Новини для українців всього свту

Friday, Jul. 19, 2019

Панегіриків окупантам не публікувала. 21 лютого 70 років тому загинула поетеса й активістка ОУН Олена Теліга

Автор:

|

Лютий 23, 2012

|

Рубрика:

Панегіриків окупантам  не публікувала. 21 лютого 70 років тому загинула поетеса  й активістка ОУН Олена Теліга

Вона не лише не уникала небезпеки, а й навпаки — зухвало викликала вогонь на себе.

Злилась зi своїм народом

21 лютого 1942 року гітлерівці розстріляли в київському Бабиному Яру активістів Організації українських націоналістів, найвідоміша серед яких — Олена Теліга, поетеса й референт ОУН із культури, що входила до Української Національної Ради, організувала й очолила Спілку українських письменників. А днем раніше там стратили її чоловіка — віртуозного бандуриста з Кубані, ветерана Армії Української Народної Республіки й інженера-лісівника Михайла Телігу. Але вона не тільки не боялася загинути, а й, навпаки, мріяла про це у вірші «Лист»:

Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар:

Гарячу смерть,

не зимне умирання.

Прагнула спонукати своєю жертовністю співвітчизників до боротьби за Вітчизну, за яку безстрашно гинуть молоді, тендітні та вродливі жінки. Хоч писала у вірші «Мужчинам»:

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,

І у руці перо

не зміниться на спис.

Бо ми лише жінки.

У нас душа — криниця,

З якої ви п’єте:

змагайся і кріпись!

«Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Як же ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?» — запитувала Теліга. І відповідала: «Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла та як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі — це вже буде зрада мене самої!» У вірші «Поворот» обіцяла повернутися в Україну, «злитись знову зi своїм народом». Та позаяк він гинув тоді від окупантів, то розділила з ним його долю.

«Йду на розстріл!»

Про її повернення до Києва письменник Улас Самчук згадував: «Готувалась до нього, як наречена до шлюбу». Коли 7 лютого 1942 року окупанти заарештували в Києві понад 200 відроджувачів національного руху, то археолог і поет Олег Ольжич (син поета Олександра Олеся), який після ув’язнення керівника ОУН Андрія Мельника перебрав на себе його обов’язки, наказав їй виїхати зі столиці. Вона ж заявила: «Я добровільно з Києва вдруге не виїду!» На ще одну його спробу переконати її, щоб урятувалася, запевнила: жінки вміють умирати не гірше за чоловіків. А коли її попередили 9 лютого 1942 року про засідку в приміщенні, котре займала створена й очолена нею Спілка українських письменників, то сказала: «На мене чекають люди. Коли я не прийду, як це буде виглядати? Коли мене заарештують і я загину, то знайте, що сповнила свій обов’язок до кінця, і скажіть про це іншим».

Коли окупанти заарештували в приміщенні Спілки українських письменників тих, хто до неї входив, і відпустили всіх інших, чоловік Олени, назвавшись літератором, залишився з нею, відтак також був розстріляний. А його дружина засвідчила, що не випрошувала помилування, викарбувавши на стіні камери № 34 у підвалі-казематі київського гестапо тризуб, а під ним написала: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». У гестапо визнали, що вона «ні до чого не признається, щоб відтяжити інших, усе бере на себе». А один із присутніх на її страті окупантів розповів: «Я ще не бачив чоловіка, щоби так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Як Ілля Муромець

Молодшій сестрі Лесі Українки — Ізидорі Борисовій, яку тоді також заарештували, Теліга казала напередодні свого розстрілу: «Що ж, хай буде так. Якщо це потрібно Україні». А Україні й зараз потрібно, щоб у ній знали: заради неї жертвували собою, у тому числі ті, хто українською мовою заговорив… дорослим. Олена згадувала: «Це було на великому балу… Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто й невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «зарізяку на пузяку», «собачій язик». Усі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою».

Натомість мистецтво­знавець Аркадій Горняткевич запевняв, що це бандурист із Кубані й ветеран Армії УНР Михайло Теліга «зробив свою дружину Олену (дівоче прізвище — Шовгеніва) тим, ким вона згодом стала в українській літературі». Чому ж українська мова не одразу стала її рідною? Бо народилася 21 липня 1906 року, за даними одних дослідників, в Іллінському під Москвою, за інформацією інших — у Петербурзі.

Хоча її мати Уляна Качковська була донькою священика з Поділля, а батько, відомий гідрограф Іван Шовгенів, з’явився на світ на Харківщині й став міністром шляхів УНР, а 1922-го — ректором Української господарської академії в чеських Подебрадах, їхня донька 12 перших років життя провела в російськомовному середовищі. Киянкою стала щойно після того, як Шовгенів поміняв 1918-го посаду доцента Петербурзького політехнічного інституту на професорську в Київському.

