Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, May. 24, 2019

«Караюсь, мучуся… але не каюсь!..». Писати й малювати Шевченкові особисто заборонив цар

Автор:

|

Червень 07, 2012

|

Рубрика:

«Караюсь, мучуся… але не каюсь!..». Писати й малювати Шевченкові особисто заборонив цар

9 червня 165 років тому цар Микола I ухвалив нечуваний вирок Тарасу Шевченкові: заслати в солдати зі забороною писати й малювати. Та хоч про це відомо всім українцям, однак більшості — у загальних рисах. А він заслуговує на нескупу пам’ять.

«Коли не та бісова муза»

Про цю дату пишуть у підручниках для учнів середніх загальноосвітніх навчальних закладів. Таким чином, знання ці книги дають загальні й середні. Про Шевченка дізнаємося з них, що його заарештували 5 квітня 1847 року після доносу провокатора Петрова на членів Кирило-Мефодіївського братства. «Хоч, — зауважив дослідник Олександр Салтовський, — безпосередня участь поета в його роботі є об’єктом наукових дискусій і не має однозначного вирішення».

А вже наступного дня Шевченка відправили до Петербурґа, де ув’язнили в казематі жандармського 3-го відділу. Та хоч слідчі повірили йому, що не входив до того братства, полковник жандармерії Білоусов доповів начальству, що в поета вилучили зошит із його «обурливими віршами». А зокрема, у комедії «Сон» Шевченка «зухвало описується імператриця».

На розпитування слідчого із цього приводу поет пояснив: «Ще в Петербурзі я чув скрізь зухвалості й осуд на государя та уряд. Повернувшись в Україну, я почув ще більше й гірше між молодими та між статечними людьми; я побачив злидні й жахливе пригнічення селян поміщиками, посесорами й економами-шляхтичами, й усе це робилося та робиться іменем царя й уряду».

Братчик Микола Костомаров згадував у «Автобіографії»: «З усіх притягнутих до цієї справи та в цей день зведених разом у кімнаті перед тими дверима, куди нас викликали для очних ставок, Шевченко вирізнявся безтурботною веселістю й жартівливістю. Він комічно розповідав, як під час повернення до Києва арештував його на паромі косоокий квартальний; зауважував при цьому, що недарма він здавна не міг терпіти косооких, а коли якийсь жандармський офіцер, що знав його особисто в пору його поперед­нього життя в Петербурзі, сказав йому: «От, Тарасе Григоровичу, як ви звідси вирветесь, отоді заспіває ваша муза», Шевченко іронічно відповів: «Не який чорт мене сюди заніс, коли не та бісова муза».

Не зрадив братчиків, але саме тоді писав у вірші «Чи ми ще зійдемося знову»:

Свою Україну любіть.

Любіть її…

Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

І на допитах не лише не зрікся своїх поглядів — від нього не почули компромату на братчиків. Частина ж із них — Білозерський, Костомаров, Куліш, Маркович і Навроцький — зізналася, що Шевченко контактував із ними, а Андрузький заявив, що той «належить до непоміркованої партії», «його головне правило: той, хто відданий государю, — негідник».

26 травня 1847 року шеф жандармів Орлов подав царю Миколі I рапорт про «Украйно-Слов’янське (Кирило-Мефодіївське) товариство», у якому пропонував м’яке покарання для братчиків і суворе — для поета: «Художника Шевченка за створення обурливих і надзухвалих віршів як обдареного міцною статурою направити рядовим в Оренбурзький окремий корпус із правом вислуги, доручивши начальству найсуворіший нагляд, аби від нього в жодному разі не могли виходити обурливі й пасквільні твори». 28 травня 1847 року Микола I, затвердивши цей вирок, дописав до нього: «Під найсуворіший нагляд та зі забороною писати й малювати».

Заборону писати після висміювання поетом царя ще можна пояснити як помсту. Але малювати — абсолютно «чорна невдячність» за те, що Шевченко як «перший рисувальник» артілі Ширяєва розписав орнаментами й арабесками перлини Петербурґа: Великий, Александринський, Михайлівський театри, сенат і синод.

«Служба не давалася»

Коли брат одного з друзів Шевченка — Олександра Лазаревського — Федір, який служив у Оренбурзі в прикордонній комісії, запитав у поета: «Чи не можу чимось стати в пригоді?», то почув відповідь: «Не потребую чиєїсь допомоги — сам собі допомагатиму». Але Шевченко тоді погарячкував, бо згодом тішився, що траплялися йому не лише черстві офіцери, а й людяні. Радів і книгам, і грошовим переказам від друзів.

10 червня оренбурзький генерал-губернатор і командир тамтешнього окремого корпусу Обручов зарахував поета рядовим дислокованого в Орську 5-го батальйону 1-ї бригади 23-ї піхотної дивізії того корпусу. Але Шевченко не став покірним служакою царя, якого висміяв у поемі «Сон». Підпоручик Микола Бажанов згадував: «Служба поету не давалася, і коли би від нього вимагали те саме, що й від решти фрунтовиків, то він не виходив би з карцеру. Амуніція його завжди була нечищена, ґудзики — поржавілі. Вузький мундир сидів на ньому якось не по-людському й під час марширування часто розлазився по швах. Сам Шевченко не міг одягти мундир, і дядькові доводилося з усіх сил натягувати цей вузький на той час одяг на широкі плечі свого огрядного учня. Поет не скидав мундира цілими днями, побоюючись, що знов доведеться морочитися з ним. Частенько, втративши терпіння, кидався у воду одягненим».

