Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Польща заздалегідь готується до відзначення 70-рiччя волинської трагедії

Автор:

|

Лютий 07, 2013

|

Рубрика:

Польща заздалегідь готується до відзначення 70-рiччя волинської трагедії

Про численні заходи польської сторони до відзначення 70-х роковин волинської трагедії неможливо, як сказав В. Винниченко, читати без брому. Хочеш-не-хочеш, але зміст окремих статей змушує висловити свій погляд та подати інтерпретацію тих подій, тим більше що під сучасну пору вони мають характер однобічний і надзвичайно шкідливий.

Польська сторона тенденційно підбирає зручні жанри й тематику, яка цілеспрямовано поширює вигідні для окресленої групи політиків міфи, замовчуючи «незручні» факти та події, які мали й мають вагоме значення. Українці знають надзвичайно багато таких прикладів не лише з публіцистики та літератури як польських, так і від російських професійних борців з Україною, де принижуються й очорнюються визвольні змагання українського народу. Годі мовчати, як відомо, не стануть в обороні української нації сучасні українофоби Азаров, Табачник, Колесніченко, Ківалов, та й сам Янукович, які не лише нам слави національної не приносить, але й осоромлюють українців на міжнародні арені. Стоїть гамлетівське запитання: бути чи не бути суверенній українській державі? Чи стати окупаційною зоною для Москви? Кожна чесна людина переживає те, що наша держава балансує над проваллям.
Складаю сердечну подяку всім тим, які в розумний, виважений і тверезий спосіб, не засліплені еґоїстичним поглядом, розглядають ці складні явища, що виникали в певні історичні періоди між нашими народами. Ідеться про те, аби, відзначаючи трагедію, не породжувати нових трагедій. Щоб у тих роковинах не закладати нових мін сповільненої дії, які би мали вибухнути за 20-30 років при інших національних протистояннях.
Треба дотримуватися високої культури об’єктивізму й відповідати на питання, куди ми йдемо, яку мету собі ставимо й що тими роковинами хочемо осягнути. Наша діяльність має служити добросусідським взаєминам, має гоїти рани, а не роз’ятрювати їх на догоду якимсь третім силам. Тому не годиться байдуже споглядати все те, що зараз діється навколо нас. Минулі трагедії як по одній стороні, так і по другій силою історичних обставин матимуть вирішальне значення на наші стосунки зараз, а особливо їхній вплив матиме ключове значення для наших майбутніх поколінь. І завдяки нашій мудрості конфлікти повинні поступово завмирати, а від дурної провини будуть поступово відроджуватися й систематично зростати та породжуватимуть нове горе і сльози. Усе, що діялося в минулому між наших народів, ударяє в засади моральні як поляків, так і українців і руйнує підставові поняття добросусідських взаємин. Трагедії, які пережили наші народи, є наслідком нашої взаємної моральної кризи. Із цієї кризи треба знаходити виходи шляхом логіки, від них має наступати взаємна політична полегша.
Варто пригадати, що занепад Галицько-Волинського князівства призвів до некорисних взаємин між нашими народами. Уже з XIV ст. історичні події розвивалися не на користь України. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися сусіди — Литва, Польща та Московія. Вони дуже стрімко розросталися, і їх, цілком природно, приваблювали наші землі. 1340 року помер останній князь Галицько-Волинської держави Юрій II. Після його смерті західноукраїнські землі опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для Польщі. Коли польський король Казимир III, скориставшись цим, захопив Львів, пограбував його, заволодівши клейнодами, у тому числі короною Данила Галицького, почало наростати різке протистояння. А пізніше – від Пйотра Скарги з ХVII ст. через о. Кубаля 1714-го, владику Маріана Фульмана на початку ХХ ст., Максиміліана Кольбе, Станіслава Тшецяка, Яна Стемпеня до Францішка Журавського, ватажка Армії крайової (АК), на руках якого чимало української крові, і Вовчанського й Патера, від яких виводиться родовід сучасного пасквілянта Тадеуша Ісаковича-Залеського — однієї з найреакційніших постатей, котра в сучасній історико-політичній публіцистиці в Польщі займає провідне ганебне місце поряд Едварда Приса, Сємашків і інших реакційних націоналістів. Зрештою, польські засоби масової інформації також не залишають сухої нитки на українцях, які прагнули бути вільним рівправним народом поруч із іншими народами Європи.
