Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Мистецтво, збагачене Михайлом Бойчуком. До 75-х роковин смерті українського художника

Автор:

|

Червень 14, 2012

|

Рубрика:

Мистецтво, збагачене Михайлом Бойчуком. До 75-х роковин смерті українського художника

13 липня 1937 року над заарештованим у листопаді 1936-го Михайлом Бойчуком відбувся суд. Військова колеґія Верховного суду СРСР засудила його до найвищої міри покарання — розстрілу. Того ж дня вирок було виконано. На запитання, за які гріхи, за яку провину, за які вчинки чи помилки було так раптово, так жорстоко фізично знищено Михайла Бойчука під час «сатанинських» 1930-х рр., можна відповісти так: за відданість і присвяту свого життя українському мистецтву.

За 20 років до того моменту виконання смертної кари московськими прислужниками в Україні Бойчук був засновником першої в історії Української художньої школи монументального мистецтва в новоствореній Українській державній академії мистецтв (УДАМ) у Києві. Тоді йому було 35 років. Молодий іще мистець і педагог саме як австрійсько-галицький підданий повернувся із заслання з Арзамаса до Києва.

Заснування УДАМ і врочисте відкриття її 5 грудня 1917 року Бойчук сприйняв як початок нової доби, такої благородної та дуже потрібної для відродження українського мистецтва в усіх притаманних йому видах. Він мріяв про створення такої школи значно раніше, коли, перебуваючи в Парижі з осені 1907-го до 1910 року, керував своєю школою. Там навчалися майбутня дружина Бойчука — Софія Налепінська, а також Софія Сегно, Яніна Леваковська, Олена Шрам, Микола Касперович, Тадеуш Налепінський і інші.

У вересні 1910-го Бойчук повернувся до Львова, де брав участь у реставрації собору Св. Юра. Доброго фахівця зі знанням візантійського іконопису на замовлення Російського археологічного товариства покликали реставрувати усипальницю родини Розумовських і давнього іконостасу в їхній церкві в селі Лемешах на Чернігівщині. Під час цієї роботи художник мав нагоду подорожувати Росією. Був він у Петербурзі, Москві, Новгороді та деінде, але Перша світова війна перервала працю над таким важливим дорученням.

Уже більш-менш знаємо, що прагнув зробити корисного Бойчук для України. Слід тепер указати на те, звідки з’явилася така високоерудована людина в час боротьби за самобутність українського мистецтва в бурхливі 1920-ті, згодом — і трагічні 1930-ті, під час і після політичної українізації та підступної окупації країни московсько-більшовицькою й радянською владою.

Один із найвидатніших українських мистців початку ХХ ст. Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 року в селі Романівці Теребовлянського повіту на Тернопільщині. Крім Михайла, у сім’ї було ще шестеро дітей. Після смерті їхньої матері батько одружився вдруге. У сільській школі Михась учився добре, директор Ю. Ковальський, збагнувши неабиякі мистецькі здібності хлопця, пробував переконати Левонта (Лева) Бойчука, щоби той погодився віддати найстаршого сина для дальших студій. Батько покладав надії на Михайла як на спадкоємця свого обійстя та господарки й тому нерадо піддавався намовленням.

Поїхати до Львова 16-річний Михайло вирішив сам. Давній мистецький центр Галичини справив чудове враження на підлітка, який давав собі раду самотужки. Мистецтва почав навчатися в Промисловій школі. Львів із його громадським життям саме тоді, наприкінці століття, підносився в розвитку національної культури та науки на вищий щабель. Наукове товариство імені Шевченка, засноване 25 грудня 1873 року, після 20-літнього існування реорганізувалося, а з приходом до Львова 1896 року Михайла Грушевського, який став головою НТШ, воно набуло статусу поважної наукової інституції, меценатом якої був митрополит Андрей Шептицький. Кмітливість Бойчука допомогла йому роздобути матеріальну допомогу від НТШ, що дало змогу півтора року продовжувати його малярські студії у Віденській академії мистецтв.

