допомогою красномовства. За його підручником навчалися не лише українські учні, а й зарубіжні. Прокопович ще й був автором славнозвісного «Букваря», який широко використовувався в педагогіці.

Феофан також написав віршований твір у жанрі трагікомедії «Володимир», присвячений запровадженню християнства на Русі-Україні, а свої окремі праці присвятив боротьбі проґресивних, просвітницьких сил із реакційними. Притому в позитивних кольорах змалював постать українського гетьмана Івана Мазепи, звеличував красу Києва й України. Тим усім звернув на себе увагу царських наглядачів за українською наукою, і вони разом із російськими аґентами не просто паралізували свободу творчості вченого, а переламали йому «національний хребет».

Від того часу ми помічаємо, що вчений починає працювати за визначеним курсом царської політики. Науковий велетень із нестійкою національною свідомістю перетворюється на маріонетку чужих і ворожих Україні ідеологій.

1720 року указом Петра І було заборонене дру­кування книжок українською мовою. Проти цього курсу Прокопович не протестував, за іронією долі, цар ще й оголосив його своїм радником. Найкраще цю політику та дух імператорів характеризує Шевченко: «Це той перший, що розпинав нашу Україну. А вторая доконала вдову-сиротину… Кати! Кати! Людоїди!» І кат Петро І з ученого Прокоповича зробив прислужника імперії. За його національне відступництво й покірливість імперії Петро І 1711-го й призначив ненадовго Феофана ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії. За період читання курсу богослов’я в Києво-Могилянській академії з 1712-го до 1716 рр. Прокопович написав сім трактатів, у яких намагався викласти основні богословські догми. До пояснення природних явищ він підходив із позицій наукового експерименту. Одним із перших у тодішній Росії почав використовувати мікроскоп і телескоп.

На початку 1716-го Петро І відкликав Прокоповича з Києва й перевів його до Петербурґа, вважаючи, що навіть його присутність в Україні сповільнює процес русифікації. У Петербурзі Прокопович упорядкував ґенеалогічні таблиці російських правителів і підготував усе це до друку. Т алант його почав занепадати. Колишній ректор Києво-Могилянської академії змушений був стати підрядним Петра І й займатися не науковою справою, а примхами царя. Він упав до такого рівня, що 1718 року на суді над цесаревичем Олексієм Прокоповича змусили виголосити «Слово о власти и чести царской» в проімперському дусі. І він слухняно це зробив. За цей виступ був звинувачений духовенством у боговідступництві. Почалася боротьба, яка тривала майже до кінця життя Феофана.

Останні роки Прокопович використав на опрацювання церковно-богословських трактатів і реформ, писав публіцистичні статті, підручники, редагував переклади, готував передмови, опрацьовував історичні довідки тощо. Написав за наказом працю «Духовний реґламент» (1720), у якій намагався обґрунтувати не лише світську, а й духовну владу. Опрацював також публікацію, сперту на твори Овідія, Цицерона, Тацита, Плінія, Тита Лівія, Плутарха й інших філософів, у якій доводив, що римський імператор мав титул первосвященика й тому християнські государі мають стояти на чолі Церкви, тобто Церква має стати трансмісією влади.

Після смерті Петра І 1725 року Феофан утратив пана, якому так служив із собачою вірністю. Для нього почався період переслідувань і публічної зневаги. Як людина, що втратила свою національну гідність, він шукав підтримки в цариці Катерини ІІ, котра призначила його новгородським архієпископом, а в липні того ж року в Троїцькому соборі всенародно оголосила віце-президентом Синоду. Прокопович, хоча й був талановитою постаттю, за вдачею проявив себе як людина слабка, із розгубленою національною свідомістю, здатною в цю складну епоху не лише змінювати релігійні конфесії, але й духовно-національні переконання. Тому своїм життям заслужив собі на ганебне призначення прислужника. Роздумуючи над долею України в російській займанщині й підбиваючи підсумки сказаного, пригадую слова М. Гоголя із «Записок божевільного»: «Ні, я більше не маю сил терпіти. Боже! Що вони роблять зі мною! Вони ллють на мою голову холодну воду! Вони не чують, не бачать, не слухають мене. Що я зробив їм? За що вони мучать мене? Чого хочуть вони від мене, бідного? Що можу я дати їм?… Рятуйте мене! Візьміть мене! Дайте мені трійку бистрих, як вихор, коней! Сідай, мій ямщику, дзвони, мій дзвіночку, скачте, коні, і несіть мене з цього світу! Он небо клубочиться перед мною, зіронька сяє вдалині… Чи не дім то мій синіє в цій далині? Чи не мати моя сидить перед вікном? Матусю, рятуй твого бідного сина!… Немає йому місця на світі!» Так внутрішньо мучило передсмертне почуття Гоголя, нагадувало йому долю сина Тараса Бульби. Ця аналогія перегукується з душевними драмами всіх тих, хто пожертвував свій талант не своїй Батьківщині. Помер Феофан Прокопович у Петербурзі 8 березня 1736 року, далеко від рідної землі, серед чужих і похований у Новгородському Софійському соборі.

 Ярослав Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...