Той, хто уважно вчитується в тематику Волинської трагедії, помічає, що на цьому ґрунті з’являється значно глибша проблема. Вона ніби починається з УПА, але на цій темі не вичерпується. Ставлення поляків до українців виростає з неповаги й непошани як до народу, так і до його національних цінностей, а зокрема до героїв України. Постає питання: чому ж ксьондз Ісаєвич-Залеський не засуджує ксьондза Кубалі, який 1714 року опрацював «План на знищення Русі», чому не засуджено трилогії Г. Сенкевича «Вогнем і мечем», яка наші взаємини не зміцнює, а лише спотворює? Чому не засуджено вандалізму пацифікацій у Галичині в 1930-х рр. і дикого руйнування українських шкіл та українських церков у 1938-1939 рр. на Холмщині, Підляшші й Волині? Чому не засуджено катівні в Березі Картузькій, чому, врешті, не засуджено концтабору в Явожні, і чому акція «Вісла» досі не знайшла повної оцінки з боку польського права? Ставлячи ці запитання, я не намагаюся розпочинати торгу, чи пустої полеміки, або дитячої гри «моє нагорі». Занадто болючі є рани обох народів, щоби ми сміли ними шахувати чи торгувати. Я намагаюся закликати тих, хто не запаморочений отрутою ненависті, і до тих, кому національна честь і гонор не дозволяють бути байдужими до кривд.
Яке страшне безумство — говорити про кривди однієї сторони! Подумаймо, лише в одному Грубешівському повіті від 26 травня 1943-го до 22 травня 1944 року відділи АК брутально вбили близько 4 тис. українських селян і вщент спалили 52 села. Тільки в одному селі в Пискоровичах Ярославського повіту було вбито близько тисячі українських селян, у селі Павлокомі з 3 на 4 березня 1945 року відділ АК замордував 367 невинних селян. Та не лише АК, але й регулярна Польська армія в Підкарпатському воєводстві в селах Люблинці Старому й Новому, Горайці Любачівського повіту, у Завадці Морохівській Сяноцького повіту, у селі Березці Ліського повіту та в інших місцевостях залила кров’ю величезні простори нашої землі та зруйнувала численні культурні цінності й безкарно чинила вбивства й тортури. У селі Березці польські вояки зігнали селян похилого віку, жінок, дітей до стодоли, заблокували входи й виходи та живцем їх усіх там спалили. Це нагадує погром жидів у селі Єдвабному, де поляки скоювали також масові вбивства й спалення живцем близько 200 жидів у липні 1941-го на Білосточчині.
У 1943-1947 рр. у Підкарпатському воєводстві лише з Перемиської єпархії було знищено разом із родинами 84 греко-католицьких священиків.
Немає в людській мові слів, за допомогою яких можна би було точно передати варварство катів і зойки вмираючих у пекельному вогні невинних людей у с. Березці та біль катованих наших душпастирів. Так, під час війни, як і по її закінченні «народове сіли збройне» (НСЗ) продовжували боротьбу. 6 червня 1945 року загін НСЗ кількістю 300 осіб під командуванням майора Мечислава Пазерського (тепер героя!), виконуючи наказ командира «Спеціальної акції» 16-го округу НСЗ Зигмунда Воляніна, по-звірячому стратив 194 українців в українському селі Верховині в Красниставському повіті Польщі. Серед 194 убитих українців було 45 дорослих чоловіків, решта 149 страчених – жінки й діти різного віку. Хотілося би спитати в польських «об’єктивних» дослідників: чи це, панове, не була етнічна чистка? А таких прикладів — сотні!
Але незважаючи на це, тобто на вчинені злочини, їхній «героїзм» є визнаний у нинішній Польщі на найвищому рівні: мовляв, вони боролися за суверенітет держави. Натомість, вояки УПА вважаються «бандитами». Прийняття цієї постанови фактично загострює взаємини між обома народами, бо однобоке розв’язання цієї складної проблеми, а тим більше суб’єктивне, веде лише до конфронтації, а не до зближення.
