Warning: getimagesize(/homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/uploads/2012/01/200px-Вадим_Щербаківський.jpg) [function.getimagesize]: failed to open stream: No such file or directory in /homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/plugins/wonderm00ns-simple-facebook-open-graph-tags/public/class-webdados-fb-open-graph-public.php on line 948

Warning: getimagesize(/homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/uploads/2012/01/200px-Вадим_Щербаківський.jpg) [function.getimagesize]: failed to open stream: No such file or directory in /homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/plugins/wonderm00ns-simple-facebook-open-graph-tags/public/class-webdados-fb-open-graph-public.php on line 948
Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Feb. 18, 2018

На спомин великого вченого. До 55-х роковин смерті Вадима Щербаківського

Автор:

|

Січень 19, 2012

|

Рубрика:

У березні 1956 року українська спільнота у вільному світі величаво святкувала ювілеї: 80-річчя від дня народження та 60-ліття наукової діяльності Вадима Щербаківського. Сам винуватець торжеств не погоджувався на такі відзначення його круглих дат, бо «такі святкування приносять злу вістку ювілянтові, якому доведеться невдовзі справляти похорони». На превеликий жаль, так воно й сталося. Через неповний рік, 18 січня 1957 року, розлетілася звістка про смерть

проф. Щербаківського, який на 81-му році життя помер від чергового серцевого нападу у відпочинковому домі для літніх людей у місті Брайтоні (Південна Англія). Із відходом Вадима Щербаківського українська наука загалом і зокрема українські археологія й етнологія втратили одного з видатних представників, що власними працями, особливо чужими мовами та в чужих журналах, гідно репрезентував свою Батьківщину. Про смерть науковця з невичерпними планами праці сповістила українська преса в діаспорі. Але слід указати на одну помилку, яка вкралася щодо місяця смерті. У десятому томі «Енциклопедії україно­знавства» зазначено дату смерті «18.11.1957 р.», тобто надруковано дві одиниці, замість одної.

Багацько людей, що знали проф. Щербаківського під час його плодотворного життя, пам’ятали старшого пана, що крізь довгі свої роки пройшов у поношеному коричневому пальті. Але це не було суттєвим на життєвому шляху динамічного науковця й українського націоналіста в найкращому розумінні цих останніх слів. Усе своє життя він завзято боровся за українську державну незалежність і кращу долю своєї країни, але не зі зброєю в руках на обох світових війнах, не в лавах військових формацій, а, радше, як видатний воїн на ниві суто української культури.

Усі періоди його зрілого віку були наповнені несенням високо піднятого прапора української науки на міжнародному форумі та сповнені кипучими творчими задумами, реалізованими з енерґією неофіта. У важких умовах воєн, визвольних змагань і імміґрації, де завершилося його земне життя, наука й публіцистика були полем його відданої праці для української громадськості. Діяльність Вадима Шербаківського — дуже багатогранна. Їй він сумлінно й старанно віддав більшу частину свого життя.

… Вадим Щербаківський народився 17 березня 1876 року, точнісінько на 21 місяць раніше за свого молодшого брата Данила (17.12.1877 р.) у родині отця Михайла (1850—1920) у с. Шпичинцях коло Козятина Сквирського повіту на Київщині. Мав ще й молодшу сестру Євгенію (1881—1964), заміжню за Василем Кричевським — славетним художником, визначним мистецтво­знавцем, графіком, архі­тектором і театрально-філь­мовим декоратором.

Маючи неабиякі здібності, Вадим почав навчатися, спершу — у Петербурзькому університеті, опісля — на математичному факультеті Московського університету. Але археологія й етнологія, котрими цікавився найбільше, урешті-решт змінили фах юнака. Подальші університетські студії продовжував на історично-філологічному відділенні в Києві, де був слухачем викладів з історії у Володимира Антоновича, якого, до речі, особисто знав о. Михайло та дружив із ним. Окрім історичних лекцій у сеньйора українських істориків, юнак захопився викладами з археології відомого вченого чеського походження Вікентія Хвойки (1850—1914), дослідника трипільської культури. Ім’я останнього є символом давніх тісних зв’язків українського й чеського народів, чиї представники цікавилися взаємними проблемами єднання слов’янських народів і пропаґували літературознавчу творчість славістів з обох сторін. Знайомство проф. Хвойки з відомим на той час археологом Антоновичем, професором Київського університету Св. Володимира, посприяло можливості першого вести курси в цьому ж закладі для студіюючої молоді. Студенти гуртувалися навколо своїх викладачів і засновували соціал-демократичні гуртки, до складу яких належав молодий, сповнений енерґії Вадим Щербаківський. Зазначимо, що він закінчив курс історії мистецтва в Григорія Павлуцького. За свої погляди про окремішність української нації від російського народу студент був кілька разів арештований царською владою. Після закінчення університетських студій почав займатися науковою працею, спочатку в галузі української архітектури, а потім в етнографії й архео­логії. Молодий адепт науки звернув на себе увагу старших фахівців і за їх дорученням самостійно провадив на Київщині розкопки для дослідження давнього минулого української землі.

З 1903 року Щербаківський керував розкопками палеолітичних селищ (Гонці, Сергіївка), трипільського селища (Лукаші), слов’янських селищ (Переяслав, Липнява) і татарської мечеті в Маянах на Полтавщині. Одночасно брав участь в етнографічних експедиціях у різних районах України, а також в археологічних розкопках у Білгороді під Києвом. Початкова діяльність, і то досить активна, була для нього знаковою точкою й підставою для дальших археологічних самостійних розкопок.