Після того, як він, відступаючи 1920-го разом з Армією УНР, еміґрував, до нього втекли 1922-го його дружина й донька. Бо про життя в Києві вона писала: «Сапала й полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних городах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок»… Хліб для мене був мрією… Щоби дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах… Потяги були переповнені, отже, нам часто доводилось, на вітрі та морозі, декілька годин висіти на підніжці чи тремтіти на даху вагона».

Згадувала себе, тодішню, і такою: «Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася… ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії»; «Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який із дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурґа як на свою кишенькову власність».

Учителька української

Однак, порвавши з українофобами за образу її батька й матері, писала Дмитру Донцову: «Працюю над своєю рідною українською мовою, яку я, на жаль, знаю дуже недавно й над якою мені прийдеться багато попрацювати, щоб володіти нею, як рідною». Отож закінчила історико-філологічне відділення Українського педагогічного iнституту імені Михайла Драгоманова. Співачкою й манекенницею працювала лише доти, доки не знайшла посади вчителя в українській середній школі у Варшаві. Одночасно друкувала в періодиці вірші й публіцистику, у яких запалювала горінням майбутніх вояків Української повстанської армії. Зокрема рядками:

Не треба слів.

Хай буде тільки діло.

Його роби —

спокійний і суворий,

Душі не плутай

у горіння тіла,

Сховай свій біль. Стримай раптовий

порив.

Наголошувала: «Наша українськість не підлягає під жодні вітри, не йде на жодні компроміси».

Художник Святослав Гординський стверджував, що тільки через непоступливість Олени Теліги так і не вийшла за її життя жодна книжка. Журналіст Ярослава Музиченко переповідала в київській газеті «Україна молода»: «1940 року перша книжечка вже готувалася до друку у видавництві «Дороги». Олена принесла туди рецензію на повість Винницької «Христина», де зазначалося, що авторка має літературний смак, але водночас доказувалося, що це — продукт «жіночої творчості», «без напруженої атмосфери великої дії», словом — молодь треба «застерегти перед читанням цієї книжки». Але ж видавництво не могло у власному часописі застерігати читачів від своєї ж продукції! Олена поставила ультиматум: друкуйте або я забираю свою збірку поезій! Отож перша її книжка побачила світ уже по смерті авторки».

Була протестом

Поет і публіцист Євген Маланюк твердив: «Була протестом проти сірості, безбарвності, нудоти життя». А познайомившись 1939-го з Ольжичем, який керував тоді культурною референтурою ОУН, теж увійшла до неї й готувала її ідеологічні та вишкільні матеріали. Керувалася при цьому принципом: «Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою». Очолила мистецьке товариство «Зарево», яке гуртувало молодь, а 1941-го увійшла в Києві до Української Національної Ради.

Організувала й очолила Спілку українських письменників, видавала додаток до газети «Українське слово» — літературно-мистецький альманах «Літаври», який знайомив із репресованими письменниками. Олег Штуль, котрий входив до проводу ОУН, згадував: «Жахливе харчування, у хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але щоденно, точно о 9-й ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою — у помешканні Спілки на Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоби дотримати слова своїх засад та продовжувати роботу. Тут виявилася постать Олени Теліги в усій її величі — у житті реалізувала свої засади до останнього».

Мету повернення до Києва пояснила так: «Не йдемо накидати згори нову ідею чужому сере­довищу, лише зближаємося зі своїм народом, щоби спільними силами, великим вогнем любові розпалити знову ті самі почування, які ніколи не згасали, почуття національної спільноти та гострої окремішності».

Коли окупанти приносили в редакцію «Літаврів» статті, у яких славили Гітлера та його «новий порядок», не друкувала їх навіть з огляду на те, що за це на неї доносили в гестапо. Не опублікувала й жодного свого панегірика їм. Навіть після арешту редакції «Українського слова» іґнорувала постанови окупантів. Відтак вони заборонили «Українське слово» й «Літаври», а Телізі запропонували співпрацю з лояльним щодо них «Новим українським словом». Коли відмовилася, власне, за це її заарештували й розстріляли.

P. S. Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги заснувало однойменну премію, яку вже вручили Ліні Костенко, Михайлині Коцюбинській і Ніні Марченко — матері відомого правозахисника та політв’язня Валерія Марченка. Вулицю, що веде до Бабиного Яру, названо іменем Олени Теліги.

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...