Що гірше — польська сторона намагається добитись осуду для УПА на рівні Європарламенту й на тому рівні засудити односторонньо УПА за конфлікти на Волині влітку 1943 року. Не всі українці знають про такі намагання. Чому ж жахіття, яких зазнали наші співвітчизники на Холмщині, у Надсянні чи в Бескидах від рук різних АК і НСЗ, є мало знані навіть серед чесних поляків? Ось, для прикладу, у Грубешівському повіті до перших днів квітня 1943-го, тобто до початку польсько-українського збройного конфлікту на Волині, польське підпілля знищило 40 провідних українських діячів. Багатьох українців Холмщини в серпні 1942 року вразила звістка про загибель священика зі с. Дратова Люблінського повіту Степана Малєша, котрого польське реакційне підпілля закатувало разом із донькою Ольгою та їхніми сусідами.
У квітні-серпні 1942-го с. Кониволе Люблінського повіту десять разів німіло від жаху, коли польське підпілля цілеспрямовано нищило провідних діячів місцевих українців: Миколу Недзялка, Матвія Сачука, Володимира Максимка, Антона Пуцяка, Гната Яртиха, Володимира Руцяка, Олександра Яртиха, Марію, Ніну та Теодора Боршів, а в Людвині крик здіймався до небес, коли в середині 1942 року там ховали жертв польського терору Антіна Сачеву, Iвана Яртиха, Матвія Плотникова. У середині 1942-го на Білгорайщині від рук поляків загинули українські вчителі Антін Шавала й Теодор Когут, війт Рожанки Іван Шурба, Іван Габуда й інші. На Грубешівщині 6 травня 1943 року польська озброєна група знищила шістьох селян у Молокові, 26 травня — 12 мешканців Стрільців, чотирьох — у Тугані, а ще більше — 29 травня.
25 травня 1943-го було замордовано сенатора Івана Пастернака в Рілій на Підляшші. У Грубешові було вбито відомого українського діяча полковника Якова Войнаровського, приблизно тоді ж загинули голова допомогового комітету Микола Струтинський і його помічники Михайло Новосад і Тимофій Стахурський, в селі Пасіках убито вісьмох українців, забито на Володовщині солтиса Колодянець Михайла Бришкевича, агронома з Кривоверби — Богдана Панчишина, у Пахоллі вирізано родину Степана Нарашина. 1314 березня 1944 року польське підпілля спалило 14 українських сіл, розстріляло або замордувало 1,5 тис. українців, 70 % із яких були діти та жінки.
Баланс взаємних втрат – великий, можна би було продовжувати підрахунки. Невже ж о. Тадеуш Ісакович-Залевський не обізнаний із тими народовбивчими злочинами? Чому ж йому не дати оцінки й не дослідити злочинної діяльності о. Францішка Журавського — відомого ватажка АК, який особисто виконував численні екзекуції на українцях Закерзоння? Недарма Т. Шевченко писав: «Неситії ксьондзи, магнати нас порізнили, розвели, а ми б у мирі жили, подай же руку козакові і серце чистеє подай». Але того чистого серця не подають козацькій нації згадані псевдополітсили, переповнені ненавистю.
Кажуть, шкода апелювати до віри, коли її немає. Коли я з пошаною хилю голову перед пам’яттю загиблих українців, то одночасно схиляю її перед усіма, хто поліг у цій кривавій братовбивчій війні. Тому тих трагічних подій не можна ігнорувати та перетягувати линву то в один, то в другий бік, аби не творити відчуження й не поглиблювати ворожнечі. Знову зринає питання: хто ж спровокував ці трагічні події між українцями та поляками на «Східних кресах» — Волині й у Галичині, на українській одвічній землі?
