Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 20, 2017

Непохитна Юлія

Автор:

|

Березень 29, 2012

|

Рубрика:

Непохитна Юлія

18 квітня 1860 року в Миколаєві на Львівщині в родині українки Лопушанської й австрійця Шнайдера народилася донька Юлія, яка першою серед галичанок надрукувала свої вірші. Підписуючись Уляною Кравченко, виховувала патріотів України, спонукала закоханих у неї до… самогубств, а Івана Франка — до створення збірки «Зів’яле листя». А на вдячність українців заслужила тому, що вірші писала українською мовою в часи, коли москвофілам удавалося їх переконувати в їхній «общерусской народности». Таким чином, теж схиляла шальки терезів у бік еволюціонування галичан в українці.

Належне віддають їй і за те, що, як поет і вчителька, спонукала читачів і учнів до наближення незалежності України. А надрукувавши 1885-го першу в Галичинi збiрку поезiй, видану друком жiнкою — Prima vera, змусила землячок повірити в рівноправність із чоловіками. Тож її творами відкривали жіночі часописи й альманахи. І сама вона була активісткою жіночого руху. Розривалася між родиною й творчістю та вчителюванням і громадською роботою, знехтувавши безтурботнішим життям, яке ця донька урядового комісара при одному зі староств Жидачівського повіту цілком могла прожити не лише завдяки корпоративній солідарності австрійських службовців. За даними дослідників Івана Денисюка й Валерія Корнійчука, її «поклонники вважали, що вродою вона затьмарила зорі»; її «облягали, наче женихи античну Пенелопу»; «у самій галицькій столиці справляла тріумфи — була «окрасою львівських вечорниць» у салонах радників двору».

Що вже казати про містечка! Дослідники переповідали: «Уся Бібрка була вражена несподіванкою: на танцювальній вечірці дівчина появилася в скромно-вишуканій чорній сукні без декольте, яка своєю елегантністю затьмарила надмірно оздоблені й надто декольтовані туалети дам. Юлія танцювала, як фея, і Бібрка одноголосно визнала нову вчительку-попелюшку «панною з великого світу». На іншому балі всі бібркські міщанки появилися в епігонських чорних сукнях а lа панна Шнайдер, але ефект пропав. Був однострій. Бракувало контрасту. Уляна Кравченко — це ж неповторна особистість, поетеса з талантом «не позиченим, а власним», багатою духовністю, і якраз у цьому — магнетизм».

Та Юлія відмовляла всім у взаємності навіть після таких їхніх слів: «Мені, бачу, суджена смерть!» Відповідала: «Вертер! Але враження не робить, бо вже третій із черги. Мою симпатію здобуде скорше чоловік сильної волі». Коли ж один із них розповів, що вона сниться йому, то побажала: «Щоби братам-українцям снився сон про чин»; ще й порекомендувала: «Якби ви не були українцем, радила би вам як лік на вашу нудьгу… флірт із панною Манею (дівчиною легкої поведінки з Бібрки). А так раджу працю над дітворою і над собою».

Пообіцявши в щоденнику, відправленому Уляні Кравченко, що «не буде його на світі», той залицяльник, швидше за все, таки наклав на себе руки. Бо пошуки невдахи успіхом не увінчалися. Натомість Іван Франко, за інформацією дослідників, «жартівливо писав їй, що зовнішністю йому не подобалась: зріст — завеликий, руки — замалі, очі — не блискучі». Та коли запевняв її, що «полюбив як сестру, як друга», то все ж дописав: «Може, навіть і трошка більше». А розповідаючи Агатангелу Кримському про своє перше кохання, додав: «Познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентиною Попович, але жодна не мала на мене тривкого впливу». Та хоч і «нетривко», а все ж був небайдужим до них.

За твердженням же історика Ярослава Грицака, Уляна Кравченко «вперше закохалася у французького інженера-соціаліста»; «її найбільшою любов’ю був, однак, Іван Франко»; «лише випадкові обставини перешкодили тому, щоби вони стали чоловіком і дружиною». А натрапивши вдома в неї на щоденник її шанувальника-самогубця й прочитавши його, Франко, вочевидь, погодився з тим, що поетеса заслуговувала на пристрасні почуття. Позаяк увіковічив їх, написавши за мотивами того нотатника збірку поезій «Зів’яле листя», за яку виправдовувався згодом: «Який я декадент? Я син народа, що вгору йде».

Сама Уляна Кравченко запевняла, що нотаток самогубця не читала: «Моє нещастя — се те щастя до сповіді Вертерів… вічні визнання, літа цілі… літа цілі. Те все збільшує мій смуток, тривогу, вбиває моє свобідне «я», смерть несе… не вільна я… А проте, чи винна я, що такі ті любовні сцени терпіння найменшого відгоміну в душі не мають».

Звірялася Франкові в листах: «Мої думки були звернені лише на одне. Я була цікава побачити, пізнати своїх учнів. Бажаю стати самостійною, хочу вчити, говорити, що і як серце скаже, не боятися критики за погріхи проти методики, осуду, виданого… в канцелярійній залі учительської семінарії після лекцій, практичних вправ матуристок (випускниць). Забажала я попробувати ширшого лету»; «учуюсь прикутою сильно тяжким ланцугом при тутешній школі, котра вимагає пожертвовання всіх сил»; «несення сили світла межи темний люд наш сердечний відкриє мені не знаний досі світ щастя»; «чи… життя своє не оплатиться жертвувати для менших братчиків, для бідного люду?»

Найвищою оцінкою своєї праці вважала любов учнів: «Дістаю від дітей багато гарних городових квітів… І горбатий хлопчик рад би виявити дяку пані учительці, та звідки квітів дістати йому, дитині бідної комірниці, заробітниці? Городів немає, а спромоги піти на луги, в ліс також немає. Однак щоднини приносить мені цвіти, на які інші діти не дивляться… що ростуть на оболоні біля хати, де мешкає, і при дорозі, якою йде до школи. Пилом вулиці вони покриті… Я за кожну зв’язочку дякую йому, ніколи не лишаю її на шкільному столі ані викидаю».

Та не змогла оминути й тернів, про які оповідав Грицак: «Зв’язки з Франком, відомим у галицькому суспільстві enfant terrible, коштували їй слави нігілістки і вільнодумниці. Польська освітня рада позбавила п. Шнайдер права викладати в міській школі у Бібрці за український націоналізм. З української жіночої школи, яку провадили сестри-василіанки у Львові, була змушена вступитися сама — батьки відмовлялися віддавати своїх доньок «під опіку нігілістки». Скитаючись сільськими школами, не встояла перед тиском директора однієї з них — Немєнтовського, котрий домагався її руки. Вони одружилися. Як це зазвичай бувало в змішаних родинах, їхній син пішов слідами батька, і під час польсько-української війни 1918—1919 рр. загинув у лавах польської армії. Донька залишилася при матері — як українка та як її особиста секретарка. До самої смерті Уляна Кравченко диктувала доньці спогади про свої численні романи. Але в центрі їх завжди був Франко — вона продовжувала кохати після його смерті, присвячуючи йому свої численні вірші та поеми в прозі.

Померла Уляна Кравченко в Перемишлі, де мешкала безвиїзно. Бо, зламавши ногу, була прикута до ліжка. Та навіть попри це 1941 року її обрали депутатом до міської ради.

Матвій Камінечний

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...