Краківська школа красних мистецтв указом цісаря Австро-Угорщини Франца Йосифа І на початку жовтня 1900 року отримала статус академії. На вимогу адміністрації НТШ Михайла Бойчука було переведено до Кракова. За списком українських студентів, які навчалися в краківській школі мистецтва, дізнаємося, що Бойчук навчався повних п’ять років. Свідчать про це кілька його листівок і листів, адресованих Михайлові Сергійовичу — «Високоповажному Пану Добродію», із датою 12 грудня 1902 року й іншими датами на кореспонденційних картках. У першому з листів він, до речі, коротко висловився: «Тепер двояке в мене житє: з одного боку роскішно, з другого — нужда. Маю тут академію, маю добрих людей, приятелів щирих і до всякої науки погоду, чую житє і силу в собі, то превелика роскіш, але долягає мені матеріяльна нужда, бо нема за що ні то приборів малярських купити, ні хати відповідної винаймити, ні за що одіжини полюдської доброї справити, словом, голод і холод. Тому-то Вас, великий мій Добродію, прошу, пришліть мені той гріш (ніби-то задаток на образи), що зі своєї ласки обіцялись-те. Кланаюсь низько. Михайло Бойчук».

1906-го — ще одна поштова листівка без дати, але з печаткою: Zakopane. 18.02.1906, сповістила

М. Грушевського про те, що її автор був у Закопаному, тут жив у двокімнатному помешканні польського письменника й маляра Стефана Жиромського два тижні, і під час цієї зимової пори милувався спокійними та місячними ночами й малював. Попри всякі перепони ще студентом у Кракові брав участь у художніх виставках. Після закінчення навчання в академії мистецтв Бойчуку вдалося поїхати до Мюнхена, де навчався в місцевій Академії мистецтв ще понад рік.

Підтвердженням того, що Бойчук служив у австрійській армії в Далмації, слугує кілька його фотографій у військовому однострої, але, перебуваючи вже в Києві, із зрозумілих причин Бойчук не мав бажання зайвий раз згадувати про цей факт. Хоч він збагачував свої мистецькі знання в Парижі, який уславився своїми новаторськими течіями, та класичною спадщиною художник цікавився найбільше. Із Парижа йому було недалеко до Італії, там він вивчав твори епохи Відродження, переважно старих майстрів, або мозаїчні витвори візантійського мистецтва в мавзолеях, баптистеріях і церквах Равенни й інших міст, створених ще в V—VI ст. н. е.

Перед тим, як Бойчук покидав Париж, він організував спільну виставку творів своїх учнів. На їхні роботи, зокрема на притаманні праці Бойчука риси, звернув увагу відомий французький поет і критик Гільйом Аполлінер, який писав: «Ця школа, що відроджує візантинізм, має значну кількість прихильників… У своїх невеличких картинах ці малярі застосовують просту композицію, золоте тло, старанну обробку деталей». Отже, французькі шанувальники мали нагоду познайомитися із чудовими роботами не тільки студентів школи Бойчука, а й із ним особисто.

У Національному музеї Львова зберігається картон, на котрому з одного боку намальовано портрет художникового приятеля й мецената, голови НТШ у Львові, організатора музею НТШ і професора Михайла Грушевського, а на зворотному боці бачимо начерк під назвою «Ягня». Атрибуція належить, безсумнівно, Бойчуку, який намалював її акварельними фарбами 1910 року. Крім портрета Грушевського, як відомо, існують ще два начерки маляревого друга, виконані чорною аквареллю на папері, котрі зберігала у своїй збірці львівська художниця Яро­слава Музика й опісля передала Львівській картинній галереї.

Можна припускати, що обидва твори подібні між собою й, очевидно, є варіантами тої ж самої композиції. Даниною або виявом пошани до Грушевського та його родини є попередньо згадані листівки, листи довшого змісту з різних місцевостей, у яких Бойчук перебував перед війною. Також він допомагав у влаштуванні музею НТШ у Львові, займався впорядкуванням і оздобленням музейних залів, як рівно ж і облаштуванням музейної експозиції та своєї майстерні. Бойчук одночасно був у тісних стосунках із Національним музеєм, заснованим 1905 року Андреєм Шептицьким, у стінах якого працював з учнями своєї школи від 1910-го до 1914-го рр. над реставрацією та консервацією низки старовинних і цінних ікон XV—XVI ст.