Україна завжди була джерелом сили для того, хто був її другом, і перетворювалася на джерело нестабільності, коли дружні обійми ставали для неї ведмежими. Як відомо, горезвісний пакт Молотова-Ріббентропа поділив поконану Польщу між Німеччиною й Совєтським Союзом. Еміґраційний польський уряд у Лондоні ніяк не хотів змиритися зі втратою так званих Східних кресів. Нам відомо, що санаційний уряд Польщі на тих кресах осаджував колоністів, полонізував місцеве населення. Польські теоретики стверджували, що через сильний вплив польськості, включно з поліційним, військовим і податковим терором і римо-католицьким кліром, за короткий час Волинь мала стати вповні польською землею. У цьому напрямку велася цілеспрямована та безкомпромісна робота. Серед поляків існувала внутрішня заборона виїзду із цих земель. Мовляв, без поляків Волинь не буде польською. У багатьох селах, де жили поляки, було створено відповідні боївки-«пляцувки», які навіть почали нападати на переважаючу українську більшість на цих землях. Звісно, негативний успадкований вплив по санації залишив свій осад на українцях і поляках. Цю ситуацію використовували німецькі окупанти та совєтські партизани.
Коли в березні 1943 року українська допоміжна поліція пішла в підпілля, тоді німці їхні місця заповнили польською поліцією, яка твердо підтримувала окупаційну політику німців на Волині. Вона допомагала їм вивозити українців на роботу в Німеччину, збирала контингенти, переслідувала й ув’язнювала українських патріотів і вела відкриту боротьбу проти українських партизанів. Така політика польських колабораційних сил не могла не викликати негативного ставлення до поляків із боку місцевого українського населення та, зокрема, українського підпілля, яке провадило безкомпромісну боротьбу з окупаційним режимом. Командування УПА неодноразово зверталося до польської сторони з відозвами про припинення антиукраїнських акцій у різній формі. Особливо йшлося про те, щоби поляки припинили співпрацю з окупантом і перестали йому передавати інформацію, яка допомагала німцям завдавати сильних ударів по українському підпіллю. На це з польського боку не було очікуваної реакції й на тому тлі народжувався терор і протистояння. І тут на джерело конфлікту треба глянути об’єктивно й без упереджень дати йому справедливу оцінку.
Наша доба висуває цілу низку запитань, які потребують правдивої відповіді, і я вірю, що така відповідь буде. На такі непродумані акти, сподіваюся, відгукнуться українські діячі, політики й учені. Прошу повірити, людина у своїй хаті перед обличчям зла може залишитися доброю лише до певної межі, після якої вона мусить відповісти на зло злом.
Oсновнi удари краківського ксьондза-демагога Т. Ісаковича-Залеського спрямовані проти УПА, українського духовенства, у тому числі проти митрополита Андрея Шептицького, і все це цей політичний терорист змішує та кидає в мішок і провідників ОУН С. Бандеру й інших. Що ж, цей демагог у своїй діяльності сів у потяг санаційної політики, спер свою ідеологію на комуністичних модифікаціях і знаходить підтримку в окремої групи суспільства. Значною мірою його ідеологічна орієнтація — це католицький полоноцентризм. Його джерела наближені до тоталітаристської практики Другої Речі Посполитої та комуністичних наклепницьких теорій щодо українців і їхніх визвольних змагань. Реакційний у поглядах п. Ісакович-Залеський завдає колосальної шкоди взаєминам між нашими народами. Головними акторами й помічниками на цій політичній сцені виступають також так звані кресов’яки, їхні методи навіть використовують Російська православна церква та «Русскій мір», зацікавлений у польсько-українському конфлікті. Своїми інтерпретаціями о. Тадеуш пропоагує розуміння історії як вічного українського злочину проти Польщі (і часто також із Росією).
Конче треба схаменутися, і настав остаточний час побачити героїв такими, які вони були, а не такими, якими їх хоче бачити о. Тадеуш зі своїми однодумцями. Герої Польщі не завжди є героями України, і навпаки. Кожен народ має свої цінності, за якими він живе.
Відомо, що до поважних протистоянь спричинилася українсько-польська війна в Галичині 1918-1919 рр., яка почалася 1 листопада 1918-го збройним виступом проти української влади у Львові об’єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Мончинського. Такі ж повстання місцевого характеру підняли поляки в Дрогобичі, Самборі, Перемишлі й інших містах, переважно користуючись прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 року українськими військовими частинами. Перемогу Польщі в цій війні забезпечила 1919-го дивізія генерала Ю. Галлера, сформована у Франції для війни з більшовиками. З 1919 року під польською окупацією опинилося 125,7 тис. кв. км земель східної Галичини та західної Волині, що становило майже третину всієї площі тодішньої Польської держави. Згідно з даними перепису 1931-го, на цій території проживало 8,9 млн осіб, зокрема 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків. Усе це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту, а й зумовило появу та загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні, із чим польська санація не вміла впоратися.
