Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 25, 2019

«Кобзар» Тараса Шевченка 1860 року

Автор:

|

Січень 29, 2015

|

Рубрика:

«Кобзар» Тараса Шевченка 1860 року

«Кобзар» Шевченка 1860-го

Перша невеличка збірка поетичних творів Тараса Шевченка «Кобзар», яка вийшла друком 1840 року в Петербурзі з вісьмома поезіями, стала видатною подією в культурно-літературному житті українського народу. Подібної збірки, де так правдиво було відтворене життя рідного народу, не було написано ніким із попередників Шевченка.

Появу «Кобзаря» щиро і тепло привітали передові культурні діячі. Але вороже до нього поставилися російські критики, навіть вимагали заборонити розповсюдження книжки . Українська мова, яку вони називали малоросійською, здавалася їм «вредною», а подеколи – незрозумілою. Віссаріон Бєлінський виступав тоді проти української мови, зокрема проти поезії Шевченка. Та попри усі упередження перше видання «Кобзаря» набуло великої популярності.
Через чотири роки світ побачив ще один «Кобзар», друкований латинською транслітерацією, переписаний Яковом де Бальменом і Михайлом Башиловим, відомими художниками, котрі своїми рисунками й ілюстраціями прикрасили збірку. З 1847-го поет був арештантом, а, повертаючись зі заслання 18 березня 1858 року, у своєму щоденнику занотував: «Кінчив переписувати свою поезію за 1847 рік». Ці слова засвідчили, що поет мав на меті видати наступну збірку віршів.
Під час третьої подорожі в Україну наприкінці червня 1859-го Шевченко відвідав Платона Симиренка в Городищі, що на Черкащині. Український цукрозаводчик позичив поетові тисячу карбованців на видання другого «Кобзаря» й погодився, щоби борг було повернуто примірниками книжки. Отож, прибувши до Петербурга, Шевченко вирішив клопотатися надрукуванням «Кобзаря» й офіційно звернувся до цензурних інстанцій по відповідний дозвіл.
Попри перепони шеф-жандарма Василя Долгорукова, головного цензора Спиридона Палеузова, цензора від міністерства внутрішніх справ Олександра Тройницького, котрі вважали вірші Шевченка ворожими й шкідливими для злиття Малоросії з Великоросією, перемогу було здобуто. 20 січня (за старим стилем) 1860 року «Кобзар Тараса Шевченка» вийшов друком із портретом поета роботи художника білоруського походження Михайла Микешина (1836-1896). У цьому виданні було вміщено 17 творів, раніше опублікованих на сторінках різних журналів і газет, бо так було вигідно цензору. З цього приводу поет у своєму листі до знайомого Олексія Хропаля, зятя Симиренка, написав: «Сьогодні цензура випустила з своїх пазурів мої безталанні думи, та так проклята одчистила, що я ледве пізнав свої діточки».
«Кобзар» Шевченко видав коштом Платона Симиренка, і той ремствував на Тараса, бо не бажав бачити свого імені та прізвища на перших сторінках книжки. Наклад видання становив 6 050 примірників, надрукованих у друкарні Пантелеймона Куліша, де було видруковано також кілька примірників без цензурних купюр. Той же Куліш порадив Шевченкові, запропонувавши конкретний спосіб, як «огласити мирові» свої твори. Він просив поета, щоб із виданням «Кобзаря» було так «охайно, як у Пушкіна», а то й за «пушкінським звичаєм». Хоч розходження в поглядах між Шевченком і Кулішем поглиблювалися, останній все-таки написав свій відгук «Чого стоїть Шевченко яко поет народний».
«Кобзар» Шевченка здобув тоді неабияку популярність, ставши улюбленою книжкою народу. Після появи цього збірника поет написав лист до свого троюрідного брата Вартоломея, просячи надіслані примірники «Кобзаря» відвезти в Городище і переслати до Кирилівки, «а п’ять книжок роздати кому сам знаєш». На прохання поета Андрій Козачковський передав три примірники «Кобзаря» Михайлові Максимовичу у Прохорівку, а четвертий залишив собі. Той зберігся з написом: «Марії Степанівні Козачковській з чоловіком і дітками. Т. Шевченко».
26 січня в газеті «Северная пчела» Леонід Блюммер сповістив про вихід друку «Кобзаря»: «Спішимо повідомити наших читачів, що вийшли в світ вірші малоросійського поета Т. Г. Шевченка під титулом «Кобзар». Ця невелика, але добре видана книжка прикрасила б кожну, навіть найбагатшу літературу: це — істинно геніальні твори обдарованого художника. Шевченко — тип чисто народного поета-художника; в нім, як у Крилова – Русь, відображена вся Україна, поетична, філософська, життєва». Він переклав російською кілька творів: «Долю», «Івана Підкову» й інші, а також, під псевдо «Крутоярченко», опублікував схвальну рецензію на «Кобзар» і помістив її в журналі «Сімейний круг», у числі № 8 за 1860 рік.
Микола Макаров, журналіст і співробітник журналу «Основа», знайомий Шевченкові, написав у листі до Марка Вовчка, що «твори Шевченка вийшли; видані добре, а портрет не зовсім вдався; зроблений добре, але подібності мало».
На початку лютого поет сповістив листом Симиренкові, що, як буде нагода, то він привезе зі собою «Кобзар». Інші примірники книжки було подаровано: Федору Лазаревському з автографом (3 лютого), Марії Мокрицькій (4 лютого), Олександрові Лазаревському (6 лютого) з написом «Чистому сердцем козакові Олександру Лазаревському. Кобзар Тарас», Степану Незабитковському (12 лютого), Федіру Чельцову (12 лютого), Іванові Лазаревському (8 березня) й іншим.