Щербаківський брав активну участь у з’їздах, виголошуючи доповіді, відповідні до свого фаху. Одначе такі почини культурних проявів у організаційному житті не дуже сприймали царські органи, які застосували проти нього поліційний нагляд, що спонукало Вадима виїхати за кордон Російської імперії, до Галичини, 1907 року, отримавши престижну посаду заступника директора церковно-релігійного чи, радше, Національного музею у Львові, заснованого митрополитом Андреєм Шептицьким. Це була перша причина Вадима Щербаківського, пов’язана з його імміґрацією та службовим становищем, а друга — зникнути з очей постійних суворих наглядачів і царських поплічників. Як співпрацівник цього музею, він займався дослідженнями в південній частині Галичини, Буковини та Карпатській Україні, вивченням народного побуту, звичаїв, різних типів селянського одягу, зразків народного будівництва, а також їх фотографуванням. Після двох років роботи (1908—1910) у Львові 34-річним повернувся до Києва. Його широкі та глибокі знання в історико-археологічній ділянці допомогли стати директором-завідувачем Полтавського земського музею, у стінах якого пропрацював усі воєнні роки та часи визвольної революції. 1918 року, захистивши дисертацію для одержання вченого ступеня, став професором Українського університету в Полтаві. Щоб уникнути подальших переслідувань, 1921-го виїхав за кордон, спершу до Відня, а пізніше до Праги — старого центру слов’янських студій у Європі. Столиця Чехо-Словаччини в 1922—1939-х рр. була чи не найсильнішим видавничим імміґраційним, а також суспільно-політичним, науковим та культурно-просвітницьким осередком.

Чеська держава та її лідер Томаш Ґарик Масарик прихильно поставилися до добре організованої української спільноти, посприяли в заснуванні десятків різних організацій, створенні кафедри української літератури в Карловому університеті, організації Українського вільного університету (УВУ), роботу якого було перенесено з Відня до Праги в жовтні 1921 року, і заснуванні Української господарської академії в Подебрадах 28 квітня 1922-го. Тодішній президент республіки та її уряд вирішили підтримати УВУ як морально, так і матеріально. Професорський склад університету, хоч чисельно невеликий, запросив Вадима Михайловича очолити кафедру праісторії й археології, де він розпочав свою педагогічну та наукову діяльність у зимовому семестрі 1922/23 рр.

У той же час науковець написав чимало археологічних і етнографічних праць, якими гідно репрезентував українську науку на наукових з’їздах. Разом із Ярославом Пастернаком, ученим-археологом на імміґрації та дослідником історії княжої доби Галичини, Щербаківському довелось брати участь у двох міжнародних з’їздах з історії та філософії релігії: першому — 1929 року в Лунді (Швеція), і в другому — 1935-го у Брюсселі (Бельгія). За вчені заслуги 1930 року сербський король вручив Вадиму Щербаківському орден Святого Сави під час Третього з’їзду слов’янських географів і етнографів у Белграді. Обсяг знайомств нашого науковця з чужоземними вченими був дуже великий і розширювався з кожним роком. Неможливо в газетній статті перелічити всі конґреси, у котрих проф. Щербаківський брав участь, але варто навести кілька з них: ХІХ Міжнародний конґрес передісторичних та протоісторичних наук у Лондоні 1931 року; ІІ Славістичний конґрес у Варшаві 1934-го; ХХ Міжнародний конґрес передісторичних і протоісторичних наук в Осло 1936-го; ХVII Міжнародний конґрес антропології та передісторичної археології в Бухаресті 1938-го й інші. Важливо додати, що в усіх чиленних з’їздах Вадим Щербаківський виступав із щоразу новими рефератами, які пізніше друкувалися чеською, французькою, німецькою й українською мовами у фахових журналах. До початку Другої світової війни науковець був дійсним членом Словацького наукового товариства та Чеської академії наук.

Коли радянська Червона армія з її «визвольною місією» зайняла Прагу, усі громадські організації українців у столиці Чехії припинили свою діяльність, а головно наукова, що втратила зв’язки з поодинокими своїми централями. Європейська людність під керівництвом Адольфа Гітлера цілковито загубила інтерес до обміну думками поміж ученими. Багато української імміґраційної інтелігенції-професури та студенства було змушено податися далі на Захід, до Німеччини чи деінде. У баварському Мюнхені на плечі Вадима Михайловича було покладено обов’язок реорганізації УВУ. Нелегкі були ці починання, бо йому тоді було вже 70 років, і покинути чеську землю, на якій прожив майже чверть століття, було вкрай важко. Зрештою, Мюнхен був дуже знищений, залишилися самі руїни, й українці в основному жили в переселенських таборах.

Наукові матеріали залишилися в Празі, а їх назбиралося чимало, і поїхати туди було ризиковано, бо міг потрапити в руки совєтів, після чого — опинитися в Сибіру. Як важко не було би для відновлення діяльності українського університету на чужині, він із молодечим запалом зумів розшукати професорів, розкинених по країнах Західної Європи, подбати про офіційну підтримку від Міністерства освіти Німеччини, щоби не тільки реалізувати ідею відкриття УВУ, а й спровадити сюди своїх спів­працівників-однодумців. Упродовж найважчих років становлення університету проф. Щербаківський залишався його ректором. Під його керівництвом УВУ вийшов на нормальний шлях і став такою поважною установою, що викликав у той час загальний подив як в українських, так і чужинецьких колах. Щербаківський передав керівництво університетом молодшим колеґам, залишаючись деканом філософічного факультету. Свій час присвятив науковій праці в різних наукових товариствах. 1951-го переїхав до Лондона, де опинився під опікою Союзу українців у Великій Британії. У такому важливому науковому центрі, як Лондон, він готував свої праці та не покидав над ними працювати до останніх своїх днів.

Павло Лопата

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...