Польща односторонньо зрадила союзний договір з Україною й домовилася зі Совєтською Росією. Унаслідок цієї зради близько 30 тис. вояків УНР було інтерновано в польських таборах, головні з яких були розташовані в Ланьцуті, Александруві-Куявському, Варшаві, Калішу, Домб’ю, Пикулицях (менші табори – у Вадовицях і Пйотркові) й інших місцевостях. Умови життя в таборах інтернованих у Польщі були трагічними. Погане харчування, антисанітарні умови, хвороби нищили українських полонених у тих таборах. Понад те, санаційна Польща запровадила жорстоку окупаційну політику на захоплених землях східної Галичини, західної Волині, Полісся, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя, де насаджувалася тотальна полонізація. Навіть щоб отримати найменш престижну працю, треба було міняти метрику й переходити на римо-католицизм. Під гаслом «Польща для поляків» відбувалася парциляція землі, найкращі врожайні наділи віддавалися винятково польським колоністам, особливо на Волині. Майже терором українців змушували голосувати за польських кандидатів у депутати.
Усе це поглибило польсько-українське протистояння, призвело до зростання екстремізму з обох боків. У цих умовах помірковані польські кола, уряд Польщі та ліберальне Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), деякі кооперативні лідери пішли на взаємні поступки й уклали обмежену угоду, відому під назвою «Нормалізація». Але й ця метода не дала розв’язки, конфлікти посилювалися настільки, наскільки посилювалася дискримінація українців.
У другій половині 30-х років ХХ ст. посилюється польський крайній шовінізм, і його аґресивні акції проти українців набирають фашистського забарвлення. Натовпи поляків плюндрували українські установи, переслідували та цькували українців. Особливою жорстокістю відзначалися напіввоєнізовані загони польських «стрільців», що переслідували та громили українські організації, зокрема культурні. Вони були підтримувані польськими націоналістами та реакційними релігійними діячами. Досить згадати, що на Волині продовжувався наступ на Православну церкву, яка була основною опорою української самобутності, із якою індентифікувалася українська нація. Велася пропаганда окатоличення православних українців. Було захоплено 150 православних церков, а 190 — по-варварському зруйновано. Із 389 православних церков, що діяли на Волині 1914 року, до 1939-го вціліла лише 51. Із 514 шкіл, де викладання провадилося українською мовою, залишилося лише сім. Аналогічні методи застосовувалися на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні каральні військові загони тероризували місцевих жителів, змушували їх переходити в католицизм. За «Нарисом історії Холмщини та Підляшшя» Є. Пастернака, «1938 р. на Холмщині й Підляшші протягом трьох місяців (травень-червень-липень), зруйновано, за неофіційними підрахунками, 167 святинь».
Як бачимо, органам влади є чим займатися, налагоджуючи стосунки між людьми в демократичній сучасній державі, враховуючи методи депортації 1947 року акції «Вісла». Аж тут сеймик Підкарпатського воєводства в Польщі замість демаскувати тих, хто паплюжить пам’ятники в Грушовицях чи руйнує їх на горі Хрищата, одноголосно 28 грудня 2009 року прийняв рішення засудити злочини УПА на «Східних Кресах», тобто на корінних українських землях, де санаційна Польща панувала в міжвоєнний період. Нікому не спало на думку, що саме в тому Підкарпатському воєводстві АК і інші польські організації допустили скоєння численних злочинів проти українського населення. Важко збагнути, яку мету ставили собі депутати, голосуючи за таку, м’яко кажучи, непродуману постанову. Найімовірніше, їм ішлося про те, щоби дискредитувати українські визвольні змагання, бо це вже – не перша спроба з польського боку. Невже Польща хоче радити Україні, кого вона повинна вважати своїм героєм, а кого – зрадником? Можна би запропонувати тим депутатам, щоби замислилися об’єктивно не тільки над минулим наших народів, але й поглянули тверезо на сьогодення та на майбутнє.