Попри те художник займався ілюстраціями до книжок. Він виконав обкладинку та зворот до книги французького письменника Альфонса Доде «Пригоди Тартарена з Тараскона» (дереворит, 1913). Книгу, оформлену Бойчуком, видало Товариство прихильників української літератури, науки та штуки, що діяло у Львові повних десять років (1904—1914) і було засноване з ініціативи Михайла Грушевського й Івана Труша. Якщо в книзі йде мова про пригоди відомого мисливця на левів пана Тартарена, то автор гравюри на обкладинці книги зобразив стоячого на задніх лапах лева — типовий елемент геральдики.

Михайло Бойчук пов’я­заний зі Львовом ще й тим, що винаймав у 1902—

1912 рр. для себе малярське ательє на горищі будинку НТШ, яке звільнив для Труша, за умови, що той буде ним користуватися безплатно, але утримуватиме в доброму стані, у зв’язку з тим, що Бойчук вносив за помешкання якусь суму грошей до каси НТШ, але часто бував відсутній у Львові. Його мистецька діяльність була пов’язана із цим містом ще й протягом 1915 року. Малярська робітня залишилася художникові, який повсякчас повертався до неї.

Слід зупинитися ще й на творчості Михайла Бойчука ярославського періоду. Він часто бував у м. Ярославі, у своєї родини по материнській лінії — Вербинців. Від В. Вербинця пощастило дізнатися, що «за рік чи два перед війною ми відмалювали Преображенську церкву в Ярославі та селі біля Криниці; я йому трохи асистував, бо замолоду захоплювався живописом». Про церкву поблизу Криниці більше відомостей мені не вдалося знайти. Але, досліджуючи історію собору в Ярославі, я дійшов висновку, що до існуючого з 1747 року храму в 1910—1912 рр. за проектом архітектора М. Добрянського зроблено добудову — нове святилище, поліхромію якого намалював Бойчук. Варто сказати й про те, що фахівцеві довелося розписати ще каплицю Дяківської бурси на колишній вулиці П. Скарги у Львові та в церкві колишнього монастиря оо. Василіан у с. Словіті. Про малярську роботу, присвячену розписам Дяківської бурси, Іларіон Свєнціцький писав: «Бойчук узяв за основу до розписів фігурні композиції візантійсько-романського примітиву».

Невичерпної енерґії художник створив багато ранніх малюнків темперою й олійними фарбами: «Дівчина з квіткою», «Портрет Андрея Шептицького», «Чабан», «Жінка», «Дівчина з квітами», «Голова Спасителя», «Біля яблуні». Не буде зайвим згадати той факт, що значну роль у формуванні позитивного ставлення цього художника до візантійського стилю в мистецтві зіграв митрополит Андрей Шептицький, який підтримував талановитого майстра матеріально.

Михайло та його молодший брат Тимофій (1896—1922), також художник і монументаліст, 1917 рік зустріли в Києві. Доля призначила Бойчукові виконувати мистецьку місію не тільки у Львові, а й у Києві. Тут його визнано не лише видатним майстром візантійського стилю, але й знавцем техніки в цьому стародавньому мистецтві, якою користувались великі фахівці протягом кількох десятків століть.

Коли навесні впав російський царський уряд і прийшла нова доба для України підіймати науково-мистецькі сили, виникла ціла низка українських вищих наукових установ. Найпершою з вищих шкіл, що тоді почали організаційно діяти, була УДАМ. Насамперед було створено підготовчу комісію з її членами — Дмитром Антоновичем, Григорієм Павлуцьким і Миколою Біляшівським. До її складу ввійшли такі мистці, як Микола Бурачек, Олександр Мурашко, Михайло Жук, Василь Кричевський і інші. 27 жовтня з-поміж майже 20 кандидатів комісія остаточно вибрала вісім професорів: Михайла Бойчука, Миколу Бурачека, Василя та Федора Кричевських, Абрама Маневича, Олександра Мурашка, Ґеорґія Нарбута й Михайла Жука, а також фундаторів академії — Михайла Грушевського й Івана Стешенка.

Робочі будні почалися після Різдвяних свят 1918 року. Кілька десятків студентів записувалося до двох професорів за власним вибором. Секретаріат освіти виділив для академії будинок на вул. Великій Підвальній, ч. 38, біля Сінного базару. Уже мало розпочатися навчання, як наприкінці січня більшовики підняли повстання проти Центральної Ради, у місті велися вуличні бої. У перший тиждень лютого, після кількаденних боїв, більшовики захопили Київ. Тут вони тероризували населення грабунками та розстрілами.