Тарас Шевченко не забув вислати дарчий «Кобзар» інженер-капітану у відставці Миколі Катеніну, котрий фінансував видання журналу «Основа», і той 23 березня у листі подякував Шевченкові за «Кобзар» і прекрасний на ньому підпис. На звороті цього листа було написано: «Українському козаку, бандуристу та художнику Тарасу Григоровичу Шевченку від поміщика-великороса Николая Івановича Катеніна».
Сердечно дякували за одержані «Кобзарі» Михайло Максимович із Прохорівки та Лев Деркач зі Золотоноші. 27 квітня Шевченко презентував «Кобзар» із написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович. Її рідний і хрещений батько Тарас Шевченко. На пам’ять 24 січня 1860 р.». Останній примірник Шевченкового «Кобзаря» з автографом зберігається в Літературно-меморіальному будинку-музеї Шевченка в Києві.
Через М. Макарова, котрий збирався за кордон, поет передав примірник «Кобзаря» для Олександра Герцена, який у зв’язку з переслідуванням царським урядом перебував у Лондоні. Дослідники життя та діяльності Герцена вказали, що він отримав «Кобзар», але читав його в перекладі російських поетів за редакцією Миколи Гербеля, виданого також 1860-го. Високо оцінивши твори Шевченка, Герцен написав у своєму «Колоколі» про репресії щодо Шевченка і його повернення зі заслання. 1861 року він опублікував некролог про смерть поета.
В журналі «Руське слово», щомісячнику літературно-політичного спрямування, Михайло Михайлов помістив рецензію на «Кобзар». Подібна стаття з’явилася в журналі «Світоч», ч. 3, а також автобіографія Шевченка та кілька творів із «Кобзаря» у перекладі російською Олексія Плещеєва.
«Кобзарем» захоплювалося чимало відомих осіб — Данило Лукич, Михайло Чалий і низка інших. Останній 8 вересня, відповідаючи на лист Шевченка, дякував за отримані «Кобзарі». Десять зі 150 примірників він передав до бібліотеки недільних шкіл у Києві, 40 – роздав «почитателям» Шевченкового таланту, а решту передав до Чернігова та Харкова, призначаючи їх також для вжитку учнів у недільних школах. Слухачі та викладачі цих шкіл радо зустріли звістку про те, що Шевченко так турбувався про освіту свого народу.
Частину накладу «Кобзаря» київські книгопродавці розповсюджували й в інших містах. Василь Тарновський 10 жовтня сповістив Шевченка листом, що частина тиражу «Кобзаря» вже продана, й обіцяв надіслати гроші. Крім відгуку на «Кобзар» Миколи Добролюбова, котрий писав, що «поява віршів Шевченка цікава не для самих тільки пристрасних прихильників малоросійської літератури, а й для всякого любителя справжньої поезії», вийшла досить розлога стаття Д. Мордовця (Мордовцева). Він якісно проаналізував «у найвищій мірі художній і граціозний твір «Катерину», а також поему «Наймичка» та три інші чудові вірші —«Тополя», «Утоплена» та «Причинна». Обидва рецензенти відзначили народність і високу художність творів Шевченка та вказували на їх близькість до народу.
Відомий на той час російський публіцист і письменник Микола Чернишевський (1828-1889) був добре ознайомлений із уже надрукованими та неопублікованими віршами Шевченка. Ще перед знайомством із поетом, маючи на увазі саме його, написав: «Малоросійська література має справді чудових письменників. Займали б високе місце і в російській літературі, якщо би писали у звичайною літературною мовою». Чернишевський став натхненником ґрунтовної оцінки поезій Шевченка на сторінках різної преси. Він часто згадував, що українська література має право творити власну культуру рідною мовою. В одній із кількох своїх статей він сказав, що «малоросійська література набула вже такого розвитку завдяки появі в ній Шевченкового «Кобзаря», що могла б обійтися й без нашого великоруського схвалення».
«Коли у поляків з’явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали побажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді виявляти власну дикість. Маючи такого тепер поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки», — написав він.
До плеяди прогресивних критиків належав Іван Прижов, публіцист і етнограф, котрий активно пропагував творчість Шевченка, використовуючи цитати з поезій, що закликали народ до боротьби проти царської влади. А та за посередництвом своєї преси роздратовано нападала на автора «Кобзаря», намагаючись понижувати його авторитет серед читачів.
«Кобзар», за твердженням багатьох діячів української літератури, став і для бідніших українців більш ніж просто книжкою. Він передавався з рук у руки, обшарпаний, майже розпадаючись, мандрував селами від хати до хати, а вірші з нього вивчалися напам’ять. Народ зрозумів ціну книжки та велич її автора, душу Шевченкових творів, його почуттів і його неабиякий талант як поета України.
Його вірші і поеми розійшлися далеко за межі країни. Вже 1860-го переклади поетично-ліричних поезій з’явилися у Польщі, а за кілька років — у Чехії, Болгарії й ще багато де. «Кобзар» Шевченка —скарбниця мудрості українського народу, його історії, побуту, моралі і релігійно-наукового світогляду. З виходом цієї книжки українці почали усвідомлювати себе народом і володарем на рідній землі.
Берімо в руки «Кобзар», читаймо його та заглиблюймося в зміст його невмирущої поезії. Він актуальний саме тепер, бо промовляє до українського народу в тяжкі хвилини сьогодення словами: «Борітеся — поборете!» Не буде зайвим додати, що одне прижиттєве видання поета «Кобзаря» 1860 року зберігається в єдиному на світі музеї «Кобзаря» в місті Черкасах.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...