Не слід жити старою історією Польщі, скроєною за імперськими мірками. Час вибратися з тенет такого проімперського мислення, як і з наскрізь брехливих комуністичних міфів. Правдою є те, що наші взаємини протягом багатьох століть були різними, була мирна співпраця, і були часи, коли бряжчала зброя, горіли села й лилася невинна кров. На мою думку, на сучасному етапі є всі можливості для того, щоби зупинити цей процес і почати розвивати співпрацю в усіх ділянках політичного, економічного, наукового та культурного життя та змагати за справедливе співжиття. Уроки історії треба неупереджено засвоювати й треба чинити так, аби криваві сторінки ніколи не повторювалися серед наших народів. Кажуть: «Згода будує, незгода — руйнує», є й таке прислів’я: «Не уб’єш духа, ні душі ні указом, ні мечем». А прийнята Підкарпатським сеймиком ухвала є вершиною лицемірства, бо за своїм змістом є антиукраїнською й односторонньо захищає жертви винятково польські. На жаль, такі «ухвали» не можна зарахувати до будівничих наших добросусідських. Така одностороння «ухвала» глибоко обурює не лише українців. Найкращі мислителі польського народу костеніють перед таким ганебним учинком. Дивує її тенденційний зміст, який, до слова, своєю аґресивністю спрямований і проти самих поляків.
Дивує й обурює те, що польський сейм не може спромогтися на засудження акції «Вісла». На думку Зиґмунда Фройда, такі аґресивні імпульси є нічим іншим, як проявами руйнування добросусідських відносин і закликом до братовбивства. За Фройдом, можливо, такий підхід є ще одним актом, який має нав’язати свою точку зору, незважаючи на правдиву та реальну дійсність. Це – дуже небезпечний поєдинок, який є словесним уколом, настільки сильним і небезпечним і значно страшнішим, ніж рана від залізної стріли. Можна лиш привітати міську раду Львова, яка виділила більш ніж 2 га при Личаківському цвинтарі на Пантеон польської слави, де було споряджено могили полеглих поляків, котрі загинули в Українсько-польській війні 1918-1919 рр. Треба додати, що ці надмогильні пам’ятники наразі спокійно стоять, і їх поки що ніхто не плюндрує так, як пам’ятники УПА, розташовані на території Польщі, які систематично зазнають девастації. Ці провокації можуть мати злі наслідки й на терені України – над польськими пам’ятниками. Про ці акти вандалізму треба відкрито говорити й належно карати зловмисників.
Історик Володимир В’ятрович (керівник Головного архіву СБУ у 2008-2010 рр.) вважає, що словосполучення «Волинська трагедія 1943 року» звужує часовий і географічний обсяг подій, і пропонує вживати визначення «Друга польсько-українська війна 1942-1947 рр.», бо таким чином можна повніше віддзеркалити ці трагічні події. Волинську трагедію треба розглядати як обопільні етнічні чистки українського та польського населення, здійснені УПА та польською АК за участю польських батальйонів шуцманшафту й радянських партизанів 1943 року під час Другої світової війни на Волині. Це протистояння було тим каталізатором, що допровадив, у тому числі, до Волинської трагедії. Суперечливими є підрахунки наслідків цієї трагедії як із польського боку, так і з українського. Проведені в Україні дослідження засвідчили, що лише на території одного Володимир-Волинського району поляки вбили майже 1,5 тис. цивільних українців. На території Рівненської області виявлено понад 10 тис. жертв польських комуністичних, шовіністичних, колаборантських формувань і польської самооборони, а кількість встановлених злочинів, скоєних поляками, уже перевищила 1 500. На початку Другої світової війни розбиті блукаючі частини Війська польського та Корпусу охорони пограниччя (КОП) спорадично нападали на нелояльні до польської влади українські села. Восени 1942-го німецька влада почала виселяти з території українсько-польського прикордонного коридору поляків і на їхнє місце заселяти німців і українців. У відповідь АК знищила кількасот представників української селянської еліти. За це в липні 1943 року УПА почала застосовувати відплатні каральні акції проти мирного польського населення.