Робота академії не дуже й помічалася. Важкі часи тривали весь 1918 рік. Персонал академії та студенти роз’їхалися, шукаючи порятунку, і залишилися тільки Бойчук, Нарбут і Мурашко. Останнього з них було затримано 14 липня 1919 року озброєними людьми, тож над ранком його знайшли вбитого пострілом у потилицю. Нарбут почав нездужати на хворобу печінки, що й спричинило смерть, яка настала 23 травня 1920 року. Долею академії могли піклуватися лише Бойчук, В. Кричівський, що повернувся з Миргорода до Києва, і секретар Іван Мозалевський, і то тільки під директивами комуністично-більшовицької влади, яка зайняла всю Україну. Михайло Бойчук виконував обов’язки ректора академії, але вже не як вільної національної мистецької установи України, а як звичайного художнього інституту.

Київський художній інститут в 1920-х рр. на короткий час перетворився на один із передових художніх закладів. У ньому викладалися найрізноманітніші напрями. За вкрай несприятливих умов існування монументальної майстерні було досить продуктивним. Її учнів — Т. Бойчука, С. Колоса, І. Падалку, О. Павленко, О. Іванову, В. Седляра, М. Трубецьку та десятки інших — охопив творчий ентузіазм. Як педагогічна, так і мистецька праця самого Бойчука складала головну частину його діяльності вже під тиском радянської влади та сталінської інквізиції, а згодом і ґеноциду, що мали на меті перетворити людину на раба, тотально залежного від законів «партійняків» або радянських пристосуванців. Найбільшим «гріхом» Бойчука в мистецькій системі радянської реальності виявився той самий «неовізантизм», або «бойчукізм».

На київський період роботи маляра-монументаліста припало повних 20 років в умовах неабияких погроз, лайок і критики. А їх не бракувало, адже в той час пропаґували соціалістичний реалізм, а не якесь там «реставраторське феодальне мистецтво під покришкою будівничих у ролі апостолів церкви». Доцільно сказати, що Бойчук наперекір усім «строителям социализма» у досить короткий термін зробив те, що було доцільним для добра у формуванні молодої української держави. Своїми настановами він разом із багатьма учнями, зрештою, і зрілими художниками, трудився для розвитку керамічного, килимарського, ткацького, друкарського, скульптурного мистецтва та навіть лялькового театру. Йому було дано воскрешати монументальне малярство, пов’язане з архітектурою й технікою фрески та мозаїки. Об’єктами, які розписали «бойчукісти», були Луцькі касарні в Києві, Селянський санаторій «Хаджібей» на березі Чорного моря, Червонозаводський театр у Харкові. А також їм удалися такі розписи: декоративне оформлення аґітаційного пароплава «Більшовик» і Київського оперного театру до Всеукраїнського з’їзду волосних виконавчих комітетів. Над розписами приміщень четвертих поверхів Луцьких казарм, у яких розташувалася Червона армія, за свідченням сучасників, працювало кілька десятків художників різних напрямків і шкіл. Група ж «бойчукістів» виконала 14 композицій. Оксана Павленко згадувала: «1919 року група студентів Академії мистецтв із майстерні проф. Бойчука вкрила розписами корпуси Луцьких касарень у Києві. До числа композицій належить «Битва з драконом».

Уже ці перші твори «бойчукістів», виконані в роки громадянської війни, гостро насторожили та ворожо налаштували різних критиків, які вказували на «грубу деформацію образів радянських людей». 1928 року Бойчук із своїми малярами розпочав роботу над комплексом художніх творів для Селянського санаторію в Одесі. Автори фресок вирішили намалювати на стінах історію українського села від часів кріпаччини до початку колективізації й появи перших тракторів на українських чорноземах. Кілька тематичних композицій вони присвятили епізодам із минулого українського селянства, але більша їх частина віддзеркалювала нову сучасність, те, що принесла «диктаторська система» в українське село. Молоді послідовники намагалися якнайкраще виконати свої завдання після директив учителя. Згідно з уроками Бойчука, художники не боялися порушити, наприклад, перспективу, бо середовище настінного розпису не вимагало цього. У таких фресках, як «Приїзд поміщика в село», «Повстання», «У бібліотеці», «Санаторій» та інших, указано нову тематику в мистецтві, вони стали ориґінальним явищем без жодних аналогій у поперед­ньому періоді розвитку українського мистецтва.