Рівний десяти арміям

Шевченка годі було перетворити на рядового. Бо, як запевняв Іван Франко, «зробив для свого народу більше, аніж десять переможних армій». Нагадуючи: «Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?», за словами культуролога Оксани Забужко, «вчинив коперниківський переворот в історії української самосвідомості». По суті, став, як стверджував політолог Андрій Окара, «автором України»: «Не було б його, можна казати напевне: не існувало б і такої країни».

Тож коли дозволяли — ходив у цивільному. А коли друзі надсилали перекази — платив солдатам, щоби стояли за нього в караулі. Але й за таких умов уперто робив те, що йому суворо заборонили, — малював і поповнював віршами «захалявну книжечку» розміром 6 х 9,8 см. Те, що творчість була для нього не лише духовною потребою, а й протестом проти самодурства царя, засвідчив рядком: «Караюсь, мучуся… але не каюсь!..»

Але, зізнаючись у листі Варварі Рєпніній у «тяжких муках від заборони писати й малювати», декларував прагнення творити більше. Андрія Лизогуба й після скарг на ревматизм і цингу просив про малярські приладдя. А Михайла Лазаревського — виклопотати через художника Карла Брюллова й лексикографа Володимира Даля дозвіл малювати.

Ті не відмовили — шеф жандармів Орлов запитував у командира Оренбурзького генерал-губернатора, чи заслуговує Шевченко на дозвіл малювати. Той надіслав такий же запит у дивізію, звідти — у бригаду, а звідти — у батальйон, де служив поет. А ще до тих позитивних відповідей йому дозволили отримати від Лизогуба малярське приладдя. Хоч командири доповіли, що заслужив на дозвіл малювати, цар наклав на їхні рапорти резолюцію «Зачекати». 1849-го відхилив і запит Обручова про те ж.

Картограф, топограф…

Та ще в травні 1848-го командир бригади, де служив Шевченко, відрядив його в експедицію на Аральське море як… художника — нанести на мапу обриси берегів. Тож поет самотужки опанував ще й картографію та топографію. Один з учасників експедиції згадував: «Увесь похід Шевченко здійснив пішки, окремо від роти, у цивільному поганенькому пальті, бо в степу ні від кого, а від нього особливо, не вимагали дотримання форми». А якось ліг на рухливому острові з перегнилих рослин і поплив — подалі від солдатчини. «Лежу собі, — згадував потім, — та й мовчу. Бо думка була в мене така, щоб зовсім там зостатися. Але ж бісові матроси знайшли мене».

Коли уральські козаки побачили його зі широкою бородою й у цивільному одязі, то подумали, що це — засланий піп-розкольник. А їхній осавул упав перед ним на коліна й просив: «Благословіть, батюшко!» Після того ж, як Шевченко благословив його по-розкольницькому, поцілував руку поета й пригостив усіх учасників експедиції вечерею. Її керівник Бутаков просив у рапорті Обручову віддячити Шевченку за неабияку користь у експедиції званням унтер-офіцера й помилуванням. Але прапорщик Ісаєв доніс, що поет іґнорує мундир і порушує заборони царя, і той велів заарештувати непокірного.

«Ліпше було не родитися»

У Шевченка вилучили малярське приладдя, альбоми з віршами й цивільний одяг і відправили його під найсуворішим наглядом у Новопетровське укріплення на півострові Мангишлак. Сім років, проведених там, були найважчим періодом його життя. Протягом перших двох не написав жодного рядка — до нього приставили унтер-офіцера, який «трусив» його, шукаючи в кишенях, за пазухою й у чоботях олівець і папір. Та й командир роти Потапов вивертав поетові кишені, мучив муштрою, чіплявся й знущався. Шевченко скаржився: «Ліпше було б мені не родитися або швидше вмерти. Солдат — найбідніший, найжалюгідніший стан у нашій православній вітчизні. У нього відібрано все, чим тілько життя красне: сім’я, батьківщина, свобода, одним словом, все».

Але, попри моральні страждання та фізичне виснаження, що підірвали його здоров’я, Шевченко продовжував таємно іґнорувати заборону писати й малювати. А 1853 року заприятелював із дружиною й донькою нового коменданта Новопетровського — майора Ускова. А той, щоби наблизити звільнення поета, також клопотав для нього про звання унтер-офіцера.

Але Шевченкові знову відмовили — після неґативної відповіді щодо нього від командира батальйону Львова, який ще й наказав муштрувати поета, аби зробити зразковим солдатом. Та вже невдовзі теж просив про присвоєння поетові звання унтер-офіцера. Але Шевченко не отримав його й цього разу, тому що після смерті царя Миколи І 1855 року його син Олександр II двічі викреслив поета зі списку амністованих.

«Звільнити. Наглядати»

Щойно 1857-го зусилля друзів Шевченка щодо його звільнення увінчалися успіхом. 24 січня того року Олександр ІІ схвалив висновок 3-го відділу: «Рядового Тараса Шевченка, задовольнивши клопотання про нього її імператорської високості президента Академії мистецтв (сестри царя, великої княгині Марії Миколаївни), звільнити зі служби з дозволом користуватися правами художника, яких не був позбавлений при віддаванні на військову службу, і з дозволом писати та малювати, але під суворим наглядом місцевого начальства й цензури». Але водночас цар наклав на цю свою «милість» обмеження: «Звільнити від служби зі встановленням за ним там, де буде жити, нагляду до повного засвідчення ним благонадійності зі забороною йому в’їзду в обидві столиці».

А 1859 року поета заарештували втретє — за вільнодумні розмови зі селянами. І повернули з України до Петербурґа, клімат якого виявився згубним для нього. Смерть прискорило й надмірне вживання чаю, протипоказаного хворому на водянку Шевченкові, але яким щедро частував його сторож Академії мистецтв, де жив поет. Тож питання про те, чи той робив це від незнання, чи так йому веліли, усе ще відкрите.

Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...