Підбиймо загальні підсумки. Українська сторона протиставлялася брутальному загарбанню етнічних земель українців, дискримінації, пацифікації 1930-х рр., українці намагалася протидіяти національній зневазі. Обмеження українців в освіті та руйнування українських храмів — суттєве джерело конфлікту. Польська влада, замість того щоби згладжувати міжнаціональний конфлікт між поляками й українцями, цілеспрямовано проводила політику розпалювання міжнаціональної ворожнечі, й окремі особи цю політику продовжують і зараз. Деякі вчені вважають, що саме польський режим Пілсудського перший використав національний ґеноцид, створив концентраційні табори (наприклад, Березу Картузьку). Початкові акції українських повстанців були спрямовані проти тих поляків, що співпрацювали з гітлерівською адміністрацією, що працювали в службах охорони лісів і державних маєтків (лігеншафтів).
Із лютого 1943-го антипольські акції охопили східні повіти Волині (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом) — Сарненський, Костопільський, Рівненський і Здолбунівський. Польські акти терору зросли проти українського населення на Холмщині. Тоді посилилися терористичні акції проти поляків на терені Дубнівського, Кременецького та Луцького повітів, у липні поширилися на Горохівський, Володимир-Волинський і Ковельський, а наприкінці серпня — на останній волинський повіт — Любомльський.
У червні 1943 року в Рокитному було сформовано польський 107 шуцбатальйон. Тоді ж, у червні (за іншими даними, у травні), до Луцька з Білорусі прибув 202-й польський шуцбатальйон, сформований роком раніше. У вересні в округу підтягнули також батальйон «шупо» «Остлянд», сформований ще у вересні 1941 року з естонських фольксдойче. Усі ці частини активно боролися проти УПА та проводили реквізиції майна в місцевого населення. Дуже швидко ці дії переросли в масштабну міжнаціональну боротьбу, у підсумку якої було чимало жертв як із польського, так і українського боків. У різних джерелах кількість жертв – суперечлива. Правдою є те, що багато поляків евакуювалося до міст – під охорону німецької адміністрації. Дехто тікав через кордон до Генеральної губернії або погоджувався на добровільний виїзд на роботу до Німеччини. Інші, лояльні, залишилися, і їх не було атаковано.
Треба також пригадати й те, що чимало польських збройних формувань об’єднувалося з радянськими партизанами (переважно в лісистих східних і північних районах Волині), і разом вони боролися проти УПА та здійснювали бойові походи на українські села задля грабунку й нищення мирного українського населення.
1943 року спустошення на Волині проводила польська поліція, яка служила німцям. Особливо в тих непокірних українських селах, які відмовлялися виконувати окупаційні накази німців. На рахунку польської допоміжної поліції — чимало знищених українських сіл, про що навіть свідчать документи польського підпілля й Українського штабу партизанського руху. Очевидці подій, яких цитують навіть польські історики як об’єктивних свідків, у своїх мемуарах розповідають, що часто за кожне спалене повстанцями польське село польська поліція нищила п’ять українських сіл. Із метою придушення державницьких прагнень українців поляки, усупереч наказу польського уряду в Лондоні, радо йшли співпрацювати з окупаційною німецькою адміністрацією на Волині та вірно служили в допоміжній поліції, попри те, що німці ще у вересні 1939-го окупували й знищили польську державу.
У січні 1944 року АК сформувала з польських партизанських загонів і колишньої польської поліції 27-му волинську піхотну дивізію в кількості 6 558 вояків для боротьби з УПА й Вермахтом; польські партизанські загони, усупереч наказу польського уряду в Лондоні, палили українські села та масово вбивали українських селян. Коли гортаєш літературу, виникає враження, що польська сторона ширше популяризує цю тематику, на жаль, із фальсифікаціями та великим перебільшенням щодо польських жертв і тенденційним применшенням жертв українських, не згадується й про причини конфлікту. Можна закінчити цю статтю словами із Заяви об’єднання товариств депортованих українців «Закезпння» від 16.01.2013 р. про українсько-польське поєднання, де між іншим сказано: «Важко говорити про взаємне прощення з тими в Польщі, хто вперто називає українське націоналістичне підпілля бандами, а взаємну братовбивчу польсько-українську боротьбу в 1940-х рр. вважає вчиненим українцями ґеноцидом».

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...