Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 22, 2017

Наші книги святий Кирило читав ще 860-го. А друкуємо їх — з 1460-го. Розпочали ж — у Львові

Автор:

|

Травень 24, 2012

|

Рубрика:

Наші книги святий Кирило читав ще 860-го. А друкуємо їх — з 1460-го. Розпочали ж — у Львові

Українці, яким століттями прищеплювався комплекс меншовартості, мають 28 травня — у День працівників видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження — підстави принагідно нагадати собі про неабиякий культурний рівень своїх пращурів.

Грамоті навчали й інших

Предки українців поширювали книги ще до того, як святі Кирило й Мефодій 863 року почали навчати грамоті інші слов’яномовні народи. Адже ще 860-го старший із цих братів натрапив у Криму на Євангеліє та Псалтир, написані руською мовою, а один із русів допоміг йому ті фоліанти прочитати. Але в СРСР іґнорували факти, котрі засвідчували, що в книгодрукуванні на теренах України обходилися без чужинців. Тож його початки приурочили до виходу у світ 1574 року Апостола — першого в Україні точно датованого нерукописного фоліанта, виданого нібито росіянином Іваном Федоровим.

При цьому знехтували нагадуванням в епітафії на його могильній плиті, що насправді «друкування занедбане обновив», а не запровадив. Замовчували й документи, знайдені у львівському Центральному державному історичному архіві науковим працівником Орестом Мацюком. А саме він розшукав прохання ченців василіанського монастиря Святого Онуфрія у Львові про повернення Успенським православним братством друкарні, подарованої отцям земляком-міщанином Степаном Друпаном

1460-го — через десять років після запровадження книгодрукування німцем Йоганом Гутенберґом (і за п’ять — до запозичення цього винаходу в Італії).

У тому проханні василіани нагадували й про підтвердження 1469 року свого права на друкування книг (отже, уперше одержали його ще до 1469-го), а також про надання в 1518—1571 рр. матеріальної допомоги їхній друкарні князями Острозькими. Усе те цитувалися з «Хроніки монастиря Святого Онуфрія», яку дослідник Модест Гриневицький упорядкував 1771 року й виклав у «Історії Онуфріївського монастиря».

Знайшов п. Мацюк і пояснювальну записку братства, де стверджувалося, що воно володіє друкарнею Друпана на цілком законних підставах. Але обидві знахідки Мацюка спровокували в наукових і владних колах СРСР доволі гучний скандал: мас-медіа публікували відгуки про «відступ від засад пролетарського інтернаціоналізму», а «справу Мацюка» розглядали на політбюро ЦК КПУ та в ЦК КПРС. Бо не мали тоді українці права випереджати тих, хто проголосив себе їхніми «старшими братами».

Першодруки

На жаль, про книги, видані в друкарні Друпана, наразі нічого не відомо. Але століттями не згадували й про шість видань, надрукованих тогочасною українською мовою ще до виходу 1574 року львівського Апостола, наявність яких у бібліо­теці ченців-василіан підтвердив ще один документ, знайдений Орестом Мацюком в архіві: тестамент, що побачив світ у Почаєві 1511-го; Тріодін, виданий у Києві 1527-го й 1540-го; Анфологіон, Служебник і Епістоляріон, або Апостол, надруковані у Львові, відповідно, в 1542, 1546 й 1566 рр.

Але не вони були першими українськими першодруками. Навіть Українська радянська енциклопедія визнала 1987 року, що вперше українську мову вжито в післямовах до перших друкованих східнослов’янських книг Часослов і Октоїх, виданих 1491-го в Кракові німцем Швайпольтом Фіолем. Але, за словами найавторитетнішого дослідника українського друкарства Івана Огієнка, «через те, що це — найперші друковані книжки серед цілого слов’янського світу, честь їх належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас».

А Олександр Орос, дослідник з Ужгорода, дійшов висновку, що книги Фіоля лише додруковувалися в Кракові. Причому — складачами друкарні монастиря Святого архангела Михаїла в селі Грушеві Тячівського району Закарпаття, де й виконувалася вся чорнова робота з видання українських першодруків. Бо й післямова до Октоїха починається зі слів «докінчена була ця книга у великому городі Кракові», і загальна стилістика оформлення та мовні особливості видань Фіоля аналогічні до тих, які побачили світ у грушівській друкарні.

Такої ж думки дотримується й Микола Тимо­шик, автор підручника для вищих навчальних закладів «Історія видавничої справи», завідувач кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету й доктор філологічних наук.

Федоров чи все ж Федорович?

На пам’ятнику видавцю першої в Україні точно датованої книги — Апостола, яка побачила світ у Львові 1574 року, його вперто величають Іваном Федоровим, попри те, що той назвався в її друкарській марці Федоровичем. Саме так записали його в епітафії йому й сучасники друкаря. А позаяк московити, як і їхні нащадки-росіяни, своїх прізвищ іншими мовами зазвичай не перекладали, то навряд чи Федорович був їхнім земляком. Тим більше, що дослідник Ярослав Ісаєвич установив: «друкар іменував себе Іваном Федоровичем»; «із цього видно, що Федоров — це не родове прізвище», «тому не варто писати «І. Федоров» або просто «Федоров», що справляє враження, начебто Федоров — прізвище в сучасному розумінні слова».

Ще 1983 року, коли в українських виданнях Федоровича однозначно величали росіянином, історик Ярослав Ісаєвич наважився навести в монографії «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні» приклади того, як поза межами Московського царства «москвитинами» називали й тих, хто всього лише побував у ній. Та й «ляхами», запевняв дослідник, в Україні називали й тих, хто поляком не був, а лише тимчасово жив у Польщі. Тому те, що українці прозвали друкаря «москвитином», не є, на думку п. Ісаєвича, доказом московського походження Івана Федоровича.

Що ж до слова «москвитин» в епітафії Федоровичу, то, позаяк його викарбували після слова «друкар», а не після слова «Федорович», указує воно, швидше за все, не на походження видавця, а на місто, де він був друкарем. Приміром, його колеґ за фахом Самуїла, Ашера й Ельякіна, які підписалися під книгами, виданими 1533-го в Кракові, «галицькими євреями» й, відповідно, «Галичем», «Геліцем» і «Геліцером», українцями не проголошували.

Та й серед випускників Краківського університету 1532 року згадується Joannes Theodorus Moscus canonicus Crasnostaviensis, тобто «Іван Федір москвитин, канонік красноставський». А оскільки на каноніків висвячують тільки католиків, то цієї честі навряд чи вдостоївся б один із православних москвитинів, котрих уважали тоді «схизматиками». Отже, слово Moscus у тому реєстрі також не вказує на національність.

До слова, 1529 року в реєстрі вступників до Краківського університету був записаний також Joannes Theodori de Phyetkowycze dioc. Cracoviensis, тобто «Іван, син Федора з Петковиць Краківської єпархії» — села на Пряшівщині, яка зараз входить до складу Словаччини. А це дало п. Оросу підстави наполягати, що Іван Федорович народився саме там.

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...