Школа «бойчукістів» залишила глибокий слід у всіх ділянках образотворчого мистецтва. Крім монументального малярства стінопису, її випускники заповнювали прогалини в різноманітних напрямках у мистецтві — портретному, станковому та навіть у народному, яке в ті часи відкидалося деструктивними впливами.

Хоч «бойчукістам» пощастило ілюструвати чимало книжок і журналів, оформляти десятки плакатів, займатися керамікою та килимарством, радянська критика ставилася до них із презирством, бо автори цього нового мистецтва виявлялися самобутніми, відокремленими від соцреалізму. «Бойчукісти» були шкідливими для розвитку радянського мистецтва — так уважали не тільки російські, а й українські критики. На такі пасквільні висловлювання різних мистецтвознавців, переважно з плеяди «старших братів», сміливо можна відповісти, що «бойчукісти» були глибоко переконані в правоті своєї місії у відродженні багатющої мистецької спадщини на основах попередніх досягнень візантійського іконопису й італійського неоренесансу.

Школа М. Бойчука, його діяльність і продуктивна творчість послідовників належать до світового мистецтва, доля якого тісно пов’язана з мексиканським монументальним мистецтвом, представниками котрого були Дієґо Рівера, Хосе Ороско й інші. В обох націях спостерігаються періоди національного відродження, трагічні зміни, які спонукали людей творити через мистецтво новітню історію. Отож українська самобутність, витривалість українського народу та його творчі сили, що живили українське існування, а також українське мистецтво в особі Бойчука та його вірних наслідників виявилися небезпечними для Москви. Тому вона вирішила нівелювати українське мистецтво, знищити його до нуля. Московський комунізм був антикультурою не тільки щодо проявів українського, а й до всіх завойованих ним народів. Михайло Бойчук, вихідці з його школи й учні, що стали майстрами різних майстерень, озброєні досвідом великих малярів світу, увесь свій талант віддали на службу своєму часові та рідному народові. Усі вони декларували ідею народного безсмертя.

І тому Москва визнала їх руйнівниками будівництва комунізму, що лише прикривався гуманними гаслами. І тому вона наважилася на їх фізичне знищення. Перед нею та перед «троцькістами» й іншими московськими прислужниками Бойчука, що вчив художників шукати справжнє обличчя «радянського стилю» в старому іконописі, було визнано винним, ненадійним, непоступливим ворогом «радянського народу», пропаґандистом «іконописного формалізму» та «буржуазним націоналістом» і засуджено до смерті.

Одне з найцікавіших явищ в українському мистецтві ХХ ст. послідовно знищувалося. Значна кількість робіт виявилася спаленою. Знищено й потрощено сотні мистецьких творів у Львівському музеї образотворчого мистецтва таким «хранителем», як Василь Любчик і його поплічники. Сталося це 1952-го, через 15 років після трагічної загибелі

М. Бойчука, 14 робіт котрого було розтрощено. Серед тих шедеврів визначного творця було викинуто на смітник картини «Біля криниці», «Свята з книжкою», «Милосердя», «Дівчина, що молиться», «Письменниця», «Богородиця», «Розп’яття». Боляче стає серцю через те, що такого велетня жодним словом не згадано на сторінках Української радянської енциклопедії, редакційна колеґія якої зробила страшну цензуру історії культури українського народу.

Насамкінець можемо запитати в себе, чи доцільно було накладати на Михайла Бойчука та його сподвижників терновий вінок терпіння й смерті? Відповідь може бути однозначною — ні! Але накази вбивати українську інтелігенцію віддавав московський царат, московська бестіальна рука, лихо йшло зі самої Москви, котра й тепер проповідує реабілітацію української культури, але тільки порожніми словами. Москалям немає чого вірити, бо в їхніх ґенах закодований азіатський імперіалізм і народовбивство. Будьмо пильними та не забуваймо власної історії, як рівно ж і московської — пропаґандистської, ворожої нашому народові. Бо майбутнє України залежить від зрілості й свідомості нас самих.

На закінчення вважаю за потрібне додати, що 13 липня 1937 року було розстріляно й Івана Падалку та Василя Седляра, славетних художників, чудові твори котрих згодом повернуто нашому народу, а над дружиною Михайла Бойчука, Софією, вирок розстрілу було виконано 11 грудня того ж страшного 1937 року.

 Павло Лопата

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...